Артрологія

Скелет разом з м’язами виконує функції опори і руху завдяки тому, що всі кістки з’єднані між собою й утворюють рухливі кісткові важелі. Кістки та їх з’єднання представляють пасивну, а м’язи – активну частину опорно-рухового апарату. Характер з’єднань залежить від будови і функцій тієї чи іншої кісткової ланки.

Кістки нижчих водних хребетних тварин сполучаються між собою за допомогою неперервних з’єднань. У наземних тварин види рухів ускладнились – сформувалися перехідні форми з’єднань, наприклад, симфізи і найбільш рухливі перервні з’єднання – суглоби. У процесі онтогенезу людини більшість з’єднань кісток проходять дві стадії розвитку: спочатку виникають неперервні з’єднання, а потім частина з них перетворюється  на  перервні  з’єднання –  суглоби. У мезенхімі, що з’єднує зачатки кісток, на 6-му тижні ембріонального розвитку формується щілина, потім суглобові хрящі, капсула і зв’язки.

У тілі людини всі  з’єднання  кісток  поділяють на 2 великі групи:

1 – неперервні з’єднання;

2 –  перервні  або  синовіальні з’єднання, які прийнято називати суглобами.

Неперервні з’єднання, або синартрози (synarthroses) – це з’єднання кісток за допомогою різних видів сполучної тканини. Такі сполучення кісток дуже міцні, але рухливість між ними обмежена або взагалі відсутня. Залежно від характеру тканини, що сполучає кістки, розрізняють волокнисті, хрящові і кісткові з’єднання.

При волокнистому з’єднанні (junctura fibrosa) кістки сполучені між собою щільною волокнистою сполучною тканиною. До такого типу сполучення належать синдесмози, міжкісткові перетинки, шви, тім’ячка черепа, зубо-коміркові з’єднання – вклинення (гомфоз).

Синдесмоз (syndesmоsis) – це з’єднання кісток за допомогою зв’язок і мембран, колагенові волокна яких зростаються з окістям.

Зв’язки (ligamеnta) мають вигляд товстих пучків чи пластин, що утворені щільною волокнистою сполучною тканиною. Вони прикріплюються до суміжних кісток, зміцнюють їх з’єднання, але обмежують рух кісток. Більшість зв’язок побудовані з пучків колагенових  волокон.  Але   є   зв’язки,   що   утворені з еластичних волокон, наприклад,  жовті  зв’язки, що з’єднують між собою  дуги  суміжних  хребців. Вони розтягуються при згинанні хребтового стовпа та  завдяки  своїй  еластичності  знову  повертаються в попередній стан, сприяючи розгинанню хребта.

Міжкісткові перетинки (membrаnae interоsseae) представлені сполучнотканинними пластинками, що натягнуті між тілами довгих трубчастих кісток передпліччя і гомілки. Ці перетинки міцно з’єднують між собою кістки, від них починається багато м’язів. Міжкісткові перетинки сформовані рівнобіжними пучками колагенових волокон, що утворюють шари, спрямовані від однієї кістки до іншої. З таких сполучнотканинних пластинок побудовані міжреброві перетинки і затульна перетинка.

Шви (suturae) – це з’єднання країв кісток склепіння черепа між собою за допомогою прошарків волокнистої сполучної тканини. З віком колагенові волокна кальцифікуються і волокниста сполучна тканина перетворюється на грубоволокнисту кісткову тканину. Залежно від конфігурації країв кісток, що  з’єднуються,  розрізняють  зубчастий,  плоский  і лусковий шви. У зубчастому шві (sutura serrata) зубоподібно зазубрений край однієї кістки входить у проміжки краю суміжної кістки. Такі шви є між тім’яними кістками, між лобовою і тім’яними кістками, між тім’яними і потиличною кістками. Плоский шов (sutura plana) утворюється між рівними (плоскими) краями двох суміжних кісток. Такі шви існують між кістками лицевого черепа. При лусковому шві (sutura squamosa) косо зрізані поверхні країв плоских кісток, що з’єднуються між собою, накладаються один на один у вигляді луски. Так сполучаються лускова частина скроневої кістки з тім’яною кісткою.

