Чоловіча статева система

До статевих систем (systemata genitalia) належать чоловіча статева система (systema genitale masculinum) і жіноча статева система (systema genitale femininum). Кожна з цих систем складається зі статевих органів (organa genitalia), які за розташуванням підрозділяють на внутрішні та зовнішні.

Чоловіча статева система

До внутрішніх чоловічих статевих органів (organa genitalia masculina interna) належать статеві залози – яєчка (з над’яєчками), де утворюються чоловічі статеві клітини (сперматозоїди) і виробляються статеві гормони, сім’явиносні протоки, пухирчасті залози (сім’яні залози), сім’явипорскувальні протоки, передміхурова залоза, цибулинно-сечівникові залози. До зовнішніх чоловічих статевих органів (organa genitalia masculina externa) належить калитка і статевий член, або прутень. Чоловічий сечівник служить не тільки для виведення сечі, але й для проходження сперми, що надходить у нього з сім’явипорскувальних проток.

Внутрішні чоловічі статеві органи

Чоловіча статева залоза – яєчко (testis; orchis; didymis) є парним органом, що виконує в організмі дві важливі функції. В яєчках утворюються чоловічі статеві клітини – сперматозоїди (“зовнішня секреція”) і статеві гормони (“внутрішня секреція”), що впливають на розвиток вторинних статевих ознак. Яєчко людини має яйцеподібну форму, тверде на дотик, його середні розміри у дорослої людини такі: довжина – 4 см, ширина – 3 см, товщина – 2 см. Яєчка розташовані в калитці. Яєчко має два кінці: верхній кінець, або верхній полюс (extremitas superior; polus superior) і нижній кінець, або нижній полюс (extremitas inferior; polus inferior); дві  поверхні:  бічну поверхню (facies  lateralis) і присередню поверхню (facies medialis), два краї: передній край (margo anterior) і задній край (margo posterior). До заднього краю прилягає над’яєчко. Ліве яєчко в калитці розміщене нижче правого. До періоду статевого дозрівання яєчка і над’яєчка розвиваються повільно, потім їхній ріст прискорюється. Так, у новонародженого маса яєчка дорівнює приблизно 0,2 г, в однорічного хлопчика – 1 г, у 14-річного – 2 г, у 15-річних юнаків – 8 г, а в дорослого чоловіка – 15–25 г. На верхньому кінці яєчка часто трапляється невеликий відросток – привісок яєчка (appendix testis) – привісок Морґаньї, що є рудиментарним залишком парамезонефральної  протоки.

Поверхня кожного яєчка гладка, блискуча. Зовні яєчко вкрите білковою оболонкою (tunica albuginea), білуватою на вигляд, під якою розташована паренхіма яєчка. Від внутрішньої поверхні заднього краю білкової оболонки в паренхіму органа заглиблюється валикоподібне потовщення сполучної тканини, утворюючи середостіння яєчка (mediastinum testis) – тіло Гаймора. Від нього вглиб паренхіми віялоподібно розходяться сполучнотканинні перегородочки яєчка (septula testis). Ці перегородочки розділяють паренхіму яєчка на 250–300 конусоподібних часточок яєчка (lobuli testis), спрямованих своїми вершинами до середостіння, а основами – до білкової оболонки. У паренхімі кожної часточки яєчка розміщується 2–4 звивисті сім’яні трубочки (tubuli seminiferi contorti)  діаметром 150–250 мкм, кожна з яких має довжину 30–70 см. Загальна довжина всіх звивистих сім’яних трубочок в одному яєчку дорівнює 300– 400 м. У звивистих сім’яних трубочках утворюються чоловічі статеві клітини – сперматозоїди.

У статевозрілих чоловіків стінка звивистих сім’яних трубочок складається з трьох шарів – базального, міоїдного і волокнистого. Базальний шар вистелений зсередини сперматогенним епітелієм, що розташований на базальній мембрані товщиною 75–80 нм. Цей шар містить густу сітку колагенових волокон. Міоїдний шар побудований з міоїдних клітин, що містять активні мікрофіламенти. Ці клітини, що періодично скорочуються, забезпечують виведення сперматозоїдів зі звивистих сім’яних трубочок. Зовнішній волокнистий шар утворений з пухкої сполучної тканини – густої сітки колагенових волокон. У зовнішній частині цього шару є багато клітин фібробластичного ряду. В сполучній тканині, що оточує звивисті сім’яні трубочки, є густа сітка гемокапілярів і лімфокапілярів, які забезпечують клітини сперматогенного  епітелію  поживними  речовинами.

Клітини, що вистеляють звивисті сім’яні трубочки, складаються з двох популяцій – підтримуючих клітин (сустентоцитів, або клітин Сертолі) і сперматогенних клітин. Клітини сперматогенного епітелію перебувають на різних стадіях розвитку. Підтримуючі клітини мають конусоподібну форму. Основи сустентоцитів розміщені на базальній мембрані, а їх вершини (апікальні частини) досягають просвіту трубочок. У заглибині плазмолеми бічних поверхонь клітин Сертолі занурені сперматогенні клітини, що дозрівають. Між сусідніми підтримуючими клітинами утворюються щільні замикальні контакти, які є основним елементом гематотестикулярного бар’єра. Вони розмежовують вміст звивистих сім’яних трубочок на два поверхи: зовнішній – базальний і внутрішній – алюменальний.

У базальному поверсі розміщені сперматогонії і прелептонемні сперматоцити, що генетично не відрізняються від інших клітин організму. Ці клітини отримують поживні речовини безпосередньо з гемомікроциркуляторного русла. В алюменальному поверсі розташовані сперматогенні клітини на різних стадіях мейозу – сперматоцити першого і другого порядку, сперматиди, сперматозоїди. Ці клітини генетично відмінні від соматичних клітин і живляться сустентоцитами (клітинами Сертолі). Отже, підтримуючі клітини утворюють мікрооточення для сперматогенних клітин. Окрім того, клітини Сертолі здатні фагоцитувати неповноцінні статеві клітини та їх фрагменти. Під впливом фолікулостимулюючого гормону (ФСГ) гіпофіза (фолітропіну) підтримуючі клітини (сустентоцити) синтезують андрогензв’язуючий білок (АЗБ), що переносить чоловічі статеві гормони до сперматогенних клітин. Окрім того, ці клітини продукують низку біологічно активних речовин (інгібін, трансферин, інсуліноподібний фактор росту, стимулятор проліферації сперматогоній тощо), які регулюють процеси сперматогенезу.

