ПАТОЛОГІЯ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ТА МОТИВАЦІЙНОЇ СКЛАДОВИХОСОБИСТОСТІ ЛЕКЦІЯ 4

УВАГА

Увага — нервово-психічний процес, що організує поведінку людини та її активне пристосування до зовнішнього середовища в умовах найкращого сприйняття певних подразників і зворотного реагування. Це зумовлює вибірковий, спрямований характер психічної діяльності людини.

Увага проявляється в зосередженні свідомості на обраному об’єкті чи явищі, внаслідок чого цей об’єкт чи явище відображуються людиною ясніше й повніше.

Особлива властивість психічних явищ, оскільки вони належать свідомості одного індивідуума, полягає в тому, що ці явища заважають одне одному. Ми не в змозі думати одночасно про різні речі, не в змозі виконувати водночас різні роботи і т. ін. Ця властивість свідомості дістала назву вузькості свідомості. З психічними явищами все відбувається таким чином, неначе вони намагаються взаємно витіснити одне одного чи пригнітити, ніби ведуть поміж собою боротьбу за місце у свідомості, якого не вистачає одночасно для всіх. Ця взаємна боротьба, витіснення та пригнічення, наявні лише в тому випадку, якщо психічні явища не пов’язані для нас в одне ціле, а навпаки, являють собою незалежні між собою думки, почуття та бажання. Розглядати предмет і водночас слухати не пов’язані з ним звуки для нас важко: одне заважає іншому, але коли ми слухаємо промову оратора і уважно стежимо за виразом його обличчя, це майже не заважає одне одному. Про психічне явище, яке домінує в даний момент, кажуть, що воно знаходиться в центральному полі зору. Інші, відтиснені, явища займають периферію свідомості й до того ж знаходяться там тим довше, чим менше вони нами усвідомлюються. Об’єктивно увага, власне, не щось інше, як відносне панування даного уявлення у даний момент часу; суб’єктивно ж бути уважним означає бути зосередженим на даному об’єкті, явищі, враженні.

Увага свого особливого змісту не має, вона проявляється у сприйманні, мисленні, діяльності, забезпечує всі пізнавальні процеси, усвідомлення і сприймання, характеризує їх. У ній вони виступають як діяльність, зосереджена на об’єктах. В увазі найбільш чітко та виразно проявляється зв’язок свідомості та об’єкта; чим активнішою є свідома діяльність, тим виразніше виступає об’єкт, чим виразніше виступає в свідомості об’єкт, тим більш інтенсивною є і сама свідомість. Увага — прояв цього зв’язку свідомості та усвідомлюваного об’єкта.

Увага — якісно своєрідний процес, в основі якого лежать певні фізіологічні механізми. Найближче вони стоять до так званих домінантних зон збудження (О. О. Ухтомський). Коли при певних умовах деякі центри приходять у стан самостійного збудження, реакції, пов’язані з цими зонами збудження, стають домінуючими, решта ж реакцій гальмується. Збудження, які потрапляють на змінені зони мозку, не приводять до утворення тимчасових зв’язків, і людина їх не пам’ятає. Зони з оптимальним збудженням посилюються сторонніми подразниками і гальмують реакції, не пов’язані з дією домінуючих центрів, таким чином проявляється закон домінанти.

Розрізняють кілька основних властивостей уваги. Оскільки наявність уваги означає зв’язок свідомості з конкретним об’єктом, перш за все постає питання про ступінь зосередження або концентрацію уваги. Концентрація уваги означає наявність зв’язку з конкретним об’єктом і відображає інтенсивність цього зв’язку, таким чином, з’являється фокус, в який зібрана психічна, свідома діяльність. Концентрація — це зосередження, центральний факт, в якому виражається увага.

Об’єм уваги визначається кількістю однорідних об’єктів, які охоплює увага. Об’єм уваги є змінною величиною, залежною від ступеня зв’язаності між собою елементів, на яких зосереджується увага, та від уміння свідомо зв’язати і структурувати матеріал.

З об’ємом уваги тісно пов’язаний і розподіл уваги між тією чи іншою кількістю різнорідних об’єктів, що водночас перебувають у центрі уваги.

Під спрямованістю уваги слід розуміти вибірковий характер психічної діяльності, вільний чи невільний вибір її об’єкта.