Різновидом волокнистого з’єднання є вклинення (gomphоsis) або зубо-комірковий синдесмоз (syndesmosis dentoalveolaris) – з’єднання кореня зуба з кістковою тканиною зубної комірки за допомогою прошарку сполучної тканини, що називається періодонтом. Шви і вклинення з’єднують кістки черепа міцно, еластично та нерухомо.

До хрящового з’єднання (junctura cartilaginea) належать синхондрози (synchondrоsis) – це сполучення кісток за допомогою волокнистої хрящової тканини. Волокнистий хрящ, як і хрящі інших типів, складається з невеликої кількості хондроцитів і міжклітинної речовини. Хондроцити розташовані у вузьких порожнинах (лакунах). Міжклітинна речовина утворена пучками колагенових волокон, що складаються з колагену типу I (приблизно 90 %) і колагену типу II (біля 10 %). Ці волокна мають дуже упорядковану будову, що визначається напрямком сил натягу і стиснення. Сполучнотканинні волокна утворюють паралельні пучки діаметром до 40–70 нм, що з’єднуються між собою тонкими волокнами. У волокнистому хрящі аморфної речовини мало, але багато сульфатованих глікозаміногліканів (ГАГ), що утворюють великі молекули протеогліканів, здатних зв’язувати воду.

Синхондрози відрізняються міцністю, пружністю і малою рухливістю, амплітуда рухів залежать від товщини і структури хрящового прошарку між кістками. Синхондрози, що зберігаються впродовж усього життя, називаються постійними. До них, зокрема, належать міжхребцеві диски і синхондроз першого ребра.

Більшість синхондрозів є тимчасовими, хрящові прошарки між кістками зберігаються лише до визначеного віку, коли припиняється ріст людини, а хрящ заміщається кістковою тканиною. Прикладом тимчасового синхондрозу може бути метафізарний хрящ, що з’єднує тіло і наростки трубчастих кісток, за рахунок якого кістка росте в довжину; синхондроз у ділянці кульшової западини між трьома частинами кульшової кістки; клино-потиличний синхондроз.

Синостоз (synostosis) – кісткове з’єднання виникає в місцях скостеніння синхондрозів між окремими кістками основи черепа, кістками, що входять до складу кульшової кістки; між крижовими хребцями тощо. При цьому в міжклітинній речовині волокнистого хряща відкладаються кристали гідроксіапатиту і аморфного трикальційфосфату. Кристали гідроксіапатиту орієнтовані паралельно до колагенових волокон, вони розташовані в проміжках між молекулами тропоколагену і на поверхні волокон. Неколагенові білки аморфної речовини також зв’язуються з іонами кальцію, фосфору і кристалами гідроксіапатиту. Важливу роль у кальцифікації відіграють матриксні пухирці, що містять мембранні рибосоми і лужну фосфатазу. Пухирці утворюються з відростків хондроцитів.

Симфізи (від грецького symphysis – зрощення), або їх ще називають півсуглобами (hemiarthroses), також є хрящовими з’єднаннями кісток, але в них відсутня суглобова капсула. Однак у товщі хряща є щілина, яка заповнена синовіальною  рідиною. До симфізів належать міжхребцеві симфізи, лобковий симфіз і ручко-груднинний  симфіз.  Кістки  з’єднуються  між  собою  волокнистим  хрящем, у складі якого є S-подібне розташування пучків колагенових волокон, що переплітаються між собою. Ці волокна вплітаються в окістя, що вкриває суміжні симфізіальні поверхні. Між волокнами залягають хрящові клітини.

Перервне з’єднання – діартроз  (diarthrosis) має ще й такі назви: суглоб (articulatio), що використовується в медичній термінології; синовіальні з’єднання (juncturaе synovialеs). Такі види сполучення дуже рухомі, бо  між  кістками, що з’єднуються, завжди існує суглобова щілина, тобто такі з’єднання “перервані”.