Сформовані сперматозоїди відокремлюються від підтримуючих клітин (клітин Сертолі) і потрапляють у просвіт звивистої сім’яної трубочки, заповненою рідиною, що виробляється клітинами Сертолі. Сперматозоїди рухаються зі швидкістю приблизно 3,5 мм/ хв. Рух сперматозоїда в жіночих статевих шляхах у напрямку до яйцеклітин обумовлений хемотаксисом на дію її гормонів. Сперматозоїди зберігають життєздатність у жіночих статевих шляхах упродовж 1–2 діб.

Тривалість сперматогенезу в людини складає приблизно 64–75 днів. Кількість сперматозоїдів, що утворюються, дуже велика. В 1см3 сперми міститься приблизно 100 млн. клітин, а під час одного сім’явипорскування виділяється приблизно 300– 400 млн сперматозоїдів.

Звивисті   сім’яні   трубочки   (tubuli  seminiferi contorti) прямують до середостіння яєчка й в ділянці вершин часточок яєчка зливаються між собою, утворюючи короткі прямі сім’яні трубочки (tubuli seminiferi recti), яких є у кожному яєчку 300–450. У середостінні яєчка прямі сім’яні трубочки, зливаючись між собою, формують сітку яєчка (rete testis) – сітку Галлера. З сітки яєчка виходить 12–15 виносних проточок яєчка (ductuli efferentes testis), які впадають в протоку над’яєчка. Виносні проточки вистелені одношаровим багаторядним епітелієм, що складається з призматичних і кубічних клітин, серед яких трапляються війчасті клітини. Виносні проточки яєчка оточені тонким шаром гладких міоцитів. Рух війок і скорочення гладких міоцитів сприяють пересуванню сперматозоїдів у протоку над’яєчка.

Над’яєчко

Над’яєчко (epididymis) розташоване вздовж заднього краю яєчка, до якого воно щільно приростає, має видовжену форму, довжину приблизно 4 см, ширину – 1 см і товщину – 0,5 см. У над’яєчку виділяють верхню розширену і заокруглену частину, що прилягає до верхнього кінця яєчка, – це головка над’яєчка (caput epididymidis). Середня частина над’яєчка, що має призмоподібну форму, називається тілом над’яєчка (corpus epididymidis), яке поступово звужується і переходить у хвіст над’яєчка (cauda epididymidis). На рівні нижнього кінця яєчка хвіст над’яєчка переходить у сім’явиносну протоку, що круто повертає вверх. Білкова оболонка яєчка переходить у білкову оболонку над’яєчка.

Окрім того, яєчко і над’яєчко вкриті серозною оболонкою – піхвовою оболонкою яєчка (tunica vaginalis testis). Її нутрощева пластинка (lamina visceralis) зростається з білковою оболонкою. Переходячи на над’яєчко з бічної поверхні яєчка, нутрощева пластинка заходить у щілиноподібну заглибину між яєчком і над’яєчком. Ця заглибина називається  пазухою над’яєчка (sinus epididymidis). У ділянках головки і хвоста над’яєчка нутрощева пластинка утворює складки – відповідно верхню і нижню зв’язки над’яєчка (ligg. epididymidis superius et inferius). Ці зв’язки міцно з’єднують яєчко і над’яєчко, обмежовуючи зверху і знизу пазуху над’яєчка. В ділянці заднього краю яєчка нутрощева пластинка піхвової оболонки яєчка переходить у пристінкову пластинку (lamina parietalis). Між обома листками утворюється замкнута щілиноподібна серозна порожнина, у якій міститься невелика кількість серозної рідини. Інколи ця порожнина з’єднується з очеревинною порожниною.

На головці над’яєчка інколи наявний невеликий пухирець на ніжці – привісок над’яєчка (appendix epididymidis), який є рудиментарним відростком мезонефральної протоки. У ділянках головки і хвоста над’яєчка інколи трапляються невеликі трубочкоподібні відростки, що сліпо закінчуються, – це відповідно  верхня і нижня відхильні проточки (ductuli aberrantes superior et inferior), що є рудиментарними залишками канальців мезонефроcа (вольфового тіла). Позаду від головки над’яєчка у сполучній тканині міститься невеликий плоский білуватий утвір – прияєчко (paradidymis), яке добре виражене у дітей і є рудиментом мезонефроcа (вольфового тіла).

Головка над’яєчка складається з 12–15 часточок над’яєчка, які ще називають конусами над’яєчка (lobuli epididymidis; coni epididymidis). Часточки формують виносні проточки яєчка. Кожна виносна проточка яєчка спіралеподібно звивається, причому у дистальному напрямку діаметр кожної наступної завитки збільшується, тому виносна проточка має вигляд конуса. Часточки над’яєчка розділені між собою тонкими сполучнотканинними перетинками. Отже, головка над’яєчка в основному утворена 12–15 конусоподібними виносними проточками яєчка, кожна з яких впадає в протоку над’яєчка (ductus epididymidis). Протока над’яєчка також звивиста. Чим ближче до хвоста над’яєчка, тим меншою стає звивистість протоки, і, випрямившись, вона переходить у сім’явиносну протоку, яка круто повертає догори. Якщо протоку над’яєчка випрямити, то її довжина досягає 6–8 м.

Стінка протоки над’яєчка складається з трьох оболонок – слизової, м’язової та зовнішньої (адвентиційної).

Епітеліоцити протоки над’яєчка виконують секреторну і фагоцитарну функції. Зокрема, високі призматичні епітеліоцити протоки над’яєчка виробляють рідину, яка розріджує сперму, а це дуже важливо для просування сперматозоїдів по сім’явиносних шляхах.

Система канальців над’яєчка служить резервуаром  для  сперми.  З  над’яєчка  сперма  просувається в сім’явиносну протоку завдяки перистальтичним рухам протоки над’яєчка, які забезпечує коловий шар гладких міоцитів її м’язової оболонки.

Отже, чоловічі статеві клітини – сперматозоїди утворюються тільки у звивистих сім’яних трубочках яєчка. Прямі сім’яні трубочки, канальці сітки яєчка, виносні проточки яєчка і протока над’яєчка є сім’явиносними шляхами.

Важливу форму чоловічої неплідності являють собою випадки, коли сперма містить дуже мало (олігоспермія) або практично не містить (азооспермія) живих   сперматозоїдів.   Метод   лікування   полягає у застосуванні інтрацитоплазматичної ін’єкції сперматозоїда. При цьому єдиний сперматозоїд, отриманий з будь-якого сегмента чоловічого сім’явиносного шляху, ін’єктується у цитоплазму яйцеклітини (метод внутрішньоплазматичної ін’єкції сперматозоїда, ICSI). Такий підхід дає подружнім парам альтернативу застосування донорської сперми для екстракорпорального  запліднення.