Під спрямованістю психічної діяльності розуміється не тільки вибір цієї діяльності, але й здатність її зберігати. Привернути увагу не так вже й важко, але зберегти її протягом тривалого часу часто буває нелегко. Тому спрямованість психічної діяльності полягає не тільки у вибірковому характері уваги, але й у збереженні її більш-менш тривалий час.

Стійкість уваги визначається часом, протягом якого зберігається концентрація уваги. Найбільш суттєвою умовою стійкості уваги є можливість розкрити у тому об’єкті, на якому вона зосереджена, нові сторони і зв’язки. Розкриваючи в об’єкті нові аспекти в їх взаємозв’язках та взаємозалежностях, увага може вельми тривалий час залишатися стійкою. Там, де свідомість виявляє розрізнений бідний зміст, не маючи змоги для подальшого розвитку, просування, заглиблення у нього, там створюються умови для легкого відволікання уваги і неминуче розвивається нестійкість уваги. Лише різноманітність змісту та постійне його оновлення спроможні підтримувати увагу. Одноманітність притуплює увагу, монотонність гасить її.

Виключно велике значення для стійкості уваги має активність при реалізації діяльності. Увага до об’єкта викликає природну потребу щось зробити з ним. Дія ж ще більше зосереджує увагу на об’єкті. Таким чином, увага, зливаючись з дією і взаємно переплітаючись, створює міцний зв’язок з об’єктом.

Стійкість уваги не означає її нерухомості, вона не виключає її переключення. Переключення — це свідоме та змістовне переміщення уваги з одного об’єкта на інший. У такому випадку зрозуміло, що переключення уваги у будь-якій складній і швидкоплинній ситуації означає здатність швидко орієнтуватись у ситуації та виявляти, чи слід зважати на зміну значень різноманітних елементів, які в неї включені. Легкість переключення у різних людей не однакова: деякі з легкістю переключаються, для інших входження в нову діяльність є складною справою. Переключення залежить від деяких важливих умов: співвідношення між змістом поточної та наступної діяльності, ставлення суб’єкта до кожної з цих діяльностей; індивідуальних особливостей суб’єкта, зокрема — від його темпераменту.

Розсіяність зумовлена різними механізмами — значним відволіканням та слабким переключенням уваги. Увагу «розсіяної» людини можна порівняти з дитиною, яка випускає з рук цікаву іграшку, якою щойно гралася, тільки-но їй показують іншу. Кожне нове враження відволікає увагу від попереднього; утримати у полі свого зору обидва вона не в змозі.

Увага у своєму загальновживаному значенні має дві форми: вона може бути пасивною або активною. Відрізняються ці форми між собою тільки за своєю складністю: більш рання і більш пізня форми. Вони демонструють один і той самий тип свідомості, але в різні періоди психологічного розвитку.

Бувають також випадки, коли наша увага мимоволі привертається чимось і ми не в змозі опиратися цьому. Іншими словами, бувають речі, на які свідомо ми не звертаємо уваги, але вони беруть нашу свідомість штурмом. До цього розряду належать інтенсивні збудники, які привертають до себе увагу проти нашої волі: голосні звуки, різкі смакові подразники та сильні запахи, сильний біль. Таким чином, інтенсивність, якість, повторення, раптовість, новизна, спорідненість з наявним змістом свідомості — це фактори, які визначають увагу. Як тільки вони виникають у свідомості, ми мусимо звернути на них увагу, навіть якщо у нас були підстави спрямувати увагу в інший бік.

Увага, зумовлена власне такими факторами, є увагою в своїй першій стадії розвитку, вона називається пасивною.

Але існує безліч випадків, коли враження не тільки не захоплює і не утримує нашу увагу, а, навпаки, здається, що ми утримуємо свою увагу на враженні власним зусиллям. Геометрична задача не справляє на нас такого сильного враження, як удар грому. Задача становить для нас лише частковий інтерес поряд з іншими переживаннями. Тут постійно присутня спокуса відхилитися від неї і звернути увагу на щось інше. Все ж таки ми продовжуємо бути уважними, але заради цього повинні вольовим зусиллям утримувати свою увагу — така увага зветься активною.

Але існує ще й третя стадія розвитку уваги. Вона характеризується не чим іншим, як поверненням до першої стадії. Коли ми розв’язуємо геометричну задачу, то поступово починаємо цікавитися нею, а незабаром стаємо цілком поглинутими нею. І досить швидко проблема розв’язання задачі набуває такої самої влади над нашою свідомістю, як і удар грому в момент його появи у свідомості.