Кожен суглоб має чотири обов’язкові елементи:

1 – суглобові поверхні кісток, що покриті суглобовим хрящем;

2 – суглобову капсулу;

3 – суглобову порожнину;

4 – синовіальну рідину (синовія), що розміщена в суглобовій порожнині

Суглобові поверхні (facies articulares)  покриті, як правило, гіаліновим хрящем. Лише у скроневонижньощелепному і груднинно-ключичному суглобах хрящ волокнистий. Товщина хряща коливається в межах від 0,2 до 6,0 мм і залежить від функціонального навантаження суглоба – чим більше навантаження, тим товстіший хрящ. Суглобовий хрящ не має кровоносних судин і охрястя. Він містить 75–80 % води і 20–25 % сухих речовин, з яких біля половини складає колаген, з’єднаний із протеогліканами. Через міжклітинну речовину шляхом дифузії із синовіальної рідини в хрящ вільно проникають вода, поживні речовини тощо. У суглобному хрящі розрізняють три зони: поверхневу, проміжну і базальну.

Поверхнева зона (товщиною від 200 до 600 мкм) обернена в порожнину суглоба і не покрита охрястям. Поверхнева зона сформована пучками колагенових волокон товщиною 30–32 мкм, що розташовані рівномірно паралельно до поверхні хряща. Завдяки цьому тиск на суглобовий хрящ рівномірно розподіляється по його поверхні. Між пучками волокон у лакунах розташовано небагато видовжених хондроцитів.

Проміжна зона сформована із товстих колагенових волокон, що переплітаються між собою, утворюючи навколо хрящових лакун “кошики” для захисту хондроцитів. Частина пучків колагенових волокон проникає у глибшу – базальну зону. Великі секреторні хондроцити II і III типів утворюють ізогенні групи, яких найбільше у поверхневій частині проміжної зони. Глибше ізогенні групи, у вигляді стовпчиків, розташовуються перпендикулярно до поверхні хряща, так само спрямовані і колагенові волокна.

Базальна  зона  суглобового  хряща  складається з двох шарів. Безпосередньо до кістки прилягає шар хряща, просочений солями кальцію, – це шар кальцифікації. Над ним розташована власне базальна зона. Між цими двома шарами розміщена базофільна, або погранична лінія, що містить багато білків, фосфоліпідів, глікозаміногліканів і ферментів. У базофільному прошарку клітин мало, але є зона товстих пучків радіально орієнтованих колагенових волокон (товщиною 80–100 мкм), що  вплітаються в кістку. Через пограничну лінію здійснюється транспорт речовин із кістки в хрящ. Над пограничною лінією розташовуються стовпчики великих гіпертрофованих  хондроцитів.

Основну роль у живленні хряща відіграє синовія, але частина необхідних речовин надходить до хряща шляхом дифузії з капілярів субхондральної кісткової пластинки. У хрящі поживні речовини транспортуються через мікроциркуляторні шляхи, розташовані в основній речовині між колагеновими пучками по ходу макромолекул протеогліканів.

Суглобовий хрящ відділений від кістки “звивистою лінією”, що утворює численні випинання у бік хряща, в які проникають синусоїдні кровоносні капіляри. У нормі завжди між хрящем і кровоносними капілярами кістки містяться пластинки остеоїдної тканини.

Суглобовий хрящ захищає суглобову поверхню кістки від механічних впливів, зменшує тиск і рівномірно розподіляє його по поверхні кістки. Деформація хряща, що виникає при  рухах  у  суглобі,  зворотна. При стисненні міняється взаєморозташування колагенових  волокон  і   агрегатів   протеогліканів, при цьому хрящ стає тоншим. Чим більше в хрящі протеогліканів, що утримують воду, тим менше стискується хрящ. Здатність суглобового хряща повертатися у вихідний стан після стиснення найбільше виражена в його поверхневій зоні. З віком пружність суглобового  хряща  зменшується.

Суглобова капсула (cаpsula articulаris) прикріплюється переважно поблизу країв суглобових поверхонь кісток, що зчленовуються, міцно зростається з окістям, обмежуючи замкнуту суглобову порожнину. Капсула складається з двох шарів. Зовнішній шар представлений товстою волокнистою перетинкою або волокнистим  шаром (membrаna fibrоsа;  stratum fibrosum), що складається з волокнистої сполучної тканини, колагенові волокна якої спрямовані переважно  поздовжньо.