Кровопостачання та іннервація яєчка і над’яєчка

Яєчко і над’яєчко кровопостачають яєчкова артерія (гілка черевної частини аорти) і артерія сім’явиносної протоки (гілка пупкової артерії). Ці дві артерії анастомозують між собою.

Венозна кров відтікає від яєчка і над’яєчка по яєчковій вені, яка утворює навколо сім’явиносної протоки лозоподібне сплетення. Праве лозоподібне сплетення впадає у нижню порожнисту вену, а ліве – у ліву ниркову вену.

Лімфатичні судини, що збирають лімфу від яєчка і над’яєчка, впадають у поперекові лімфатичні вузли.

Яєчко і над’яєчко іннервує автономна частина периферійної нервової системи. Симпатичні післявузлові волокна проходять у складі крижових нутрощевих нервів (аксони других нейронів, що розташовані у крижових симпатичних вузлах), обплітаючи артерії, що живлять яєчко і над’яєчко. У складі соромітного нерва (гілка крижового сплетення) проходять парасимпатичні передвузлові волокна, що формують нутрощеві тазові нерви (тіла других нейронів розташовані в тазових парасимпатичних вузлах), а також чутливі волокна. Післявузлові симпатичні і парасимпатичні волокна утворюють сплетення сім’явиносної протоки.

Вікові особливості яєчка і над’яєчка

Ще до народження дитини яєчка опускаються в калитку. Іноді цей процес затримується, тоді яєчка розміщуються в пахвинному каналі чи навіть у черевній порожнині (заочеревинно). У таких випадках яєчка опускаються в калитку пізніше. У новонароджених хлопчиків маса яєчка дорівнює приблизно 0,2 г. Яєчко до періоду статевого дозрівання (13–15 років) росте повільно, а потім його ріст прискорюється. У 14-річних хлопчиків довжина яєчка досягає 20–25 мм, а маса збільшується до 20 г. У чоловіків після 60 років розміри і маса яєчка дещо зменшуються.

У хлопчиків-немовлят майбутні звивисті сім’яні трубочки яєчок представлені епітеліальними тяжами, що складаються з попередників сперматогоній – гоноцитів. Гоноцити є великими клітинами з кулястим ядром і містять небагато органел. Клітини Сертолі (підтримуючі клітини) значно менші, їхні ядра мають неправильну форму, цитоплазми мало. Епітеліальні тяжі оточені базальною мембраною.

У хлопчиків віком 7–8 років в епітеліальних тяжах яєчка виникає вузький просвіт, у них збільшується кількість сперматогоній, а у віці 9–10 років утворюються поодинокі первинні сперматоцити. У 10–12-річних хлопчиків вже формуються сім’яні трубочки, гоноцити починають інтенсивно розмножуватися і диференціюватися в сперматогонії. Клітини Сертолі гіперплазують в напрямку просвіту сім’яної трубочки, розмір їх ядер збільшується.

У юнаків сім’яні трубочки стають звивистими, діаметр подвоюється, в них утворюються численні первинні і вторинні сперматозоїди та сперматиди. Дозрівають клітини Сертолі, розвиваються прямі сім’яні трубочки, сітка яєчка, виносні проточки яєчка, розмножуються ендокриноцити (клітини Лейдіга). У дорослих чоловіків діаметр звивистих сім’яних трубочок яєчок збільшується утричі в порівнянні з немовлятами.

У чоловіків після 50–60 років в яєчках відбувається дегенерація ендокриноцитів, порушується сперматогенез, розростається сполучна тканина. Однак вікова інволюція яєчка має індивідуальний характер, тому у багатьох чоловіків нормальна структура звивистих сім’яних трубочок, нормальний сперматогенез і ендокринна функція зберігаються в похилому і старечому віці.

Сім’явиносна протока

Сім’явиносна протока (ductus deferens) є трубчастим органом довжиною приблизно 50 см і діаметром 3,0– 3,5 мм, а діаметр просвіту не перевищує 0,5–0,7 мм. Сім’явиносна протока є продовженням протоки над’яєчка і закінчується в місці злиття з вивідною протокою пухирчастої (сім’яної) залози. Цей орган є парним, відповідно правим і лівим. Завдяки добре розвинутій м’язовій оболонці сім’явиносна протока не спадається, її можна легко промацати у складі сім’яного канатика. У сім’явиносній протоці виділяють 4 частини.

Найкоротшою є її початкова калиткова частина (pars scrotalis), що проходить позаду яєчка присередньо від над’яєчка. Канатикова частина (pars funicularis), що піднімається догори у складі сім’яного канатика присередньо від його судин, досягає поверхневого пахвинного кільця. Пахвинна частина (pars inguinalis) проходить у пахвинному каналі. Вийшовши з пахвинного каналу через глибоке пахвинне кільце, сім’явиносна протока опускається по бічній стінці таза вниз і назад заочеревинно до злиття з вивідною протокою пухирчастої залози. Цей кінцевий відділ сім’явиносної протоки називається тазовою частиною (pars pelvica).

На своєму шляху тазова частина сім’явиносної протоки збоку огинає нижню надчеревну артерію, “перехрещується” з зовнішніми клубовими судинами (артерією і веною), проникає між сечовим міхуром і прямою кишкою, перетинає сечовід, досягає дна сечового міхура і лягає над передміхуровою залозою поруч із сім’явиносною протокою протилежного боку. Розширений веретеноподібний кінцевий відділ тазової частини сім’явиносної протоки називається ампулою сім’явиносної протоки (ampulla ductus deferentis), що має довжину приблизно 3–4 см, а найбільший діаметр досягає 1 см. Стінка ампули утворює численні випини – дивертикули ампули (diverticula ampullae), які з боку слизової оболонки мають вигляд бухтоподібних заглибин. У нижній частині ампула сім’явиносної протоки звужується і на рівні верхнього краю передміхурової залози з’єднується з вивідною протокою пухирчастої залози.

Стінка сім’явиносної протоки складається з трьох оболонок – слизової, м’язової і зовнішньої.

Слизова оболонка (tunica mucosa), що вистелена одношаровим дворядним призматичним епітелієм, утворює 3–5 поздовжніх складок. Апікальна поверхня високих призматичних клітин містить численні мікроворсинки – стереоцилії, в ампулі стереоцилії відсутні. За будовою слизова оболонка подібна до слизової оболонки протоки над’яєчка, однак її епітеліоцити не виконують секреторної функції.

