Анатомо-фізіологічні особливості органа зору

Око (oculus – лат. назва; ophthalmos – грецька назва) закладене в очній ямці.

Очна ямка, або орбіта, – парне заглиблення в черепі, де розміщене очне яблуко з його допоміжним апаратом (судини, нерви, м’язи, клітковина, фасції, слізні залози, сполучна оболонка і частина сльозопровідних шляхів). Глибина очниці дорослої людини становить 4 см, ширина входу в очну ямку – 4 см, висота – 3,5 см.

Стінки орбіти:

• верхня;
• нижня;
• медіальна;
• латеральна.

Чим утворена кожна з них?

1. Верхня стінка – утворена очною частиною лобної кістки; малими крилами клиноподібної кістки.
2. Нижня стінка – утворена очною частиною верхньої щелепи, виличною кісткою, очним відростком піднебінної кістки.
3. Латеральна – утворена очною поверхнею великих крил крилоподібної кістки, виличною кісткою.
4. Медіальна стінка – утворена лобним відростком верхньої щелепи, слізною кісткою, очною пластинкою решітчастої кістки, тілом клиноподібної кістки і очною частиною лобної кістки.

Очна ямка межує із зовнішньою стінкою носової порожнини, а саме з решітчастим лабіринтом; зверху – з очною частиною передньої черепної ямки, де розміщується лобна частка мозку, з лобною пазухою лобної кістки. Зовні межує зі скроневою ямкою, знизу – з верхньою стінкою гайморової пазухи верхньої щелепи.

Очне яблуко – складається з трьох оболонок і внутрішнього очного ядра. Розрізняють три оболонки:

• зовнішню (фіброзну оболонку);
• середню  (судинну оболонку);
• внутрішню  (сітчасту оболонку, або сітківку).

Зовнішня оболонка розміщується ззовні навколо ока, відіграє механічну роль, тобто виконує захисну функцію і є опорою ока.

Розрізняють два відділи цієї оболонки:

• передній відділ (рогівка);
• задній відділ (склера).

Навколо очей розміщені три пари окорухових м’язів. Одна пара повертає око вліво та вправо, інша – вгору та вниз, а третя обертає його щодо оптичної осі.

Рогівка (cornea) – це передня частина фіброзної оболонки очного яблука. Рогівка має форму опукло-увігнутої лінзи. Її краї товщі, ніж центральний відділ. Для підтримки прозорості рогівки необхідна цілісність епітелію та ендотелію. Нерви рогової оболонки зв’язані із циліарними нервами. В епітелії центральної частини рогівки нервових закінчень значно більше, ніж на її периферії. Радіус  кривизни передньої поверхні рогівки становить у середньому 7,6–7,8 мм, задньої поверхні –  приблизно 6,8  мм.

Гістологічна будова:

1. Епітеліальний шар.
2. Боуменова мембрана.  
3. Строма.
4. Десцеметова мембрана. 
5. Ендотелій.

Рогівка не має власних судин, вона живиться завдяки перикорнеальній судинній сітці, волозі передньої камери та тканинному диханню  (кисень із повітря проникає через епітелій у напрямку до передньої камери, а вуглекислота – із передньої камери).

Камерна волога (humor aquosus) – утворюється із плазми крові шляхом дифузії із судин циліарного тіла. Склад камерної вологи постійно змінюється в міру просування камерної вологи від циліарного тіла до шлемового каналу.  

У людини добре вивчений склад рідини передньої камери: ця рідина є більш кислою, ніж плазма, вона містить більше хлоридів,  молочної та аскорбінової кислот, гіалуронової кислоти  (у плазмі крові її немає), Na і К, сечовини та глюкози.  Кількість білків не перевищує 0,02 %.  Питома вага водянистої вологи 1,005  г/мл.   

Райдужка (лат. iris)  – передня частина судинної оболонки ока,  що проглядається через прозору рогівку. У центральній частині райдужки є отвір – зіниця. Зіниця звужується при збільшенні яскравості об’єктів,  що спостерігає око,  і навпаки розширюється, якщо яскравість зменшується і в око потрапляє менше світлового потоку. Таким чином, цей орган виконує функцію діафрагми оптичної системи ока.  

Зіниця обмежена зіничним краєм райдужки. Зовнішній війковий край з’єднується із війковим тілом і склерою за допомогою гребінчастої зв’язки. Передня поверхня райдужки звернена до рогівки,  задня – до кришталика. 

Зовнішній край райдужки називається циліарним краєм (margo cilliaris), є продовженням циліарного тіла, розміщений на місці переходу рогівки у склеру (лімб). Внутрішній край райдужки називається зіничним краєм (margo pupillaris).

У стромі райдужки розміщені кровоносні судини. Клітини задньої частини строми збагачені пігментом, що зумовлює колір райдужки («колір ока»). За великої кількості пігменту колір райдужки може бути коричневим,  карим або  навіть  чорним.  Якщо пігменту мало,  райдужка буде мати світло-сірий або світло-блакитний колір. За відсутності пігменту (у альбіносів) колір райдужки є червоним,  оскільки через неї просвічуються кровоносні судини. 

У райдужці розміщено два м’язи–антагоністи: м’яз–звужувач зіниці та м’яз–розширювач зіниці. Вони регулюють розмір зіниці й відповідно кількість світла, що потрапляє на сітківку.

М’яз–звужувач зіниці (лат. musculus sphincter pupillae) отримує  парасимпатичну  іннервацію від окорухового нерва  (ІІІ пара черпно– мозкових нервів). Розміщений біля зіничного краю райдужки, має циркулярну форму. У медичній практиці звуження зіниці називається міозом, розширення  мідріазом.

М’яз–звужувач зіниці знаходиться у задній частині тіла райдужки, навколо зіниці. 

М’яз-розширювач зіниці (лат. musculus dilatator pupilae) одержує  симпатичну іннервацію від симпатичного стовбура. Має віялоподібну форму, розміщений біля циліарного краю райдужки. Обидва м’язи складаються із гладких м’язових волокон.  

Циліарне, або війкове тіло (лат. Corpus  ciliare від лат.  Cilia війка),  – циліарне тіло, що являє собою замкнене кільце, розміщене під склерою між райдужкою і, власне, судинною оболонкою. Циліарне тіло не доступне для огляду, оскільки сховане за райдужкою. На меридіональному зрізі циліарне тіло має вигляд трикутника. Місце переходу хоріоїдеї у війкове тіло збігається з місцем переходу зорової частини сітківки в сліпу та називається зубчастим краєм (ora serrata).