Для раннього дитинства типовим є дифузний, нестійкий характер уваги. Той факт, що дитина, побачивши нову іграшку, випускає з рук ту, яку вона досі тримала, ілюструє це положення. Однак це положення не має абсолютного характеру, інколи певний предмет надовго привертає увагу дитини. Скоріше, маніпулювання з цим предметом так захоплює її, що, почавши маніпулювати ним, наприклад, зачиняти і відчиняти двері і т. ін., дитина повторюватиме цю дію 20, 40 разів і більше. Цей факт свідчить про те, що дитина вже в ранньому віці здатна утримувати увагу протягом більш-менш значного часу. Проте вірним залишається те положення, що у дошкільному віці, а інколи й у молодшому шкільному, дитина ще дуже слабко володіє своєю увагою. Розвиток довільної уваги є одним із найважливіших подальших надбань, тісно пов’язаних із формуванням у дитини вольових якостей.

У розвитку уваги у дитини істотною є її інтелектуалізація, яка спирається спочатку на чуттєвий зміст, потім починає переключатися на розумові зв’язки. Внаслідок цього розширюється обсяг уваги дитини.

Швидке зростання стійкості дитячої уваги спостерігається вже на четвертому році життя. Зокрема, відносно високий рівень її формується близько 6 років, на межі шкільного віку. Це істотна умова «готовності до навчання».

Відволікання уваги у 2–4-річної дитини у 2–3 рази більше, ніж у віці 4–6 років. У шкільному віці увага, як мимовільна, так і довільна, продовжує розвиватись. Але в молодших класах школи у дітей ще може зустрічатися значне відволікання уваги.

В 10–12 років, тобто в період, коли у більшості дітей спостерігається помітне, часто стрибкоподібне зростання розумового розвитку, відбувається розвиток абстрактного мислення, логічної пам’яті та ін., також спостерігається помітне зростання обсягу уваги, її концентрації та стійкості.

При різних захворюваннях відбувається порушення уваги. Так, при пошкодженні потиличної ділянки кори мозку виникають порушення зорової уваги, при пошкодженнях скроневої кори — порушується слухова увага та ін.

Виділяють такі форми порушення активності уваги.

Відволікання уваги — надмірна рухливість уваги, переключення її з одного об’єкта на інший, характерне зокрема для маніакальної фази афективних порушень. Протилежне явище — загальмованість уваги, що спостерігається в депресивній фазі афективних порушень, при хронічному епідемічному енцефаліті, інших органічних ушкодженнях головного мозку.

Недостатня здатність до переключення (торпідність) уваги, пов’язана із в’язкістю мислення та схильністю до деталізації, притаманна хворим на епілепсію, з органічними ураженнями головного мозку. Зниження рівня уваги та порушення її розподілу спостерігаються при ураженні судин мозку, особливо при церебральному атеросклерозі.

Виснаження уваги властиве астенізованим пацієнтам з тяжкими тривалими соматичними недугами, хворим на неврастенію, з органічним ураженням головного мозку.

Апрозексія — повне випадіння уваги.

Виражене недоумство супроводжується повною дезінтеграцією активної уваги. Довше зберігається пасивна увага, коли хворий знову повертається до джерела інтенсивного світла чи звуку.

Своєрідне спотворення уваги спостерігається при шизофренії.

Хворий зосереджується на власних патологічних переживаннях (галюцинації, нав’язливі стани, маячні ідеї). В окремих випадках шизофренія супроводжується й загальним ослабленням уваги, її відволіканням, загальмованістю.

Зміни в стані уваги можна встановити шляхом простих спостережень. Але більш точні дані дають експериментально-психологічні методи дослідження.

ПАМ’ЯТЬ

Пам’ять — психічний процес, який виконує функцію накопичення, збереження і репродукції досвіду пізнання людиною навколишнього середовища та самої себе, що забезпечує її диференційоване пристосування.

Пам’ять є одним із найважливіших компонентів вищої нервової діяльності. Жодна актуальна дія є неможливою поза процесами пам’яті, тому що перебіг будь-якого, навіть найпростішого, психічного акту обов’язково має передумовою утримання кожного його елемента для «зчеплення» з наступним. Без здатності до такого «зчеплення» стає неможливим розвиток. Пам’ять забезпечує накопичення вражень про навколишнє середовище, служить основою набуття знань, навичок та вмінь з їх наступним використанням. Збереження досвіду створює можливість для навчання людини і розвитку її психіки (сприйняття, мови та ін.). Пам’ять як найважливіша характеристика усіх психічних процесів забезпечує єдність і цілісність особистості.