Епітеліальний шар, що лежить на базальній мембрані, оточує власна пластинка слизової оболонки, у складі якої є багато еластичних волокон і фібробластів. Підслизова основа представлена пухкою сполучною тканиною. М’язова оболонка (tunica muscularis) складається з середнього колового, внутрішнього і зовнішнього поздовжніх шарів гладких міоцитів. Потужна м’язова оболонка надає сім’явиносній протоці велику щільність. В ампулі сім’явиносної протоки м’язові шари виражені слабо. Зовнішня оболонка (tunica adventitia) утворена пухкою сполучною тканиною, волокна якої переходять у тканини сім’яного канатика. У зовнішню оболонку канатикової частини сім’явиносної протоки проникають поперечнопосмуговані волокна м’язапідіймача яєчка.

Сім’явиносна протока у хлопчиків-немовлят дуже тонка, поздовжні м’язові шари у його стінці утворюються лише у 5-річному віці.

Пухирчаста залоза

Кінцевий відділ кожної сім’явиносної протоки утворює ніби бічний виріст – пухирчасту залозу (glandula vesiculosa) розміром 5 × 2 × 1 см, яка має вигляд дуже звивистої трубочки. Її зовнішня поверхня представлена інтенсивною горбистістю. Цей внутрішній чоловічий статевий орган ще називають сім’яною залозою, або сім’яним пухирцем (glandula seminalis; vesicula seminalis). Пухирчаста залоза розташована в порожнині малого таза збоку від ампули сім’явиносної протоки, над передміхуровою залозою, позаду і збоку від дна сечового міхура. Передня поверхня пухирчастої залози обернена до сечового міхура, задня прилягає до прямої кишки. На розтині пухирчаста залоза має вигляд численних з’єднаних між собою пухирців. Якщо зняти зовнішню оболонку пухирчастої залози і випрямити її, то утвориться трубочка довжиною 10–12 см і діаметром 0,6–0,7 см.

Пухирчаста залоза має верхній розширений кінець – основу, що вкрита очеревиною, середню частину – тіло – і звужений нижній кінець, що переходить у вивідну протоку (ductus exсretorius).

Стінка пухирчастої залози утворена трьома оболонками – слизовою, м’язовою і зовнішньою. Слизова оболонка (tunica mucosa), завдяки підслизовій основі, утворює різноманітні складчасті структури, що нагадують трубчасто-альвеолярні залози, крипти і випини. Слизова оболонка вистелена одношаровим багаторядним циліндричним (призматичним) епітелієм. Призматичні епітеліоцити виділяють у просвіт пухирчастої залози густий секрет жовтуватого кольору, який розріджує сперму, створюючи у ній лужне середовище, що сприяє посиленню рухомості сперматозоїдів у статевих шляхах жінки.

До складу секрету входять глобуліни і фруктоза – моносахарид, що використовується сперматозоїдами для підтримання метаболізму. Між основами призматичних епітеліоцитів на базальній мембрані розташовані невеликі базальні клітини. У власній пластинці слизової оболонки багато еластичних волокон і кровоносних капілярів. М’язова оболонка (tunica muscularis) добре розвинена, складається з внутрішнього колового і зовнішнього поздовжнього шарів. Зовнішня оболонка (tunica adventitia) побудована з пухкої сполучної тканини, у якій багато еластичних  волокон.

При з’єднанні ампули сім’явиносної протоки з вивідною протокою пухирчастої залози утворюється сім’явипорскувальна протока (ductus ejaculatorius), довжиною приблизно 2 см. Права і ліва сім’явипорскувальні протоки пронизують передміхурову залозу і відкриваються в передміхурову частину сечівника з боків сім’яного горбка. Ширина просвіту початкової частини сім’явипорскувальної протоки дорівнює приблизно 1 мм, а в ділянці її вічка – до 0,3 мм.

Стінка сім’явипорскувальної протоки також складається з трьох оболонок – слизової, м’язової і зовнішньої. Слизова оболонка (tunica mucosa) утворює численні складки, вона вистелена одношаровим дворядним епітелієм, що складається з високих призматичних клітин зі стереоциліями на апікальній поверхні та низьких базальних клітин. М’язова оболонка (tunica muscularis) розвинена слабше, а її гладком’язові пучки вплітаються в м’язи передміхурової залози. Зовнішня оболонка (tunica adventitia) побудована з пухкої сполучної тканини, а її волокна зростаються зі стромою передміхурової залози.

Кровопостачання та іннервація сім’явиносної протоки і пухирчастої залози

Пухирчасту залозу кровопостачають низхідні гілки артерії сім’явиносної протоки, що відходить від пупкової артерії, а її висхідні гілки живлять стінку сім’явиносної протоки. До ампули сім’явиносної протоки підходять передміхурові залозові гілки середньої прямокишкової артерії і гілки передміхурової залози нижньої міхурової артерії (із внутрішньої клубової артерії).

Венозна кров від пухирчастої залози відтікає у міхурове венозне сплетення, а потім у внутрішню клубову вену.

Лімфа від пухирчастої залози і сім’явиносної протоки відтікає у внутрішні клубові лімфатичні вузли, а потім у загальні клубові лімфатичні вузли.

Пухирчасту залозу і сім’явиносну протоку іннервує автономна частина периферійної нервової системи. Симпатичні післявузлові волокна проходять у складі крижових нутрощевих нервів (аксони других нейронів, що розташовані в крижових симпатичних вузлах), обплітаючи артерії, що живлять ці органи. У складі соромітних нервів (гілки крижового сплетення) проходять парасимпатичні передвузлові волокна, що формують нутрощеві тазові нерви (тіла других нейронів розташовані в тазових парасимпатичних вузлах), а також чутливі волокна. Післявузлові симпатичні і парасимпатичні волокна утворюють сплетення сім’явиносної протоки. Майже кожний гладкий міоцит м’язової оболонки цих органів має аксо-м’язовий синапс (закінчення парасимпатичного волокна). Це обумовлює ефективне скорочення сім’явиносної протоки під час еякуляції.

Вікові особливості пухирчастої залози

Пухирчаста залоза у хлопчиків-немовлят ще слабо розвинена, її довжина не перевищує 1 мм, порожнина дуже маленька. До 12–14 років пухирчаста залоза росте повільно, упродовж 13–16 років її ріст помітно прискорюється, розміри порожнини збільшуються. З віком розташування пухирчастих залоз змінюється. У зв’язку з високим розміщенням сечового міхура у немовлят пухирчасті залози розташовані високо і з усіх боків вкриті очеревиною. Упродовж перших років життя пужирчасті залози опускаються і розташовуються заочеревинно, очеревинною вкриті тільки їх верхівки. Сім’явипорскувальні протоки у немовлят короткі і мають довжину приблизно 1 см.