У цьому шарі суглобової капсули є багато кровоносних судин і нервових закінчень, особливо пластинчастих  тілець  Фатера – Пачіні  і  колб  Краузе. Нервові закінчення проникають у синовіальний шар.

Внутрішній шар суглобової капсули утворений тонкою гладкою блискучою синовіальною перетинкою або синовіальним шаром (membrana synovialis; stratum synoviale), що вистилає зсередини волокнистий шар і продовжується на поверхню кістки, яка не покрита суглобовим хрящем. Синовіальна мембрана складається з плоскої і ворсинчастої частин. Ворсинчаста частина має численні невеликі вирости, що обернені у порожнину суглоба – синовіальні ворсинки (villi synoviales), в яких є дуже багато кровоносних судин.

За рахунок ворсинок значно збільшується поверхня синовіальної перетинки. Кількість ворсинок синовіальної перетинки залежить від ступеня рухливості суглоба. Через ворсинки здійснюється ультрафільтрація з кровоносного русла в порожнину суглоба суглобової рідини –  синовії  –  і  резорбція  речовин із неї. Лімфатичні судини не проникають у ворсинки, вони розташовуються в плоскій частині синовіальної перетинки, утворюючи сплетення, що закінчуються розширеними лакунами. Власна пластинка синовіальної перетинки подібна за будовою до базальної мембрани – утворена з тонких ретикулярних і колагенових волокон. Зсередини синовіальна перетинка вистелена плоскими клітинами – синовіоцитами.

Якщо суглобові поверхні кісток, що зчленовуються, не дуже відповідають одна одній (інконгруентні), синовіальна перетинка утворює різні синовіальні складки (plicae sinoviales). У найбільших складках, наприклад, у колінному суглобі, є скупчення жирової  тканини.

Розрізняють три  типи  синовіальних перетинок: жирові, ареолярні і волокнисті. Синовіальна перетинка  жирового  типу   оточує   внутрішньосуглобові  жирові  “подушки” –  скупчення  жирових  клітин у товщі синовіальних складок. Синовіальні клітини в цих місцях утворюють один шар. Синовіальна перетинка ареолярного типу вистилає суглобові закутки і сумки. Така перетинка вкрита 3–4 шарами синовіоцитів. Синовіальна мембрана волокнистого типу оточує внутрішньокапсульні зв’язки і сухожилки. У синовіальній перетинці є багато еластичних волокон.

Виділяють два типи синовіальних клітин – синовіоцитів: фагоцитарні і секреторні. Для фагоцитарних синовіоцитів характерні властивості макрофагів, вони мають численні цитоплазматичні відростки і мікроворсинки, в їх цитоплазмі є багато лізосом і фагосом. Секреторні синовіоцити є плоскими клітинами з великим ядром, у цитоплазмі багато елементів гранулярної ендоплазматичної сітки, мікропіноцитозних пухирців, добре виражений комплекс Гольджі. Їх довгі тонкі цитоплазматичні відростки виступають у просвіт суглобової порожнини. Секреторні синовіоцити виробляють синовіальну рідину, головним компонентом якої є гіалуронова кислота. Синовія містить 95 % води, 5 % припадає на білки, мукополісахариди, солі, глюкозу, сечовину. Вміст білка  в  синовіальній  рідині  значно  коливається в різних суглобах.

Синовія тонкою протекторною плівкою покриває і змочує поверхню суглобового хряща, значно зменшуючи коефіцієнт тертя суглобових поверхонь; одночасно здійснюється живлення суглобового хряща. Кількість і склад “мастильної речовини” – синовії, а також товщина протекторної плівки залежать від функціонального навантаження на суглоб. У таких великих суглобах,  як колінний  і кульшовий,  кількість синовії не перевищує 2–4 мл. Тиск у порожнині суглоба нижче атмосферного, що є одним із факторів “міцності” суглоба.

У нормі в живої людини  суглобова  порожнина (cavitas articularis) має вигляд  вузької  щілини, що розташована між суглобовими поверхнями й обмежена  синовіальною  перетинкою.

Форма суглобової порожнини залежить від форми суглобових поверхонь і наявності всередині суглоба допоміжних утворень (внутрішньокапсульних складок, хрящів і зв’язок).