Від внутрішньої частини кільця у бік кришталика відходять циліарні відростки (processus ciliares). Сукупність відростків являє собою циліарну корону (corona ciliaris).

Від цих відростків відходять радіально дуже тонкі волокна (зонулярні волокна, fibrae zonulares), прикріплені до екватора кришталика. Сукупність цих волокон називається цинновою зв’язкою, або війчастим пояском (zonula ziliaris).

У товщі циліарного тіла розміщені гладкі міоцити циліарного м’яза (війкового м’яза, musculus ciliare). У м’язі виділяють меридіональні (поздовжні), радіальні та циркулярні волокна.

Циліарний м’яз іннервується окоруховим нервом (ІІІ пара черепномозкових нервів). Переключення парасимпатичних волокон здійснюється у циліарному вузлі. Чутливі волокна відходять від циліарного тіла у вигляді коротких і довгих циліарних нервів, які є гілками трійчастого нерва (V пара черепно-мозкових нервів).

Від м’яза циліарного тіла  відходять тонкі волокна – циннові зв’язки, які утримують кришталик. Циліарний м’яз скорочується і розслабляється, що змінює натяг зв’язок і відповідно фокус (кривизну) кришталика. Цей процес має назву акомодації і забезпечує можливість дивитися на далекій та близькій відстанях. Із віком ця властивість втрачається, і зазвичай після 40 років виникає необхідність в окулярах для читання.

Судини циліарного тіла продукують внутрішньоочну рідину із незмінним хімічним складом, що циркулює у межах передньої, задньої камер і порожнини ока та забезпечує поживними речовинами передні відрізки ока. Внутрішньоочна рідина створює внутрішньоочний тиск, порушення її продукції чи відтоку і є причиною глаукоми.

Болі, викликані спазмом циліарного тіла, можуть обумовлюватися запаленням передніх відділів ока. Запалення війкового тіла називається циклітом.

Під час значного зниження секреції війковим тілом водянистої вологи зменшується внутрішньоочний тиск і настає атрофія очного яблука.

Судинна оболонка – хоріоїдеа (Choroidea), починається від зубчастої лінії і проходить до отвору зорового нерва. У цих місцях вона міцно з’єднана зі склерою і пухко прикріплена до неї у ділянці екватора поблизу входів у судинну оболонку судин і нервів. Рештою площі вона прилягає до склери, відмежовуючись від неї супрахоріоїдальним простором (він закінчується за  3 мм від лімба спереду і поблизу виходу зорового нерва ззаду; належить до лімфатичних). У ньому розміщені судини й нерви, відбувається відплив очної рідини за межі ока. Відповідно до гратчастої пластинки склери в судинній оболонці є отвір для виходу волокон зорового нерва.

Судинна оболонка складається з 5 шарів, основу яких становить тонка сполучнотканинна строма з еластичними волокнами.

На межі зі склерою розміщена супрахоріоїдея. До середини від неї є шар великих венозних судин, де починаються вортикозні вени. Кількість пігменту в цьому шарі визначає колір очного дна. 

У наступному шарі середніх судин (артерії та вени) пігменту менше. 

Хоріокапілярний шар відокремлений від зовнішніх шарів сітківки тонкою склистою пластинкою (membrana еlastica), на якій розмішені міцно з’єднані з нею клітини пігментного епітелію сітківки. 

Судинна система судинного тракту

Артерії. Основна очна артерія (a.ophthalmica) живить око кількома своїми гілками.

Дві довгі задні війкові артерії (a.ciliaris posterior longes) пронизують склеру навскоси біля заднього полюса ока по обидва боки зорового нерва і проникають у супрахоріоїдальний простір. Поблизу переднього кінця війкового м’яза артерія ділиться на 2 гілки, що проходять концентрично до лімба та анастомозують із гілками з іншого боку. Разом із передніми війковими артеріями вони утворюють біля кореня райдужки велике артеріальне коло (circulus arteriosus iridis), від якого дрібніші–відгалужу- ються до війкового тіла й райдужки. На межі зіничного і війкового поясів у райдужній оболонці формується друге густе артеріальне сплетіння – мале артеріальне коло (circulus iridi minor),звідки походять капіляри сфінктера зіниці.

Задні короткі війкові артерії (аа. ciliares posterior brevis) пронизують склеру поблизу заднього полюса, потрапляють у судинну оболонку та утворюють її судинну сітку. У війкове тіло проникають окремі меридіальні гілки, що анастомозують із судинами війкового тіла. Біля заднього полюса ока артерії, анастомозуючи між собою та з гілками центральної артерії сітківки, утворюють судинну корону навколо зорового нерва – артеріальне коло Цинна або Галлера (circulus arteriosus n.optici Zinni seu Halleri), відгалуження яких живить найближчу до ока частину нерва. 

У дистальні його відділи кров постачають передня і задня гілочки a. n. optici (від гілки a.ophthalmica). В окремих випадках є анастомози між задніми короткими війковими артеріями та центральною сітківкою у вигляді гілки на диска зорового нерва (a. opticociliaris) або у сітківці поблизу нерва (a. cilioretinalis). 

Такі анастомози допомагають у разі порушення кровозабезпечення центральної артерії сітківки або її гілки, оскільки при цьому зір зберігаєть- ся за рахунок колатерального живлення центральних відділів сітківки.

Передні війкові артерії (продовження м’язових артерій (r.muscularis). Поблизу місця прикріплення прямих м’язів (біля переднього полюса ока) вони пронизують епісклеральну тканину на відстані 3–4 мм від лімба, перфоруючи склеру, проникають усередину ока й поблизу кореня райдужки анастомозують із гілками довгих задніх війкових артерій, утворюючи з ними судинну сітку райдужки та війкового тіла. Передні війкові артерії живлять своїми відгалуженнями лімб, кон’юнктиву навколо нього, епісклеру. 

Лімбальні судини утворюють бічну петлисту сітку з 2 шарів:

поверхневого (plexus еpiscleralis) з епісклеральних і кон’юнктивальних судин та глибокого (plexus scleralis), розміщеного в глибоких шарах склери; кожен із них забезпечує кров’ю відповідні шари рогівки. Передні війкові артерії також живлять перилімбальну кон’юнктиву та зворотними гілками з’єднуються з епісклеральними судинами через систему задніх коротких війкових артерій.

Вени. Венозна кров із судинної оболонки та частково з війкового тіла і райдужки відтікає вортикозними венами, що починаються ампулоподібним розширенням у зовнішньому відділі судинної оболонки, проходять склерою навскіс біля екватора і відкриваються в орбітальні вени. Із райдужки та війкового тіла венозна кров надходить здебільшого в передні війкові, а звідти – в орбітальні вени. Передні війкові вени анастомозують із венами кон’юнктиви та епісклери.