Провідним положенням психологічної теорії пам’яті є вчення про активний характер процесів, які лежать в основі мнестичної діяльності. Так, запам’ятовування — процес, спрямований увагою, метою і зацікавленістю щодо події. У процесі ж забування головну роль відіграє інтерференція, відволікаюча дія іншої інформації.

Фізіологічною основою пам’яті є утворення тимчасових нервових зв’язків, які здатні відтворюватись, актуалізуватись у подальшому під впливом різноманітних подразників.

Дослідження останніх років, які проводились на нейрофізіологічному та біохімічному рівнях, дозволяють виділити дві фази у формуванні таких зв’язків. У першій (лабільній) фазі слід утримується завдяки реверберації нервових імпульсів. Протягом другої (стабільної) фази збереження сліду здійснюється за рахунок структурних змін, що виникають на основі змін першої фази. Згідно з різними даними, це або ріст протоплазматичних нервових відростків, або зміни у синаптичних закінченнях, у властивостях клітинних мембран або у складі рибонуклеїнових кислот клітини. Набуті біохімічні зміни надають нервовій клітині властивість резонувати на повторну дію «знайомих» подразників. Полегшують формування сліду й уповільнюють його зникнення пептиди (вазопресин, АКТГ і його фрагменти та ін.). До них також належать нейропептиди (ендоекзогенні нейрогуморальні регулятори), що мають потенційну властивість стимулювати процеси навчання та пам’яті, посилювати концентрацію уваги і регулювати рівень бадьорості.

У здійсненні процесу консолідації пам’яті важливу роль відіграє період, наступний за сприйняттям інформації, а саме, період її закріплення у пам’яті. Без цього періоду інформація, що надходить, не може бути перетворена в стійкий слід пам’яті. У забезпеченні цього процесу беруть участь глибинні структури мозку і, перш за все, утворення гіпокампова кола (коло Пейпза). Воно складається, крім утворень гіпокампа, з передніх ядер таламуса та мамілярних тіл. Гіпокамп і пов’язані з ним відділи ретикулярної формації забезпечують необхідну фонову активність і відбирають нову потрібну інформацію. Мамілярні тіла, передні ядра таламуса і частина лімбічної кори здійснюють кодування сприйнятої інформації.

За тривалістю закріплення і збереження матеріалу розрізняють сенсорну, короткочасну і довгочасну пам’ять.

Сенсорна пам’ять — периферична, модально-специфічна, миттєва пам’ять (не більше 2 с) з великим обсягом інформації, яка зберігається. Ця система утримує досить точну і повну картину світу, що сприймається органами чуття. Припускають, що у сенсорній пам’яті відображуються фізичні характеристики стимулів. Завдяки даному виду пам’яті забезпечується здатність безперервного сприймання навколишнього середовища при рухах очей та кліпанні.

Короткочасна пам’ять характеризується коротким терміном збереження (не більше 30 с) після одноразового короткочасного сприйняття і негайним відтворенням матеріалу. У цьому разі інформація, що утримується, являє собою не повне відображення подій, які відбулися на сенсорному рівні, а безпосередню інтерпретацію цих подій. Ємність короткочасної пам’яті обмежена. Зазвичай запам’ятовується лише 5–9 останніх одиниць інформації з поданого матеріалу.

Доклавши свідомих зусиль, знову і знову повторюючи матеріал, який міститься в короткочасній пам’яті, його можна утримувати протягом довшого часу.

Особливим видом короткочасної пам’яті є оперативна пам’ять, під якою розуміють мнемонічні процеси, які обслуговують безпосереднє здійснення людиною актуальних дій, операцій. Оперативна пам’ять відрізняється від довгочасної пам’яті тим, що в ній утворюється «робоча суміш» з матеріалів, які надходять як з короткочасної, так і з довгочасної пам’яті. Доки цей робочий матеріал функціонує, він залишається у підпорядкуванні оперативної пам’яті.

Для довгочасної пам’яті характерним є тривале збереження матеріалу після багаторазового його повторення і відтворення. Довгочасна пам’ять найбільш важлива і найбільш складна в системі пам’яті. Її ємність практично необмежена, а інформація може зберігатися невизначено довго.

За характером психічної активності, яка переважає у діяльності людини, пам’ять поділяють на рухову, емоційну, образну, словесно-логічну. Ця послідовність відображує генетичні сходинки розвитку пам’яті: від рухової до емоційної, образної та словеснологічної як вищого виду пам’яті людини.