Передміхурова залоза

Передміхурова залоза (prostata) – непарний залозисто-м’язовий орган, що виділяє слизовий секрет, який розріджує сперму і посилює рухомість сперматозоїдів. Як ендокринний орган, передміхурова залоза виділяє у кров біологічно активні речовини – простагландини, які регулюють синтез чоловічих статевих гормонів і процеси сперматогенезу, стимулюють ріст нервів, скорочення гладких міоцитів тощо.

Передміхурова залоза розташована в передньонижній частині малого таза під сечовим міхуром над сечово-статевою ділянкою промежини. Обернена догори основа передміхурової залози (basis prostatae) прилягає до дна сечового міхура, пухирчастих залоз і ампул сім’явиносних проток. Дещо загострена верхівка передміхурової залози (apex prostatae) обернена донизу і прилягає до глибокого поперечного м’яза промежини. Передня поверхня (facies anterior) передміхурової залози обернена до лобкового симфізу, відділена від нього пухкою клітковиною з передміхуровозалозовим венозним сплетенням, що залягає в ній. Від передміхурової залози до лобкового симфізу йдуть бічні і серединна лобково-передміхурові зв’язки (ligg. puboprostaticae mediana et laterales), а також лобково-передміхуровий м’яз (m. puboprostaticus). До сечового міхура прикріплюється міхурово-передміхуровий м’яз (m. vesicoprostaticus). Задня поверхня (facies posterior) передміхурової залози прилягає до ампули прямої кишки, але їх розділяє сполучнотканинна прямокишково-міхурова перегородка (septum rectovesicale). Нижньобічні поверхні (facies inferolaterales) органа прилягають до м’яза-підіймача відхідника і венозного сплетення.

Ззовні передміхурової залози виділяють надчутливу ділянку – трапецієподібне поле (area trapezoidea), обмежоване зверху прямокишково-промежинним м’язом, спереду – проміжною (перетинчастою) частиною сечівника, знизу – відхідниково-промежинним м’язом, ззаду – вигином прямої кишки.

Через передміхурову залозу проходять передміхурова частина сечівника, а також права і ліва сім’явипорскувальні протоки. У живого чоловіка передміхурову залозу можна прощупати через передню стінку прямої кишки. Передміхурова залоза за формою подібна до дещо сплощеного у передньозадньому напрямку каштана. У дорослого чоловіка ця залоза має такі середні розміри: довжина – 2–3 см, товщина – 2–2,5 см, ширина (поперечник) – до 4 см, а маса дорівнює приблизно 18–25 г. Залоза має щільну консистенцію,  сірувато-червоний  колір.

Передміхурова залоза складається з двох часток: правої та лівої частки передміхурової залози (lobi prostatae dexter et sinister), котрі на поверхні залози розмежовані неглибокою борозною. Кожна частка складається з чотирьох часточок відповідно до розташування проток і сполучної тканини:

– нижньозадня часточка (lobulus inferoposterior),

– нижньобічна часточка (lobulus inferolateralis),

– верхньоприсередня часточка (lobulus superomedialis),

– передньоприсередня часточка (lobulus antero-medialis).

За гістологічними ознаками ці часточки називають відповідно периферійними, центральними і перехідними зонами.

Ділянка залози, що виступає на задній поверхні її основи, називається перешийком (спайкою) передміхурової залози (isthmus (commissura) prostatae). Цю ділянку передміхурової залози також називають середньою часткою (lobus medius). У старечому віці у багатьох чоловіків середня частка може гіпертрофуватися (доброякісна гіперплазія передміхурової залози). При цьому сечівник стискається, що приводить до затрудненого сечовипускання, навіть до повного його припинення. Частина тканини передміхурової залози, що оточує сечівник, називається навколосечівниковою залозистою зоною (zone glandularum).

Зовні передміхурова залоза вкрита сполучнотканинною капсулою – капсулою передміхурової залози (capsula prostatica), у складі якої є багато гладких міоцитів. Від капсули усередину залози відходять численні сполучнотканинні перегородки. Передміхурова залоза складається з залозистої тканини, що утворює її паренхіму (parenchyma), і гладкої м’язової тканини – м’язової речовини (substantia muscularis). У передній ділянці передміхурової залози мало залозистої тканини, тут переважають пучки гладких м’язів, що колоподібно оточують чоловічий сечівник.

Ці м’язи разом з м’язовими пучками стінки дна сечового міхура беруть участь в утворенні внутрішнього м’яза-замикача сечівника. Строма залози представлена м’язово-еластичними елементами, що у чоловіків першого періоду зрілого віку (22–35 років) складає приблизно третину від усієї маси органа. Прошарки пухкої сполучної тканини разом з радіально орієнтованими пучками гладких міоцитів утворюють перегородки, що оточують кінцеві відділи слизових залоз. Скорочення гладких міоцитів у момент еякуляції сприяє виведенню секрету з цих залоз.

Паренхіма передміхурової залози складається з 30–60 окремих альвеолярно-трубчастих слизових передміхурових залоз (glandulae prostaticae), розташованих у задній і бічній ділянках органа. Проточки передміхурових залоз (ductuli prostatici) відкриваються в передміхурову частину чоловічого сечівника. Усі передміхурові залози розташовані трьома групами. Перша група залоз кільцеподібно розміщена у слизовій оболонці сечівника – це залози слизової оболонки, або навколосечівникові залози. Друга група залоз міститься у пухкій сполучній тканині навколо сечівника – це підслизові залози, або залози підслизової основи. Третя група залоз, що формує власне паренхіму передміхурової залози, називається головними залозами, або периферійною частиною передміхурової залози.

Кінцеві секреторні відділи залоз утворені двома типами епітеліоцитів – високими призматичними клітинами, що виробляють слизовий секрет, і вставними (базальними) клітинами, розміщеними між основами призматичних  епітеліоцитів.

Білуватий рідкий секрет передміхурової залози зі специфічним запахом має слаболужну реакцію і містить ферменти (кислу фосфатазу, діастазу, протеазу і фібринолізин). Секрет стимулює рухливість сперматозоїдів. Рівень секреторних процесів регулюється андрогенами. У чоловіків похилого і старечого віку секрет іноді накопичується у просвіті залоз у вигляді амілоїдних тілець (в їх складі є білки, нуклеїнові кислоти, холестерол, фосфорнокислий кальцій), які шляхом вапнування перетворюються в камінці передміхурової залози (concretiones prostaticae) діаметром до 2 мм.

Кровопостачання та іннервація передміхурової залози

Передміхурову залозу кровопостачають численні артеріальні гілки, що відходять від нижніх міхурових і середніх прямокишкових артерій (із системи внутрішніх клубових артерій). Венозна кров від передміхурової залози відтікає у передміхуровозалозове венозне сплетення, а потім – у міхурові вени, що впадають у праву і ліву внутрішні клубові вени.