Чутливу і судинно-рухову іннервацію райдужки здійснюють довгі й короткі війкові нерви, до складу яких входять гілки окорухового нерва для рухової іннервації звужувача зіниці та колової частини війкового м’яза. Дилататор і меридіональна частина цього м’яза іннервовані волокнами шийного симпатичного нерва, що приєднуються до коротких війкових нервів, минаючи війковий вузол. Симпатичні волокна діють на трофіку пігменту райдужки.

Основна функція судинного тракту –  це живлення ока за рахунок судинної сітки і внутрішньоочної рідини. Вони також забезпечують певний тургор для збереження форми та оптичної функції. 

Кришталик (лат. lens) –  прозора біологічна лінза, що має двоопуклу форму і входить до світлопровідної та світлозаломлювальної систем ока і забезпечує акомодацію (здатність фокусуватися на різновіддалених об’єктах).

Кришталик за своєю формою подібний до двоопуклої лінзи з більш плоскою передньою поверхнею. Основну речовину кришталика укладено в тонку капсулу, під передньою частиною якої є епітелій (на задній капсулі епітелій відсутній). Епітеліальні клітини постійно діляться (впродовж усього життя), але постійний об’єм кришталика зберігається завдяки тому, що старі клітини, розміщені ближче до центра («ядра») кришталика, зневоднюються і значно зменшуються в об’ємі. Саме цей механізм обумовлює пресбіопію («вікову далекозорість») після 40 років, через ущільнення клітин кришталик втрачає свою еластичність і здатність до акомодації, що зазвичай проявляється зниженням зору на близькій відстані.

Кришталик розміщений позаду зіниці, за райдужкою. Він фіксований за допомогою найтонших ниток («циннової зв’язки»), які одним кінцем вплітаються в капсулу кришталика, а іншим — з’єднані з війковим (циліарним тілом) та його відростками. Саме завдяки зміні натягу цих ниток змінюються форма кришталика та його заломлювальна сила, в результаті чого і відбувається процес акомодації. Займаючи таке положення в очному яблуці, кришталик умовно поділяє око на два відділи: передній і задній.

 Приблизно до 60-літнього віку здатність до акомодації втрачається практично повністю. Це пов’язано з ущільненням та склерозом ядра кришталика –  факосклерозом. У зв’язку із цим людині стає важко чітко бачити об’єкти,  що перебувають на близькій відстані. Після 40  років настає так званий пресбіопічний вік  (пресбіопія – втрата функції акомодації). У цей період у зв’язку з порушенням живлення кришталика та уповільненням у ньому обміну речовин у різних його шарах можуть виникати початкові помутніння (катаракта).

Функції кришталика:

Виділяють 5 основних функцій кришталика:

1. Світлопровідна – прозорість кришталика забезпечує проходження світла до сітківки.
2. Світлозаломлювальна – будучи біологічною лінзою, кришталик є другим (після рогівки) світлозаломлювальним середовищем в оці (у спокої заломлювальна сила становить близько 19 діоптрій).
3. Акомодаційна – здатність змінювати свою форму дозволяє кришталику змінювати свою заломлювальну силу (від 19 до 33 діоптрій), що забезпечує фокусування зору на різновіддалених предметах.
4. Роздільна – через особливості розміщення кришталика він поділяє око на передній і задній відділи, виступаючи «анатомічним бар’єром» ока, утримуючи структури від переміщення (не дає склистому тілу переміщатися в передню камеру ока).
5. Захисна функція – наявність кришталика ускладнює проникнення мікроорганізмів із передньої камери ока в склисте тіло під час  запальних процесів.

Іннервація і кровопостачання

Кришталик не має кровоносних і лімфатичних судин та нервів. Обмінні процеси здійснюються через внутрішньоочну рідину, якою кришталик оточений з усіх боків.

Склисте тіло (corpus vitreum) – великий  (за розмірами ока)  простір між кришталиком і сітківкою, заповнений желеподібною прозорою речовиною, що називається склистим тілом. Склисте тіло являє собою прозору, безбарвну речовину, що становить близько 55 %  внутрішнього вмісту очного яблука.  Його вага у дорослої людини дорівнює 4 г,  об’єм 3,5–4 мл  (у новонародженого вага склистого тіла становить 1,4  г, а до 15  років воно досягає ваги дорослого).  

Склисте тіло щільно прилягає до поверхні сітківки,  а кришталик ніби вдавлений у передню частину склистого тіла, що  називається склистою ямкою.  Склисте тіло займає приблизно 2/3 об’єму очного яблука і надає йому форми. 

Клокетів канал  являє собою трубку діаметром 1 мм,  що проходить від диска зорового нерва до задньої поверхні кришталика,  не досягаючи його задньої кори. 

Склисте тіло виконує багато корисних функцій, найважливішою з яких є:  

• надання очному яблуку правильної форми;
• заломлення світла, яке потрапляє на сітківку, показник заломлення світла становить 1,336;
• забезпечення тургору тканин;
• забезпечення пружності ока.

Із віком склисте тіло може піддаватися деструкції і відшаровуватися. Це частіше трапляється у короткозорих очей (міопія). Також може обумовлюватися травмою чи запаленням ока (увеїт).

Запалення склистого тіла називається вітритом. Практично не буває самостійним захворюванням. Але може розвиватися при поширенні запального процесу з судинної оболонки ока (увеїт) і сітківки (ретиніт).

Сітківка (retina) – внутрішня і найважливіша щодо світлосприйняття оболонка ока. Будова сітківки досить складна. 

Найбільша частина внутрішньої поверхні сітківки ока – зорова частина сітківки (pars optica retinae), що містить фоторецептори. У передній частині очного яблука на 3 см позаду від циліарного тіла (corpus ciliarae) розміщений зубчастий край (ora serrata) – це місце переходу зорової частини в сліпу частину сітківки (pars caeca retinae, лат.caecus – сліпий), що, у свою чергу, поділяється на циліарну і райдужну частини. Одночасно це єдине місце щільного сполучення пігментної частини сітківки (pars pigmentosa) з нервовою частиною сітківки (pars nervosa). 

Пігментна частина сітківки – це зовнішній шар пігментного епітелію сітківки, більш тісно пов’язаного із судинною оболонкою і пухкою з іншою частиною сітківки.

У сітківці розміщені три перші нейрони зорового аналізатора. 

Перший нейрон – специфічні рецептори світла. За їх форму вони дістали назви колбочки та палички. Колбочки є «відповідальними» за центральний зір і сприйняття кольорів. Вони в основному розміщені у центрі сітківки. 