Для нормального функціонування багатьох суглобів, окрім основних елементів, необхідні допоміжні  утворення,  що  характерні  для  кожного окремого суглоба. До таких додаткових елементів суглоба належать: зв’язки, внутрішньосуглобові хрящі, суглобові закутки, синовіальні сумки, синовіальні складки, сесамоподібні кістки.

Зв’язки (ligamenta) утворені з оформленої щільної волокнистої сполучної тканини. Зв’язки не тільки зміцнюють суглоб, але й направляють, а також обмежують рухи. Вони надзвичайно міцні. Наприклад, міцність на розрив клубово-стегнової зв’язки досягає 350 кг, а довгої підошвової зв’язки – 200 кг. Товщина і форма зв’язок залежать від особливостей будови суглоба і діючої на нього сили.

Зв’язки можуть розташовуватись у товщі суглобової капсули, тоді вони називаються капсульними зв’язками (ligamenta capsularia), або розміщені ззовні – позакапсульні зв’язки (ligamenta extracapsularia). У деяких суглобах зв’язки розташовані в суглобовій порожнині – це внутрішньокапсульні зв’язки (ligamenta intracapsularia), вони покриті ззовні синовіальним шаром.

Суглобові   поверхні   не   завжди    співпадають за формою. Для досягнення конгруентності (від латинського congruens – відповідність) у деяких суглобах є внутрішньосуглобові хрящі (cartilagines intraarticulares) у вигляді суглобових дисків (disci articulares),  cуглобових  менісків  (menisci  articulares) і суглобових губ (labrum articulares) . Наприклад, у скронево-нижньощелепному суглобі завдяки хрящовому диску, що зрощений із капсулою по його периметру, можливі різноманітні рухи, навіть ковзання. Суглобовий диск, як правило, розділяє суглобову порожнину на два відділи. Суглобові меніски – це несуцільні хрящові півмісяцеві за формою пластинки. На перетині меніск має трикутну форму, верхівка якого спрямована до центру суглоба. У колінному суглобі є півкільцеві присередній і бічний меніски, що розташовані між суглобовими поверхнями стегнової і великогомілкової кісток.

Диски і меніски побудовані з волокнистого хряща, що містить упорядковані пучки колагенових волокон, орієнтовані відповідно до напрямку сил натягу і стиснення. Волокна в дисках і менісках представлені переважно колагеном I типу (90 %), а колагену II типу – не більше 10 %. Основної аморфної речовини мало, але в ній є багато сульфатованих глікозаміногліканів. У поверхневих шарах хряща розташовані видовжені хондроцити. Центральна частина менісків і дисків складається з товстих рівнобіжних пучків колагенових волокон, між  якими  розміщені хондроцити. Диски і меніски здатні зміщуватись при рухах. Вони згладжують нерівності суглобових поверхонь, роблять їх конгруентними, амортизують струси і поштовхи при пересуванні.

Суглобова губа (lаbrum articulаrе)  розташована по краю суглобової западини, в плечовому і кульшовому суглобах, доповнює і поглиблює її, не обмежуючи рухів. Вона прикріплена своєю основою до краю суглобної поверхні, а внутрішньою увігнутою поверхнею обернена у бік порожнини суглоба. Суглобові губи, як і меніски, побудовані з волокнистого хряща, але в них переважає щільна оформлена волокниста сполучна тканина, що нагадує за структурою сухожилок.

Синовіальні сумки (bursae synoviales) і синовіальні закутки (recessus synoviales), як випини суглобових капсул, значно збільшують об’єм суглобових порожнин. Деякі синовіальні сумки не сполучаються з порожниною суглобів. Синовіальні сумки розташовані між сухожилками  м’язів поблизу  їх прикріплення до кісток, вони виконують функцію “ковзаючих підшипників” при скороченні м’язів, а також захисну функцію.

Синовіальні піхви (vaginaе synovialеs) утворюються з випину суглобової капсули. Наприклад, міжгорбкова сухожилкова піхва оточує сухожилок довгої головки двоголового м’яза плеча, який проходить через порожнину плечового суглоба. Синовіальна піхва герметизує суглобову порожнину і виконує роль “ковзаючого підшипника” для сухожилка при скороченні м’яза.