Лімфатичні судини від передміхурової залози впадають у внутрішні клубові лімфатичні вузли, лімфа з яких відтікає у загальні клубові лімфатичні вузли.

Передміхурову залозу іннервує автономна частина периферійної нервової системи. Симпатичні післявузлові волокна проходять у складі крижових нутрощевих нервів (аксони других нейронів, що розташовані в крижових симпатичних вузлах), обплітаючи артерії, що живлять залозу. У складі соромітних нервів (гілки крижового сплетення) проходять парасимпатичні передвузлові волокна, що формують нутрощеві тазові нерви (тіла других нейронів розташовані в тазових парасимпатичних вузлах), а також чутливі волокна. Післявузлові симпатичні і парасимпатичні волокна утворюють передміхуровозалозисте сплетення. У тканині передміхурової залози, особливо в її капсулі, містяться численні нервові закінчення.

Вікові особливості передміхурової залози

У хлопчиків-немовлят передміхурова залоза має кулясту форму, її частки ще не сформовані. У дітей залоза складається переважно зі сполучної тканини і гладком’язових пучків, залози виражені слабо. Передміхурова залоза розташована високо, м’яка, її ріст починає прискорюватися після 10–12 років. У підлітків формуються частки, залоза набуває форми каштана. У цей період внутрішнє вічко сечівника зміщується до переднього краю передміхурової залози. З настанням статевої зрілості передміхурова залоза інтенсивно росте, переважно за рахунок залозистого компонента. У підлітковому віці формуються проточки передміхурової залози, вона стає щільною. Маса передміхурової залози у новонароджених хлопчиків складає приблизно 0,9 г, у віці 1–3 роки – 1,5 г, у віці 8–12 років – 1,9 г, у підлітків (13–16 років) – 8–9 г. Епітелій кінцевих відділів слизових залоз передміхурової залози у дітей низький. У сполучній тканині мало моноцитів, багато клітин пухкої сполучної тканини (фібробластів і макрофагів) і колагенових волокон. Під час статевого дозрівання екзокриноцити стають призматичними і в них виникають структурні ознаки секреторних клітин. У похилому і старечому віці епітелій залоз знову стає низьким, спостерігається атрофія залози.

З віком маса і розміри передміхурової залози збільшуються. У чоловіків похилого віку (61–74 роки) у порівнянні з чоловіками першого періоду зрілого віку лінійні розміри передміхурової залози збільшуються у 1,4–1,6 рази, а її маса – у 2,4 рази. Збільшення лінійних розмірів і маси передміхурової залози залежить від конституційного типу чоловіків. З віком відносний об’єм м’язово-еластичного компонента передміхурової залози збільшується до 44 %, переважно за рахунок гладких м’язів, а об’єм залозистої тканини зменшується до 35 %. У більшості чоловіків похилого і старечого віку виникає доброякісна гіперплазія передміхурової залози, що призводить до затрудненого сечовипускання. Такі зміни передміхурової залози потребують відповідного лікування.

Цибулинно-сечівникова залоза

Цибулинно-сечівникова залоза (glandula bulbourethralis), яку ще називають залозою Купера, є парною складною альвеолярно-трубчастою залозою, що за формою нагадує горошину. Ці залози розташовані між м’язами сечово-статевої ділянки промежини, позаду від проміжної (перетинчастої) частини сечівника над цибулиною статевого члена. Відстань між обома залозами дорівнює приблизно 0,6 см. Цибулинно-сечівникові залози мають кулясту форму, діаметр 0,3–0,8 см, щільну консистенцію і жовтувато-бурий колір, їхня поверхня дещо горбиста. Слаболужний в’язкий секрет цибулинно-сечівникових залоз нейтралізує залишки сечі в сечівнику, готуючи його для проходження сперми.

Протока цибулинно-сечівникової залози (ductus glandulae bulbourethralis) має  довжину  приблизно 3–4 см. Обидві протоки пронизують цибулину статевого члена і відкриваються на задній поверхні початкової ділянки губчастої частини сечівника. Вічка проток щілиноподібні і розміщені близько одне від одного.

Кровопостачання та іннервація цибулинно-сечівникових залоз

Цибулинно-сечівникові залози кровопостачають гілки внутрішньої соромітної артерії. Венозна кров відтікає у вени цибулини статевого члена, а потім у внутрішню клубову вену. Лімфатичні судини впадають у внутрішні клубові лімфатичні вузли, а потім лімфа відтікає у загальні клубові лімфатичні вузли. Іннервує цибулинно-сечівникові залози автономна частина периферійної нервової системи, як і передміхурову залозу.

Сім’яний канатик

Сім’яний канатик (funiculus spermaticus) має вигляд круглого м’якого тяжа довжиною 15–20 см, розташований у пахвинному каналі, бере початок від рівня верхнього кінця яєчка і доходить до глибокого пахвинного кільця. До складу сім’яного канатика входять: сім’явиносна протока, яєчкова артерія, артерія сім’явиносної протоки і артерія м’яза-підіймача яєчка, венозне лозоподібне сплетення, лімфатичні судини яєчка і над’яєчка, нерви, а також залишок піхвового  відростка  (vestigium  processus  vaginalis) у вигляді тонкого волокнистого тяжа. Сім’явиносна протока є основним елементом сім’яного канатика, хоча до нього належать судини і нерви, оточені оболонками, що продовжуються в оболонки яєчка. Внутрішня сім’яна фасція (fascia spermatica interna) безпосередньо огортає сім’явиносну протоку, судини і нерви. Зовні і навколо неї проходить м’яз-підіймач яєчка (m. cremaster), вкритий фасцією м’яза-підіймача яєчка (fascia cremasterica), яку ще називають фасцією Купера. Зовні сім’яний канатик огортає зовнішня сім’яна фасція (fascia spermatica externa).

Діаметр сім’яного канатика у новонароджених хлопчиків не перевищує 4–4,5 мм, м’яз-підіймач яєчка розвинений слабо. До 14–15 років сім’яний канатик і його складові структури ростуть повільно, пізніше їх ріст прискорюється. Діаметр сім’яного канатика у 15-річних підлітків досягає 6 мм.

Зовнішні чоловічі статеві органи

До зовнішніх чоловічих статевих органів (organa genitalia masculina externa) належить калитка і статевий член (прутень).

Калитка

Калитка (scrotum) має вигляд невеликого відвислого донизу шкірно-фасціального мішка, розташованого за коренем статевого члена, що містить яєчка та над’яєчка. Шкіра калитки тонка, ніжна, пігментована, утворює складки і легко розтягується, вкрита рідким волоссям, містить потові і сальні залози. Шов калитки (raphe scroti) проходить по її середині в стріловій площині, продовжується попереду на нижню (задню) поверхню статевого члена, а позаду доходить до відхідника. Калитка виконує функцію фізіологічного термостата, що підтримує температуру яєчка на дещо нижчому рівні порівняно з температурою тіла. Це необхідна умова нормального сперматогенезу.