Від сосочка зорового нерва відходять дві судини сітківки (артеріола і венула сітківки), які поділяються на верхні і нижні гілки, від яких, як правило, відходять назальні та скроневі гілки. Венула і артеріола відрізняються між собою за кольором і діаметром. Скронева гілка дугоподібно огинає жовту пляму (macula lutea), діаметр якої становить близько 3–5 мм. 

Жовта пляма є єдиною забарвленою частиною сітківки, містить жовтий пігмент лютеїн. Ця ділянка є місцем найкращого зорового сприйняття, вона визначає гостроту зору. 

Палички, навпаки, розміщені в основному по периферії сітківки. Вони «відповідають» за сутінковий і периферичний зір.

Центр жовтої плями є злегка заглибленим і утворює центральну ямку (fovea). Навколо центральної ямки сітківка має невелике валикоподібне потовщення.

Жовта пляма є місцем найкращого бачення. Тут сітківка є стоншеною, кількість шарів менша, ніж у сусідніх ділянках, що полегшує потрапляння світла на фоторецептори. Чітке зображення із жовтої плями необхідне, наприклад, для читання. При тяжких пошкодженнях жовтої плями, наприклад при віковій макулодистрофії, втрачається здатність читати і керувати автомобілем.

Другий і третій нейрони — це біполярні та гангліонарні клітини. На цьому рівні відбуваються елементарний аналіз і синтез зорових імпульсів. Аксони гангліонарних клітин збираються і формують зоровий нерв (nervus opticus).

Місце виходу зорового нерва з ока називається диском зорового нерва (papillan optici). У цьому місці немає ні колбочок, ні паличок. Відповідно в полі зору є так звана сліпа пляма; предмети, зображення яких потрапляють на сосок зорового нерва, є для нас невидимими. Через сосок зорового нерва в око входить гілка очної артерії – центральна артерія сітківки. Вона дихотомічно ділиться і кровопостачає сітківку. Через диск зорового нерва також виходить центральна вена сітківки.

У здоровій сітківці можна розрізнити такі шари (у напрямку проходження світла від склистого тіла до хоріоїдеї):

1. Внутрішня примежова мембрана. 
2. Шар нервових волокон.
3. Гангліонарний шар.
4. Внутрішній сітчастий шар.
5. Внутрішній ядерний шар.
6. Зовнішній сітчастий шар.
7. Зовнішній ядерний шар.
8. Зовнішня примежова мембрана.
9. Фотосенсорний шар.
10. Пігментний епітелій сітківки.

Зоровий нерв (n. Opticus) (II пара), як і сітківка, є частиною головного мозку і становить початковий відділ зорового аналізатора. Рецептори зорового аналізатора у вигляді паличок (для чорно-білого зору) та колбочок (для кольорового зору) розміщені в сітківці ока. Основна частина колбочок на сітківці сконцентрована у ділянці жовтої плями, що є місцем найкращого зору. Імпульси від паличок і колбочок переходять на біполярні, з них – на гангліозні клітини сітківки, аксони яких і утворюють зоровий нерв. 

Топографічно зоровий нерв за його довжиною поділяється на чотири відділи: 

• інтрабульбарний відділ (у межах очного яблука до виходу зі склери);
• ретробульбарний (інтраорбітальний відділ) (обмежений спереду склерою, ззаду – орбітальним отвором зорового каналу); 
• інтраканалікулярний відділ (всередині кісткового каналу);
• інтракраніальний відділ (від місця входу зорового нерва в порожнину черепа до хіазм).

До складу зорового нерва входять волокна від внутрішнього, зовнішнього відділів сітківки та жовтої плями. Волокна, що проходять від жовтої плями, становлять макулярний пучок зорового нерва. Таким чином, кожен зоровий нерв містить волокна від свого ока. Обидва зорових нерви починаються дисками (сосками) на сітківках очей, потім через зоровий канал свого боку вони потрапляють в порожнину черепа і, проходячи через основу лобової частки головного мозку, попереду від турецького сідла, зближуються, роблячи частковий перехрест (chiasma opticum). 

У хіазм перехрещуються лише волокна, що проходять від внутрішніх (носових) половин сітківки. Волокна від їх зовнішніх (скроневих) половин у хіазмі не перехрещуються. Частина волокон макулярного пучка також перехрещується. Після зорового перехрестя утворюються правий і лівий зорові шляхи (tracti optici), кожен з яких містить волокна від обох очей – не перехрещені волокна зі свого боку і перехрещені – від протилежного ока.

Кожен зоровий шлях прямує до заду та до зовні, огинає ніжку мозку і закінчується двома пучками у підкіркових зорових центрах: перший пучок у зовнішньому колінчастому тілі та подушці таламуса, другий – у верхньому горбику пластинки чотиригорбкового тіла середнього мозку. У підкіркових зорових центрах розміщені нейрони, аксони яких далі проходять різними шляхами. 

Від зовнішнього колінчастого тіла та подушки таламуса зорові волокна проходять через задню ніжку внутрішньої капсули і далі, розійшовшись віялом, утворюють зорову лучистість (пучок Граціоле). Волокна зорової променистості прямують через глибинні відділи скроневої і частково тім’яної часток до кори внутрішньої поверхні потиличної частки, де розміщений кірковий відділ зорового аналізатора. До нього належать шпорна борозна і розміщені з боків від неї звивини: зверху – клин (cnneus), знизу – язикова звивина (gyrus lingualis), в яких і закінчуються волокна від однойменних половин сітківки обох очей. Волокна зорового шляху, що проходять до верхнього горбка покриву середнього мозку, беруть участь в утворенні рефлекторної дуги зіничного рефлексу (звуження зіниць при освітленні очей).    

Світлові подразнення потрапляють на сітківку, спочатку спрямовуються по аферентній частині рефлекторної дуги, яку складають зоровий нерв і зоровий шлях, до верхнього горбка покриву. Далі через вставний нейрон вони надходять до парасимпатичних ядер окорухових нервів (ядер Якубовича) свого та протилежного боків. Від цих ядер по аферентній частині рефлекторної дуги у складі окорухового нерва, проходячи через війковий вузол, імпульси досягають м’яза, звужують зіницю (m. sphincter pupillae). Оскількі зорові волокна з’єднані з парасимпатичним ядром не тільки зі свого боку, але й з протилежного, при освітленні одного ока виникає звуження обох зіниць. Звуження зіниці освітлюваного ока має назву прямої реакції зіниці на світло. 

Одночасне звуження зіниці неосвітленого ока називається співдружньою реакцією зіниці на світло. Пошкодження різних відділів зорового аналізатора клінічно проявляється по-різному. 