Рухова пам’ять — це запам’ятовування, збереження і відтворення різноманітних рухів та системи рухів. Цей вид пам’яті служить основою для формування різних практичних та трудових навичок, ходіння, письма та ін. Звичайно, ознакою доброї рухової пам’яті є фізична спритність людини, вправність у праці.

Емоційна пам’ять — це пам’ять на почуття. Емоції сигналізують про ступінь задоволення потреб та інтересів індивідуума. Тому пережиті й збережені у пам’яті почуття виступають як сигнали або фактори, що спонукають до дій.

Образна пам’ять — це пам’ять на уявлення, образи, запахи, звуки. Залежно від того, який аналізатор брав найактивнішу участь у сприйнятті матеріалу, виділяють зорову, слухову, дотикову пам’ять та ін. Якщо зорова і слухова пам’ять зазвичай добре розвинуті та відіграють провідну роль у життєвому орієнтуванні усіх нормально розвинутих людей, то дотикова, нюхова та смакова пам’ять певною мірою є «професійними» видами пам’яті. Як і відповідні відчуття, вони особливо інтенсивно розвиваються у зв’язку зі специфічними умовами діяльності. Особливо високого рівня розвитку ці види пам’яті можуть досягати в умовах, коли вони повинні компенсувати або доповнювати види пам’яті, яких бракує, наприклад, у сліпих, глухих та ін.

В основі словесно-логічної пам’яті лежать вербалізовані розумові операції. Словесно-логічна пам’ять є специфічно людською пам’яттю. Рухова, емоційна та образна пам’ять у своїх найпростіших формах властиві й тваринам.

Пам’ять кожної людини індивідуальна, неповторна, оскільки становить відображення неповторного «малюнка» діяльності конкретного індивіда. Індивідуальні ознаки пам’яті базуються на переважному розвитку одного з видів пам’яті, який виділяється у відповідності з характером та засобом сприйняття матеріалу, що запам’ятовується. Для багатьох людей характерним є більш значний розвиток одного з таких типів пам’яті: словесно-логічної, образної, емоційної або рухової.

Інформація краще запам’ятовується, якщо використовується переважаючий тип пам’яті. Вказані основні типи пам’яті розділяються на окремі підтипи (наприклад, пам’ять на обличчя, числа та ін.). Широко відомі індивідуальні особливості пам’яті, обумовлені способом (модальністю) сприйняття інформації: зорова, слухова, дотикова та ін. Наприклад, особи з більш розвиненою зоровою пам’яттю запам’ятовують невербальний матеріал, який сприймається візуально, а ті, у кого краще розвинена слухова пам’ять, легше запам’ятовують той самий текст, якщо сприйматимуть його на слух.

Одним із факторів, який визначає індивідуальні відмінності пам’яті, є особливість функціонування нервової системи. В осіб з переважно образним видом пам’яті домінує перша сигнальна система, а із словесно-логічним — друга сигнальна система. Але насамперед індивідуальні відмінності пам’яті є наслідком різноманітності діяльності, здійснюваної людьми. Відповідно, найбільшого розвитку досягають ті види пам’яті, які найчастіше використовуються людиною: математику значно легше запам’ятати абстрактні символи, художнику — образи.

Крім видів пам’яті, розрізняють процеси пам’яті — це функції, які виконує пам’ять у житті й діяльності. До процесів пам’яті належать запам’ятовування, відтворення, а також збереження і забування матеріалу.

Головний серед цих процесів — запам’ятовування. Він визначає повноту і точність відтворення матеріалу, повноту і тривалість його збереження. Основні умови продуктивності запам’ятовування пов’язані з тим, у якій формі воно відбувається, а саме, у формі мимовільного чи довільного процесу. Довільне запам’ятовування — це продукт спеціальних мнемічних дій, тобто дій, основною метою яких є запам’ятовування. Продуктивність такого запам’ятовування зумовлена властивостями його цілей, мотивів і заходів здійснення. Виділяють такі етапи смислового запам’ятовування: усвідомлення мети запам’ятовування, розуміння суті, аналіз матеріалу, виділення найбільш істотних ідей, узагальнення, запам’ятовування цього узагальнення.