Сесамоподібні кістки (ossa sesamoidei) виконують функцію блоків, через які “перекидаються” сухожилки м’язів. Прикладом такої кістки є наколінок у колінному суглобі.

Класифікація суглобів.

За анатомічною класифікацією у залежності від кількості суглобових поверхонь та взаємин між  ними  суглоби  поділяють на прості, складні, комбіновані і комплексні.

Простий суглоб (articulatio simplex) утворюють дві кістки, що зчленовуються. Наприклад, міжфаланговий суглоб.

Складний суглоб (articulatio composita) утворюють три і більше кісток. Наприклад, ліктьовий, променево-зап’ястковий,  колінний  суглоби.

Комбінований суглоб (articulatio combinata) складається з двох і більше самостійних суглобів, які функціонують одночасно, як один суглоб. Наприклад, проксимальний і дистальний променеволіктьові суглоби утворюють комбінований суглоб, у якому навколо вертикальної осі обертається кисть разом з променевою кісткою.

У комплексному суглобі (articulatio complexa) між суглобовими поверхнями, що зчленовуються, розташовується хрящовий диск або меніск. Диски розділяють порожнину суглоба на два відділи. Така конструкція суглоба збільшує функціональні можливості суглоба – суглоб стає багатоосьовим. Прикладом таких суглобів є скронево-нижньощелепний суглоб, груднинно-ключичний суглоб тощо.

Суглоби підрозділяють також за формою суглобових поверхонь і за числом осей обертання, навколо яких виконуються рухи в цих суглобах – це біомеханічна класифікація суглобів.

За   формою   суглобових   поверхонь   виділяють такі суглоби: плоский суглоб (articulatio plana); циліндричний суглоб (articulatio cylindrica), блокоподібний суглоб (articulatio ginglymus); двовиростковий суглоб (articulatio bicondylaris); сідлоподібний суглоб (articulatio sellaris); еліпсоподібний суглоб (articulatio ellipsoidea); кулястий суглоб (articulatio spheroidea; enarthrosis), різновидами такого суглоба є чашоподібний суглоб (articulatio cotylica).

Прикладом малорухомого суглоба (amphiarthrosis) є крижово-клубовий суглоб.

Рухи в суглобах можливі навколо таких анатомічних осей:

– навколо стрілової (сагітальної) осі виконуються відведення (abductio), при якому одна з кісток, що зчленовується, віддаляється від серединної площини (від тулуба) і приведення (adductio), коли кістка наближається до тулуба;

– навколо лобової (фронтальної) осі виконуються згинання (flexio), при якому кут між  кістками, що зчленовуються, зменшується, і розгинання (extensio), при якому кут у суглобі між кістками збільшується до 180°, кінцівка випрямляється;

– навколо вертикальної осі виконується обертання (rotatio). Є такі види обертання, коли кістка обертається навколо своєї поздовжньої осі в той чи інший бік: обертання назовні або бічне обертання (rotatio externa; exorotatio; rotatio lateralis); обертання до середини або присереднє обертання (rotatio interna; endorotatio; rotatio medialis). Виділяють ще колове обертання (circumductio) – це послідовний рух навколо всіх осей, коли кінцівка або інша частина тіла описує конус, а також привертання (pronatio) і відвертання (supinatio).

Можливі ще такі рухи, як протиставлення (oppositio), наприклад, великого пальця кисті іншим пальцям, а також зіставлення (repositio).

Форма суглобових поверхонь, що зчленовуються, обумовлює число осей, навколо яких відбувається рух у суглобах. Залежно від цього суглоби поділяють на одноосьові, двохосьові і багатоосьові. Для зручності форму суглобової поверхні порівнюють з відрізком тіла обертання, при цьому кожна форма суглоба має те чи інше число осей обертання. До одноосьових суглобів належать циліндричні і блокоподібні суглоби. При обертанні прямої лінії навколо рівнобіжної їй прямої осі виникає циліндричне тіло обертання. У циліндричному суглобі одна суглобова поверхня опукла і представляє відрізок циліндра, а протилежна суглобова поверхня увігнута і за формою відповідає циліндру. Прикладом циліндричного суглоба є серединний атланто-осьовий, а також проксимальний і дистальний променево-ліктьові суглоби.