Повне пошкодження зорового нерва травматичною, ішемічною, запальною або іншою етіологією призводить до втрати зору на це око (амавроз), що супроводжується випаданням прямої (оскільки переривається аферентна частина рефлекторної дуги) і збереженням співдружньої реакції зіниці сліпого ока при освітленні здорового ока. 

Зниження зору, що виникає внаслідок пошкодження зорового нерва, має назву амбліопії. 

Часткове ураження зорового нерва супроводжується звуженням поля зору або випаданням його окремих ділянок (скотоми). При патології зорового нерва на очному дні спостерігається первинна атрофія його диска. Необхідно враховувати, що заломлювальні середовища очей (кришталик, склисте тіло) проектують на сітківку зворотне зображення побаченого, тому предмети з правої половини поля зору сприймаються лівою половиною сітківки і навпаки.  

Поле зору – це ділянка простору, який бачить нерухоме око. 

У результаті ураження зорового шляху, підкіркових і кіркового зорових центрів порушується сприйняттям зорових зображень, що потрапляють на однойменні половини сітківки обох очей. При цьому стають «сліпими» протилежні половини полів зору. Така патологія має назву геміанопсії (випадання половини поля зору кожного ока). У цих випадках випадають або праві, або ліві половини полів зору, тому таку геміанопсію називають гомонімною (однойменною), лівобічною або правобічною. 

Так, ураження лівого зорового шляху викликає правобічну геміанопсію, правого – лівобічну. Ураження зорової променистості або кіркового відділу зорового аналізатора рідко буває повним через широке розміщення у них волокон. Тому при частковому ураженні зорової променистості або ушкодженні частини кіркового центру зорового аналізатора (верхнього чи нижнього його відділу) виникає квадрантна гомонімна геміанопсія – випадають не половини, а квадранти (чверті) зорових полів обох очей. У ділянці клина є верхній квадрант однойменної сітківки, у зоні язикової звивини–нижній. Тому, наприклад, при пошкодженні лівого клина «сліпими» будуть ліві верхні квадранти сітківки і випадуть відповідно праві нижні квадранти полів зору. При ураженні лівої язикової звивини випадають праві верхні квадранти полів зору. 

ДО ДОДАТКОВИХ СТРУКТУР ОКА НАЛЕЖАТЬ:

• зовнішні м’язи очного яблука (musculi externi bulbi oculi);
• брови (supercilia);
• повіки (palpebrae);
• сполучна оболонка, кон’юнктива (tunica conjunctiva);
• слізний апарат (apparatus lacrimalis).

Зовнішні м’язи очного яблука поділяються на:

• прямі м’язи (mm. recti);
• косі м’язи (mm. obliqui);
• інші м’язи (et ceteri).

До прямих м’язів очного яблука належать:

• верхній прямий м’яз (m. rectus superior);
• нижній прямий м’яз (m. rectus inferior);
• бічний прямий м’яз (m. rectus lateralis);
• присередній прямий м’яз (m. rectus medialis):

Вони повертають очне яблуко (bulbus oculi) відповідно у свій бік навколо лобової та вертикальної осей.

До косих м’язів очного яблука належать:

• верхній косий м’яз (m. obliquus superior), який своїм сухожиллям    перекидається через блок блокової ості і повертає очне яблуко (bulbus oculi) вниз та назовнi;
• нижній косий м’яз (m. obliquus inferior), що повертає очне яблуко (bulbus oculi) вверх та назовні, тобто повертає очне яблуко (bulbus oculi) переважно навколо стрілової осі.

До інших зовнішніх м’язів очного яблука (musculi externi bulbi oculi) належать:

• м’яз-підіймач верхньої повіки. (m. levator palpebrae superioris), який має поверхневу (lamina superficialis) та глибоку пластинки;
• очноямковий м’яз (m. orbitalis), що вгорі вкриває передній відрізок нижньої очноямкової щілини (fissura orbitalis inferior).

До внутрішніх м’язів очного яблука (musculi interni bulbi oculi), які є гладкими м’язовими волокнами (myofibrae glabrae), належать:

• війковий м’яз (m. ciliaris), який має:
• меридіанні волокна (fibrae meridionales);
• поздовжні волокна (fibrae longitudinales);
• радіальні волокна (fibrae radiales);
• колові волокна (fibrae circulares);
• м’яз-звужувач зіниці (m. sphincter pupillae);
• м’яз-розширювач зіниці (m. dilatator pupillae).

Повіки – належать до захисного, або придаткового, апарату ока.

Вони утворюють очну щілину, з’єднуючись у медіальних та латеральних кутах за допомогою зв’язок (ligamentum palpebrale mediale et laterale). 

Ширина та форма щілини залежать від віку і спадкових даних людини. У нормі край нижньої повіки на 0,5–1 мм нижчий від лімба рогівки, а верхньої – на 2 мм прикриває верхній лімб.

 Це потрібно враховувати при оцінюванні положення повік.

У внутрішньому куті очної щілини є невеличке підняття рожевого кольору слізне м’ясце (caruncula lacrimalis), що має таку саму будову, як і шкіра.

Вільні краї повік товщиною близько 2 мм щільно прилягають один до одного. 

Вони мають переднє і заднє ребра, міжреберний (інтермаргінальний) простір. Переднє ребро містить цибулини вій, що в них відкриваються ви- відні протоки сальних залоз Цейса. Між віями розміщені видозмінені потові залози Моля. 

В інтермаргінальний простір відкриваються також вивідні протоки залоз хряща (мейбомієві залози), жирний секрет яких змащує краї повік, сприяючи їх щільному приляганню при заплющенні очей.

Шкіра повік дуже тонка, ніжна, збіднена на жирову клітковину. Вона пухко з’єднана з тканинами, розміщеними глибше. Особливості її будови зумовлюють легке поширення набряків (в умовах місцевих запальних процесів, венозного стазу, деяких загальних захворювань, крововиливів). Тонка та еластична шкіра цієї ділянки зручна для проведення пластичних операцій.

На шкірі повік є 2 горизонтальні складки – верхня та нижня (sulcus orbitopalpebralis superior et inferior), що відповідають межам хрящів повік. Верхня залежить від тонусу м’яза-підіймача верхньої повіки, а нижня відповідає нижньому орбітальному краю.

М’язи повік. Під шкірою лежить коловий м’яз повіки (m.orbicularis oculі, seu palpebrarum), у якому розрізняють пальпебральну та орбітальну частини. 