Стінка калитки складається з семи шарів, які прийнято називати оболонками яєчка, вони є похідними відповідних шарів передньої стінки живота:

– шкіра (cutis);

– м’ясиста оболонка (tunica dartos), що складається з м’ясистого м’яза (m. dartos) і зростається зі шкірою; вона є похідною підшкірної сполучної тканини пахвинної і промежинної ділянок;

– зовнішня сім’яна фасція (fascia spermatica externa), яка є похідною поверхневої обгортальної фасції живота;

– фасція м’яза-підіймача яєчка (fascia cremasterica), яка є продовженням власної фасції зовнішнього косого м’яза живота;

– м’яз-підіймач яєчка (m. cremaster), який є похідним внутрішнього косого і поперечного м’язів живота;

– внутрішня сім’яна фасція (fascia spermatica interna), яка є похідною поперечної фасції живота;

– піхвова оболонка яєчка (tunica vaginalis testis), яка складається з пристінкової і нутрощевої пластинок (laminae parietalis et visceralis).

Пристінкова пластинка зростається з внутрішньою сім’яною фасцією, а нутрощева пластинка – з білковою оболонкою яєчка і з над’яєчка. Піхвова оболонка яєчка є похідною очеревини.

Калитка розділена на дві окремі камери перегородкою калитки (septum scroti), у кожній з яких міститься одне яєчко.

Калитка у хлопчиків-немовлят маленька, шкіра зморщена завдяки добре розвинутій м’ясистій оболонці. Інтенсивний ріст калитки відбувається під час статевого дозрівання.

Кровопостачання та іннервація калитки

Калитку кровопостачають передні калиткові гілки від глибокої зовнішньої соромітної артерії (гілка стегнової артерії) і задні калиткові гілки від промежинної артерії (гілка внутрішньої соромітної артерії). М’яз-підіймач яєчка живить артерія підвішувального м’яза яєчка, що відходить від нижньої надчеревної артерії (гілка зовнішньої клубової артерії). Від калитки венозна кров відтікає по передніх калиткових венах у велику підшкірну вену (притока стегнової вени) і по задніх калиткових венах у внутрішню клубову вену. Лімфатичні судини калитки впадають у поверхневі пахвинні лімфатичні вузли.

Калитку іннервують передні калиткові нерви, що є гілками клубово-пахвинного нерва (поперекове нервове сплетення), і задніми калитковими нервами, що є гілками соромітного нерва (крижове нервове сплетення). Залози та гладкі м’язи іннервує автономна частина периферійної нервової системи, зокрема післявузлові симпатичні волокна від нижнього підчеревного (тазового) сплетення.

Процес опускання яєчка і формування його оболонок

Оболонки яєчка формуються в процесі його опускання в калитку. Важливу роль у цьому процесі виконує направляюча зв’язка (gubernaculum testis), утворена заочеревинно на ранніх стадіях ембріогенезу.

У цій зв’язці є багато гладких міоцитів та еластичних волокон, що забезпечують опускання яєчка в калитку. Направляюча зв’язка проходить від нижнього кінця зачатка яєчка (закладається високо заочеревинно, на рівні верхніх поперекових сегментів) до передньої стінки черевної порожнини, з випинання якої надалі формується калитка. На 3-му місяці внутрішньоутробного розвитку (ще до початку опускання яєчка) на місці майбутнього глибокого пахвинного кільця утворюється випин очеревини – піхвовий відросток яєчка (processus vaginalis testis).

Піхвовий відросток очеревини захоплює елементи всіх шарів передньої стінки черевної порожнини (з яких будуть формуватися всі оболонки сім’яного канатика, яєчка і калитки) і проникає разом з ними в калитку. Порожнина піхвового відростка через відносно широкий отвір сполучається з очеревинною порожниною. Яєчко поступово опускається заочеревинно по шляху, прокладеному піхвовим відростком. В кінці 3-го місяця внутрішньоутробного розвитку яєчко опускається у клубову ямку, упродовж 5-го місяця воно просувається до глибокого пахвинного кільця, протягом 7-го місяця проходить через пахвинний канал і опускається в калитку. Після цього ближча (проксимальна) ділянка піхвового відростка заростає (облітерується), а пахвинний канал звужується. З кінцевої (дистальної) частини піхвового відростка утворюються пристінкова і нутрощева пластинки піхвової оболонки яєчка. Якщо проксимальна частина піхвового відростка не облітерується, то можуть виникати вроджені пахвинні кили (грижі).

Статевий член

Статевий член, або прутень (penis) виконує функції виведення сечі і злягання – введення сперми в піхву жінки. У дорослого чоловіка довжина статевого члена поза станом ерекції дорівнює 6–11 см. Задня частина органа – корінь статевого члена (radix penis) прикріплюється до обох лобкових кісток і розміщений під шкірою. Рухлива частина прутня, що має циліндричну форму і звисає донизу, називається тілом статевого члена (corpus penis), яке закінчується потовщеною головкою статевого члена (glans penis). Головка статевого члена має конусоподібну форму, її нижньозадня поверхня сплющена. Основа головки потовщена і утворює вінець головки (corona glandis), що відокремлений від тіла статевого члена неглибокою борозною – шийкою головки (collum glandis). На вершині головки розташоване щілиноподібне зовнішнє вічко сечівника (ostium urethrae externum).

Передня поверхня прутня називається спинкою статевого члена (dorsum penis), а задня – сечівниковою поверхнею (facies urethralis).

Статевий член вкритий шкірою, вона дуже тонка, ніжна, рухлива і розтяжна. Такі властивості шкіри забезпечує підшкірний прошарок статевого члена (tela subcutanea penis), що складається з пухкої сполучної тканини і не містить підшкірної жирової клітковини. Шкіра головки статевого члена найтонша, щільно зростається з білковою оболонкою губчастого тіла і тому нерухома.

У ділянці шийки прутня шкіра утворює колову складку, що охоплює його головку, – цей шкіряний мішечок називається передньою шкірочкою статевого члена (preputium penis). Довжина передньої шкірочки дуже мінлива у окремих чоловіків, вона відносно найдовша у хлопчиків. Між передньою шкірочкою і головкою є щілиноподібна порожнина, що відкривається отвором попереду головки. При відсуненні передньої шкірочки назад оголюється головка статевого члена. Передня шкірочка статевого члена має дві шкіряні поверхні: внутрішню найм’якшу, що обернена до головки прутня, і зовнішню, значно щільнішу. У внутрішньому шарі шкіри є багато залоз передньої шкірочки (glandulae preputiales) – залози Тізона, що виділяють сальний секрет – смегму.