У блокоподібному суглобі блоком є циліндр з борозною або гребенем, які розташовані перпендикулярно до осі циліндра. На протилежній  суглобовій  поверхні  є  відповідне заглиблення чи виступ. Прикладами блокоподібних суглобів є міжфалангові суглоби кисті. Різновидом блокоподібного суглоба є гвинтоподібний суглоб. Відмінність гвинта від блока полягає в тому, що борозна розташована не перпендикулярно до осі обертання, а орієнтована по спіралі. Прикладом гвинтоподібного суглоба є плечо-ліктьовий суглоб.

Двохосьовими суглобами є еліпсоподібний, двовиростковий і сідлоподібний суглоби. Суглобові поверхні еліпсоподібного суглоба мають форму еліпса у вигляді опуклості (суглобової головки) і увігнутості (суглобової ямки). Рухи в еліпсоподібному суглобі відбуваються навколо двох взаємно перпендикулярних осей. Прикладом еліпсоподібного суглоба є променево-зап’ястковий суглоб. Двовиростковий суглоб за формою наближений і до блокоподібного, і до еліпсоподібного. Суглобова головка має форму еліпса, але, на відміну від блокоподібного суглоба, його суглобова поверхня розташовується на виростках. Прикладом такого суглоба є колінний і атлантопотиличний суглоби. Перший суглоб є також комплексним, другий – комбінованим.

У сідлоподібному суглобі суміжні суглобові поверхні представлені двома “сідлами”, що сидять одне на одному з пересічними під прямим кутом осями. Сідлоподібним є зап’ястково-п’ястковий суглоб великого пальця кисті, що характерний тільки для людини й обумовлює протиставлення великого пальця іншим пальцям кисті.

До багатоосьових суглобів належать кулясті і чашоподібні суглоби. У кулястому суглобі опукла суглобова поверхня має форму відрізка кулі, що утворює суглобову головку. Увігнута суглобова поверхня – суглобова ямка протилежної кістки відповідає опуклості головки. Однак поверхня суглобової головки звичайно більша за суглобову ямку, тому рухи в кулястих суглобах мають великий обсяг. Прикладом кулястого суглоба є плечовий суглоб. Рухи в кулястих суглобах відбуваються навколо лобової (фронтальної), стрілової (сагітальної) і вертикальної осей, відповідно: згинання і розгинання, відведення  і приведення, обертання, а також колове обертання.

Чим більша різниця кутових величин (у кутових градусах) суглобових поверхонь, що зчленовуються, тим більший обсяг рухів у суглобах. При майже рівній  довжині  суглобових  поверхонь  обсяг  рухів у суглобах незначний. На обсяг рухів у суглобах впливають також кількість і розташування зв’язок, які не тільки зміцнюють суглоб, але й направляють і обмежують рухи.

Різновидом кулястого суглоба є чашоподібний суглоб. У такому суглобі дуже глибока суглобова западина, що охоплює більшу половину поверхні кулястої головки, тому різниця між кутовими розмірами кулястої головки і суглобової западини мала. Рухи в чашоподібному суглобі обмежені. Прикладом чашоподібного суглоба, який ще називають горіхоподібним, є кульшовий суглоб.

До багатоосьових суглобів належать також плоскі суглоби. Суглобові поверхні плоских суглобів нагадують ділянки поверхні кулі великого діаметра. Рухи в плоских суглобах виконуються навколо трьох взаємно перпендикулярних осей. Однак розмах рухів обмежений, бо форма суглобових поверхонь плоска і різниця кутових розмірів таких суглобових поверхонь невелика. В основному в таких суглобах відбувається ковзання в різних напрямках, а також обертання навколо осі, що є перпендикулярною до суглобової поверхні. Прикладом плоских суглобів є міжзап’ясткові  і заплесно-плеснові суглоби. Таким чином, обсяг рухів у будь-якому суглобі залежить від його будови  і різниці кутових розмірів суглобових поверхонь.