Перша частина відповідає повікам і починається групою м’язових волокон біля внутрішнього кута від зв’язки повік, переднього слізного гребінця та окістя, двома дугами (верхньою та нижньою) прикріплюючись до зовнішньої зв’язки. Частина  м’яза, що має назву війкового м’яза (m.ciliaris Riolani), розміщена між цибулинами вій навколо вивідних проток мейбомієвих залоз хряща. Вона сприяє виділенню секрету залоз у міжреберний простір повік і щільному приляганню їх краю до очного яблука.

Друга частина колового м’яза починається глибокими волокнами за слізним гребінцем біля внутрішнього кута повік, проходить за слізним мішком, охоплює його спереду і вплітається у волокна м’яза, що вкривають поверхню хряща. 

Ці волокна (pars lacrimalis, seu m. orbicularis Horneii) оточують слізні канальці й мають велике значення щодо механізму сльозовідведення.

Орбітальна частина м’яза розміщена відповідно до краю орбіти, починається та закінчується внутрішньою зв’язкою. Окремі волокна цього м’яза досягають шкіри скронь, щік, брів спереду від лобового м’яза. Скорочуючись, коловий м’яз закриває очну щілину, при цьому пальпебральна частина зумовлює зміну форми щілини, орбітальна – міцне заплющування.

У разі вираженого і тривалого спазму м’яза розвивається значний набряк повік унаслідок стиснення вен, розміщених між його волокнами. У разі паралічу лицевого нерва повіки не заплющуються, очна щілина зіяє – спостерігається явище лагофтальму (lagophthalmus).

Під коловим м’язом розміщений хрящ (tarsus) – щільна волокниста сполучна тканина завдовжки 2 см, завширшки на верхній повіці 1 см, на нижній – 0,5 см. З орбітальним краєм хрящі з’єднуються зовнішніми та внутрішніми зв’язками повік і тарзоорбітальною фасцією. Усередині хряща є мейбомієві залози, помітні крізь кон’юнктиву повік як жовті вертикальні смужки, перпендикулярні до їх краю.

М’яз-підіймач верхньої повіки (m. levator palpеbrae superior) 

Починається в загальному сухожильному кільці поблизу зорового отвору, проходить під верхньою стінкою орбіти й закінчується в повіці, утворюючи 3 відгалуження. Переднє окремими пучками пронизує тарзоорбітальну фасцію та передню поверхню хряща і досягає шкіри повік; заднє відгалуження проходить до склепіння кон’юнктиви. Ці дві частини м’яза посмуговані, їх іннервує окоруховий нерв. Середнє відгалуження, що складається з тонкого шару непосмугованих волокон (m.tаrsalis Mullеri), іннервоване симпатичним нервом, вплітається у верхній край хряща. Такий спосіб прикріплення м’яза забезпечує при скороченні одночасні піднімання шкіри, хряща і кон’юнктиви повіки. Порушення його функції внаслідок паралічу нервів (здебільшого окорухових) призводить до опускання повіки та згладжування фізіологічної орбітально-пальпебраль- ної складки. Нижня повіка такого м’яза не має, і при погляді вниз ця складка відтягується від нижнього прямого м’яза. 

Кон’юнктива (conjunctivae), або сполучна оболонка ока,– епітеліальний покрив внутрішньої поверхні повік та переднього відділу очного яблука. Функції

1. Захисна: механічна (від впливу пилу, шкідливих речовин, дрібних сторонніх тіл), бар’єрна (від проникнення мікроорганізмів), зволожувальна (захищає від висихання).
2. Всмоктувальна.
3. Живильна.

Топографо-анатомічні відділи кон’юнктиви

Тарзальний відділ починається з внутрішнього (заднього) ребра повіки і покриває хрящеподібну волокнисту сполучну пластинку, щільно з’єднуючись із нею. 

Орбітальний відділ починається на рівні краю хряща (верхнього краю на верхній повіці та нижнього краю на нижній повіці), щільно пов’язаний із прилеглою субкон’юнктивальною тканиною, в якій є поодинокі фолікули, псевдососочки й аденоїдна тканина, що доходить до ділянки склепіння. 

Перехідний відділ представлений верхнім склепінням – місцем переходу кон’юнктиви з очного яблука на задню поверхню верхньої повіки і нижнім склепінням – місцем переходу кон’юнктиви з очного яблука на задню поверхню нижньої повіки. Відділ являє собою багатошаровий плоский епітелій зі значною кількістю залозок, що продукують слиз і сльозу. Під епітелієм є велика кількість аденоїдної тканини з фолікулами та сосочками. Тут епітелій дуже пухко пов’язаний із прилеглою тканиною, в результаті чого забезпечується вільна рухливість очного яблука. 

Склеральний, або бульбарний, відділ утворений багатошаровим плоским епітелієм, починається у ділянці внутрішнього відділу зовнішнього лімба. Він пухко зв’язаний із субкон’юнктивальною субстанцією.

Лімбальний відділ кон’юнктиви практично непомітно переходить у багатошаровий плоский епітелій рогової оболонки. У цьому відділі епітелій не має аденоїдної тканини і міцно пов’язаний із лімбом по всій його довжині.

Півмісяцевий відділ є рудиментом третьої повіки. До цього відділу прилягає слізне м’ясце (caruncula lacrimalis) з рудиментами потових та сальних залоз і дрібними волосяними цибулинами, з яких ростуть ніжні волоски. У цій ділянці виникає слізне озеро.

Усі ці відділи сполучної оболонки утворюють кон’юнктивальний мішок – простір між кон’юнктивою повік та кон’юнктивою очного яблука. Його місткість при зімкнених повіках до 2 крапель. Він разом зі слізним озером є неначе проміжною ланкою між слізною залозою і сльозовивідною системою.

СЛІЗНИЙ АПАРАТ

До слізного апарату відносять слізну залозу і групу додаткових залоз кон’юнктиви. 

Слізний апарат виділяє сльозу – прозору рідину зі слаболужною реакцією (pH 7,0 – 7,4), що складається з води (99 %), мінеральних солей (0,9 %) і білків (0,1 %).  Слізна рідина, до складу якої, крім, власне, сльози, входять муцин і ліпіди, виконує захисну, оптичну та трофічну функції.  Додаткові дрібні залози забезпечують зволоження очного яблука постійно, тоді як слізна залоза активно продукує рідину лише в екстремальних умовах (емоції, подразнення чутливих нервових закінчень у слизовій оболонці ока або носа).  

Слізна залоза (glandula iacrimalis) розміщена по верхньозовнішньому краю очниці в однойменній ямці лобової кістки (fossa glandulae lacrimalis).  

У ній розрізняють орбітальну (pars orbitalis) і вікову (pars palpebralis) частини. 