На задній (сечівниковій) поверхні прутня шкірочка зростається по серединній лінії з головкою статевого члена, утворюючи поздовжню складку – вуздечку передньої шкірочки (frenulum preputii). Починаючи від вуздечки, по серединній лінії сечівникової поверхні прутня проходить шов статевого члена (raphe penis), який переходить у шов калитки.

Статевий член сформований двома печеристими тілами (правим і лівим) і одним губчастим тілом, які забезпечують ерекцію прутня. Кожне печеристе тіло статевого члена (corpus cavernosum penis) має витягнуту циліндричну форму з загостреними переднім і заднім кінцями. Задній кінець печеристого тіла, який називається ніжкою статевого члена (crus penis), прикріплюється до окістя присереднього краю нижньої гілки лобкової кістки і гілки сідничої кістки. В ділянці підлобкового кута печеристі тіла щільно з’єднуються між собою присередніми поверхнями, утворюючи на задньонижній поверхні жолобок. У цьому жолобку залягає губчасте тіло статевого члена (corpus spongiosum penis), що попереду закінчується розширеною головкою статевого члена (glans penis). Задня розширена частина губчастого тіла називається цибулиною статевого члена (bulbus penis) і розміщена у товщі м’язів промежини. У губчастому тілі проходить сечівник.

Кожне печеристе тіло і губчасте тіло покриті щільною сполучною тканиною – відповідно білковою оболонкою печеристих тіл (tunica albuginea corporum cavernosorum) і білковою оболонкою губчастого тіла (tunica albuginea corporis spongiosi), у яких відсутні гладком’язові клітини. На головці прутня білкова оболонка майже не виражена. Між правим і лівим печеристими тілами білкова оболонка утворює перегородку статевого члена (septum penis). У цій перегородці є отвори, через які судини печеристих тіл з’єднуються між собою. У головці статевого члена посередині у стріловій площині проходить перегородка головки (septum glandis). Від внутрішньої поверхні білкової оболонки печеристих і губчастого тіл відходять численні сполучнотканинні перекладки, що галузяться і переплітаються між собою. Відповідно вони називаються перекладками печеристих тіл (trabeculae corporum cavernosorum) і перекладками губчастого тіла (trabeculae corporis spongiosi). У перекладках містяться багато гладких міоцитів, колагенових і еластичних волокон, фібробластів.

Між перекладками розміщена система численних тонкостінних печер, сполучених між собою, а саме: печери печеристих тіл (cavernae corporum cavernosorum) і печери губчастого тіла (cavernae corporis spongiosi). Печери, які є своєрідними судинними порожнинами, вистелені ендотелієм, у якому відсутні пори. Між печерами у сполучній тканині проходять артерії і вени статевого члена. Артерії мають специфічну назву – покручені артерії (aa. helicinae), оскільки під час спокійного стану органа вони закручені у вигляді спіралі. Вени називаються печеристими венами (vv. cavernosae). В стінках артерій і вен є багато колових пучків гладких міоцитів – своєрідних замикачів, скорочення яких перекриває відтік крові від прутня, забезпечуючи його твердість під час ерекції. В головці статевого члена є багато звивистих вен.

Печеристі і губчасте тіла оточені фасцією статевого члена (fascia penis), вона потовщена на його спинці в ділянці кореня статевого члена, бо у фасцію вплітаються сухожилки сідничо-печеристих і цибулинно-губчастих м’язів промежини. Фасція є продовженням обгортальної фасції живота і поверхневої обгортальної фасції промежини. Між листками фасції проходять поверхневі артерії і вени статевого члена. Прутень укріплений двома парними зв’язками – підвішувальною і пращоподібною зв’язками статевого члена. Підвішувальна зв’язка статевого члена (lig. suspensorium penis) починається від обгортальної фасції живота в ділянці білої лінії над лобковим симфізом і вплітається у фасцію статевого члена. Пращоподібна зв’язка статевого члена (lig. fundiforme penis) має трикутну форму, починається від нижньої частини лобкового симфізу, охоплює з боків корінь статевого члена і вплітається в білкову оболонку печеристих тіл. Волокна цієї зв’язки також проникають в калитку, зокрема в її м’ясисту оболонку.

Кровопостачання та іннервація статевого члена

Шкіра і оболонки статевого члена кровопостачають передні калиткові гілки глибокої зовнішньої соромітної артерії (гілка стегнової артерії) і спинкова артерія статевого члена (гілка внутрішньої соромітної артерії). Печеристі і губчасте тіла статевого члена живляться кров’ю гілками внутрішньої соромітної артерії: спинковою артерією статевого члена, глибокою артерією статевого члена, пронизними артеріями статевого члена, а губчасте тіло – артеріями цибулини статевого члена і сечівниковою артерією. Глибока артерія статевого члена галузиться на численні покручені артерії, що проходять у перекладках печеристих і губчастого тіл. Середня оболонка цих артерій потовщена за рахунок потужних колових і поздовжніх пучків гладких міоцитів. У стані спокою артерії прутня звивисті, бо гладкі міоцити поздовжніх пучків середньої оболонки скорочені. У стані ерекції міоцити розслаблені, тоді артерії випрямляються. Печери печеристих і губчастого тіл наповнюються кров’ю. Звідси розміри статевого члена збільшуються, він набухає і стає твердим. Колові пучки гладких м’язів середньої оболонки артерій і вен виконують функцію клапанів-замикачів, що регулюють тиск крові в кровоносній системі статевого члена, забезпечуючи його ерекцію.

Венозна кров від статевого члена відтікає по таких венах: глибокій спинковій вені статевого члена і вені цибулини статевого члена у міхурове венозне сплетення, а потім у внутрішню клубову вену; глибоких венах статевого члена у внутрішню соромітну вену, а потім у внутрішню клубову вену; поверхневих спинкових венах статевого члена і передніх калиткових венах у велику підшкірну вену, а потім у стегнову вену.

Лімфатичні судини статевого члена впадають у внутрішні клубові і поверхневі пахвинні лімфатичні вузли.

Чутливу іннервацію статевого члена здійснює дорсальний нерв статевого члена, що є гілкою соромітного нерва (крижове нервове сплетення), симпатичну – післявузлові симпатичні волокна від нижнього підчеревного (тазового) сплетення, парасимпатичну – печеристі нерви статевого члена (післявузлові волокна), що є гілками тазових нутрощевих нервів (проходять у складі соромітного нерва з крижового сплетення).