Вікова частина залози має 3–9 вивідних самостійних проток, а також численні протоки, що проходять від орбітальної частини; останні проходять через вікову частину слізної залози, що відкривається у склепінні кон’юнктиви.  Огляду підлягає лише вікова частина: при піднятті верхньої повіки погляд на кінчик носа можна візуалізувати.  

Виділювана залозами сльоза зволожує поверхню ока, стікає у нижнє склепіння, де утворює слізний струмок (rivus lacrimalis), що впадає у слізне озеро (lacus lacrimalis), на дні якого є слізне м’ясце (camncula lacrimalis).  Такому просуванню сльози сприяють мигальні рухи повік.  Слізна залоза починає функціонувати у кінці другого місяця життя.  До цього віку під час плачу сльоза не виділяється.  

Слізні шляхи починаються слізними точками (punkta lacrimalis), переходять у слізні канальці (canaliculi lacrimalis), а потім у слізний мішок (saccus lacrimalis), що закінчується носослізною протокою (ductus nasolacrimalis).  

Слізні точки (Punctum lacrimale) розміщені на вершині слізних сосочків верхньої і нижньої повік, повернені всередину ока і занурені у слізне озеро.  

У слізних канальцях розрізняють вертикальну та горизонтальну частини; поступово зближуючись, вони утворюють загальне устя і відкриваються у слізний мішок.  

Слізний мішок (saccus lacrimalis) розміщений у кістковій однойменній ямці між переднім і заднім колінами внутрішньої спайки повіки, охопленої м’язом Горнера (m. Ногпегі).  Всередині мішок покритий багатошаровим плоским епітелієм, під яким міститься шар залозистої тканини, зовні – шаром щільної волокнистої тканини.  Слізний мішок переходить у носослізну протоку (ductus nasolacrimal), що відкривається під нижньою носовою раковиною на відстані 3 – 3,5 см від зовнішнього отвору носа.   Відтік слізної рідини з кон’юнктивального мішка (saccus conjunctivalis) у ніс відбувається постійно внаслідок: 

• а) мигальних рухів повік; 
• б) капілярного тяжіння рідини у слізних шляхах (сифонний ефект); 
• в) перистальтичної зміни діаметра канальців; 
• г) присмоктувальної здатності слізного мішка; 
• д) негативного тиску, що утворюється в порожнині носа під час вдиху.  

Кровопостачання ділянки слізних органів відбувається через  систему очної артерії – гілку внутрішньої сонної артерії, а також через зовнішню верхньощелепну артерію – гілку зовнішньої сонної артерії.  Гілки цих артерій добре анастомозують між собою. Найбільш великі з судин – кутова артерія (a.  angularis) і артерія спинки носа (a.  dorsalis nasi), Вени супроводжують артерії.  

Відтік крові відбувається через лицьові вени і вени очниці.  

Іннервація слізної залози здійснюється секреторними волокнами слізного нерва (n.  lacrimalis), що є гілкою очного нерва (n. ophthalmicus).  

Чутливу іннервацію у ділянці внутрішнього кута ока до слізного мішка і усієі носослізної протоки здійснюють перша і друга гілки трійчастого нерва, рухову іннервацію – лицевий нерв. 

КРОВОПОСТАЧАННЯ

1. Очна артерія (a. Ophthalmica) разом із зоровим нервом проходить через зоровий канал і потрапляє в очну ямку, де біля її медіальної стінки поділяється на кінцеві гілки – надблокову артерію, спинкову артерію носа та присередні повікові артерії. 
2. Надблокова артерія (a. supratrochlearis) перегинається через лобову вирізку, розгалужується у м’язах та шкірі лоба і анастомозує з гілками поверхневої скроневої артерії.
3. Артерія спинки носа (a. dorsalis nasi) пронизує коловий м’яз ока під присередньою повіковою зв’язкою, прямує вздовж спинки носа і анастомозує з лицевою артерією. 
4. Присередні повікові артерії (аа. palpebrales mediales) анастомозують з бічними повіковими артеріями, формуючи верхню та нижню повікові дуги (arcus palpebralis superior/ inferior), що проходять над хрящем верхньої повіки та під хрящем нижньої повіки відповідно.
5. Бічними артеріями очної ямки є:
6. Слізна артерія (a. Lacrimalis) досягає слізної залози і кровопостачає її, віддаючи бічній віковій артерії  (аа. palpebrales laterales).
7. Центральна артерія сітківки (a. centralis retinae) разом із зоровим нервом заходить в очне яблуко і розгалужується в сітківці.
8. Довгі та короткі задні війкові артерії (аа. ciliares posteriores longae et breves) прямують до судинної оболонки, проходячи крізь склеру очного яблука.
9. Передні війкові артерії (аа. ciliares anteriores)  розгалужуються  на надблокові артерії  (аа. episclerales) та передні кон’юнктивальні артерії (аа. conjunctivales anteriores).
10. М’язові артерії (аа. Musculares) проходять до верхніх м’язів очного яблука. 
11. Задня решітчаста артерія (a. ethmoidalis posterior) досягає задніх решітчастих клітин крізь однойменний отвір на присередній стінці очної ямки.
12. Передня решітчаста артерія (a. ethmoidalis anterior) крізь однойменний отвір проходить у передню черепну ямку та віддає передню оболонкову артерію (a. meningea anterior), що кровопостачає тверду мозкову оболонку, далі її гілки прямують через решітчасті отвори гратчастої пластинки до носової порожнини і розгалужуються у слизовій оболонці. 
13. Надочноямкова артерія (a. Supraorbitalis) проходить однойменну вирізку до шкіри та м’язів чола.

НЕРВИ ОКА ТА ЙОГО ЗАХИСНИЙ АПАРАТ

До нервів ока належать 8 із 12 пар черепних нервів. За своїми функціями 4 нерви належать до рухових (nn.abducens, oculomotorius, trochlearis, n. facialis), 2 – до чутливих (nn.trigeminus, opticus) та 2 – до вегетативної нервової системи (nn.sympathicus et vaous parasympathicus).

РУХОВІ НЕРВИ ЗАБЕЗПЕЧУЮТЬ ТАКІ ФУНКЦІЇ М’ЯЗІВ ОКА:

• лицевий нерв (n.facialis) іннервує коловий м’яз повік. Чутливі нерви ока забезпечують сприйняття основної світлової та оптиковегетативної інформації (за рахунок очного нерва – n.opticus), a також тактильну, больову, температурну, барорецепторну, дотикову та інші види чутливості всіх ділянок ока (завдяки дії першої гілки n.trigeminus – n.ophthalimicus), за винятком, власне, судинної оболонки та сітківки; 
• n. ophthalmicus відгалужується від вузла трійчастого нерва (гассерового вузла) у середній черепній ямці, потрапляє в орбіту верхньою орбітальною щілиною та утворює там 3 дрібніших нерви: слізний (n.lacrimalis), носовійковий (n.nasociliaris) та лобовий (n.frontalis);
• слізний нерв розміщений у зовнішній частині орбіти, іннервує слізну залозу, зовнішній відділ кон’юнктиви, шкіру зовнішнього кута верхньої повіки. Нижня гілочка нерва, що досягає слізної залози, виконує секреторну функцію після того, як з’єднається з виличноскроневим відгалуженням виличного нерва;
• лобовий нерв поділяється на верхньоорбітальний (n.supraorbitalis) та верхньоблоковий (n. supratrochlearis) нерви, що проходять кістковими заглибинами та разом із лобовим нервом іннервують середню і внутрішню частини шкіри верхньої повіки. Усі гілки трійчастого нерва анастомозують між собою та гілками лицевого нерва;
• носовійковий нерв поширює свої відгалуження – решітчасті нерви – до порожнини носа, а війкові – до ока;
• довгі війкові нерви пронизують склеру поблизу заднього полюса, проходять супрахоріоїдальним простором і разом із короткими війковими нервами утворюють густе нервове сплетення у війковому тілі й навколо рогівки. Довгі війкові нерви здійснюють чутливу й трофічну іннервацію рогівки. В орбіті до них додаються симпатичні волокна із сплетення внутрішньої сонної артерії;
• війковий (циліарний) вузол (ganglion ciliare) розміром близько 2 мм, розміщений під зовнішнім прямим м’язом (між ним і зоровим нервом) на відстані 10 – 18 мм від заднього полюса ока. До його складу входять: чутливі волокна – від довгого корінця носовійкового нерва, відмежовані від стовбура трійчастого нерва в глибині орбіти; рухові – від нижньої гілки окорухового нерва; симпатичні – від сплетення внутрішньої сонної артерії. Від війкового вузла відгалужуються 4–6 коротких війкових нервів, які, з’єднуючись із гілкою симпатичного нерва, через склеру потрапляють у судинний тракт, утворюють 20–30 дрібних нервів і розподіляються у тканинах ока, переважно в судинному тракті;

Таким чином, короткі війкові нерви здійснюють рухову, чутливу і вазомоторну іннервацію ока. 

Окоруховий, блоковий та відвідний нерви досягають відповідних м’язів, потрапляючи до орбіти печеристою пазухою. Рухові нерви мають симпатичні волокна, що відгалужуються від сплетення сонної артерії.

Травматичний, або запальний, процес у ділянці верхньої орбітальної щілини внаслідок порушення судинно-нервового пучка з венозним відтоком (каналами v. ophthalmicа superior) та ушкодженням функції рухових нервів (n. oculomotorius et n. abducens) і першої гілки трійчастого нерва (n.ophthalmicus) характеризує такий симптомокомплекс: очне яблуко нерухоме, випнуте допереду через ретробульбарні крововиливи, втрачені тонус м’язів ока і чутливість та порушена трофіка рогівки.

Унаслідок цього пізніше  виникає нейропаралітичний кератит. Венозною системою орбіти можливе поширення процесу зі шкіри обличчя або самої орбіти в порожнину черепа. Особливості розміщення нервів в орбіті мають діагностичне значення за умови захворювань її та центральної нервової системи.

Окоруховий нерв (nervus oculomotorius)

III пара черепних нервів – нерв є змішаним: містить рухові (соматомоторні) та вегетативні парасимпатичні (вісцеромоторні) волокна. Іннервує більшість окорухових м’язів (окрім верхнього косого та зовнішнього прямого м’язів ока), за що і одержав свою назву, а також м’язпідіймач верхньої повіки (лат. musculus levator palpebrae superioris), м’яз звужувач зіниці (лат. musculus sphincter pupillae) та війковий м’яз (лат. musculus ciliaris). Крім того, окоруховий нерв є частиною складної системи стабілізації зору (оптико-кінетичний ністагм та вестибулоокулярний рефлекс). При його ушкодженні вищенаведені функції зникають.

У ділянці верхньої очноямкової щілини (fissura orbitalis superior) окоруховий нерв (nervus oculomotorius) розгалужується так:

• на верхню гілку (ramus superior);
• на  нижню гілку (ramus inferior).

Нервові волокна від верхньої гілки (ramus superior) іннервують:

• верхній прямий м’яз ока (m. rectus superior оculi);
• м’яз-підіймач верхньої повіки (m. levator palpebrae superioris).

Нервові волокна від нижньої гілки (ramus inferior) іннервують:

• нижній прямий м’яз ока (m. rectus inferior oculi);
• присередній прямий м’яз ока (m. rectus medialis oculi);
• нижній косий м’яз ока (m. obliquus inferior oculi).

Завузлові парасимпатичні нервові волокна (neurofibrae postganglionicae parasympathicae) – аксони других нейронів від війкового вузла (ganglion ciliare) – проходять у складі коротких війкових нервів (nervi ciliares breves) до: м’яза–звужувача зіниці (m. sphincter pupillae) та війкового м’яза (m. ciliaris).

Блоковий нерв (nervus trochlearis)

IV пара черепних нервів – має власне рухове ядро – ядро блокового нерва (nucleus nervi trochlearis), розміщене у сірій речовині покрівлі середнього мозку.

 Аксони нейронів цього ядра формують блоковий нерв, що виходить із головного мозку (encephalon) із верхнього мозкового паруса (velum medullare superius), на основі мозку виникає з бічної поверхні ніжок мозку (crura cerebri), а з порожнини черепа (cavitas cranii) –  через верхню очноямкову щілину (fissura orbitalis superior). Блоковий нерв (nervus trochlearis) іннервує верхній косий м’яз ока. 

Відвідний нерв (nervus abducens)

VI пара черепних нервів –  має власне рухове ядро відвідного нерва (nucleus nervi abducentis),  розміщене  у сірій речовині покрівлі мосту (substantia grisea tegmenti pontis) на верхівці лицевого горбка ромбоподібної ямки (apex colliculi facialis fossae rhomboideae).

Аксони нейронів цього ядра формують відвідний нерв, що виходять із головного мозку (encephalon) на межі між пірамідами довгастого мозку (pyramides medullae oblongatae) і мостом (pons), а з порожнини черепа (cavitas cranii) – через верхню очноямкову щілину (fissura orbitalis superior). Відвідний нерв іннервує бічний прямий м’яз ока (m. rectus lateralis oculi).