Мимовільне запам’ятовування є продуктом і умовою здійснення пізнавальних і практичних дій, при цьому саме запам’ятовування не є основною метою. Мимовільно запам’ятовується краще той матеріал, який входить до складу основної мети діяльності, а не до умов і засобів досягнення цієї мети. Тоді матеріал викликає більш активну розумову роботу над ним, а відтак — більшу зацікавленість у змісті виконуваного завдання.

Використання людиною набутого досвіду здійснюється завдяки відновленню раніше засвоєних знань, вмінь і навичок. Найпростішою його формою є впізнавання, яке відбувається за умов повторного сприймання об’єктів, закріплених у пам’яті раніше. Складнішим є відтворення у свідомості тих об’єктів минулого досвіду, які в даний момент не сприймаються нами. Впізнавання і відтворення також можуть бути довільними і мимовільними.

Відтворення, яке супроводжується активними пошуками необхідного матеріалу, називається пригадуванням. Повнота та якість пригадування залежать від того, які заходи використовуються для пригадування. Серед них найважливішими є такі: складання письмового або усного плану пригадування матеріалу, активне викликання у себе образів відповідних об’єктів, свідоме викликання відповідних асоціацій, які обхідним шляхом ведуть до відтворення того, що нам потрібно. Пригадування не є простим відтворенням минулих вражень. У процесі пригадування встановлюються асоціативні зв’язки ніж новим і вже засвоєним матеріалом, з нових позицій аналізується весь інформаційний масив у відповідному напрямку.

Згадування — це відтворення індивідом образів минулого, локалізованих у часі та просторі. Згадування є складним процесом, який включає відтворення об’єктів минулого з віднесенням їх до певного життєвого періоду та місця і супроводжується відповідними емоційними реакціями.

Окремі помилки пригадування і впізнавання, аж до неможливості не тільки пригадати, але й впізнати раніше сприйняте, є різними проявами забування. Забування може бути стійким, тривалим і тимчасовим. Цей процес розглядають як результат гальмування, зокрема проактивного (з боку попереднього збудження), ретроактивного (з боку наступного збудження) і гальмування інтерферуючими (сторонніми) впливами.

У віковому аспекті різноманітних проявів пам’яті першим розвивається впізнавання, пов’язане з повторами сприйнятих вражень.

Можливість впізнавання об’єктів дійсності прогресивно зростає і закріплюється. Якщо у тримісячної дитини вона нараховує кілька хвилин після контакту з об’єктом, то у віці 12 міс зростає до кількох тижнів, у 24 міс — до кількох місяців, а з 4 років зберігається протягом року. Пам’ять на категорії простору, часу формується лише після того, як стане доступною початкова орієнтація в них, складеться уявлення про простір і час. У свою чергу, оволодіння цими категоріями є неможливим без участі пам’яті. Тому не випадково пам’ять на дні тижня виявляється з 5–6 років — тобто з початку орієнтації у цих часових категоріях, а на місяці і роки — з 9–10 років. Запам’ятовування у дошкільному віці головним чином механічне. Це обумовлено як недостатньою ще здатністю до усвідомлення матеріалу, так і невеликою кількістю знань, а тому меншою можливістю користування асоціаціями, недостатнім досвідом та необізнаністю щодо прийомів запам’ятовування. Повністю сформованою механічна пам’ять стає лише з 10–14 років. У юнацькому віці встановлюється пам’ять на форму й образ, а словесно-логічна пам’ять продовжує формуватися і в зрілому віці.

Максимального розвитку пам’ять як інтегративна функція досягає у 20–25 років. У подальшому настає період стабілізації, який триває до 45–50 років, після чого пам’ять поступово слабшає. У старечому віці змінюється структура пам’яті, раніше згасає механічний компонент, слабнуть безпосереднє відтворювання та фіксація поточного досвіду і чуттєва пам’ять. Таким чином, функції, які сформувалися раніше, першими й погіршуються. У глибокій старості слабшають і асоціативні зв’язки. У цьому віковому періоді на функції пам’яті несприятливо впливають і такі фактори, як зниження емоційності, рівня бадьорості й уваги, звуження кола інтересів та розрив багатьох життєвих зв’язків. Поряд з цими факторами погіршенню пам’яті у старечому віці сприяють також порушення кровопостачання мозку. У таких випадках у найбільш несприятливих умовах опиняються структури мозку, які здійснюють фіксацію нового досвіду. Це пояснює переважне порушення пам’яті на недавні події. Водночас пам’ять на події багаторічної давнини значною мірою зберігається (закон зворотного ходу пам’яті, або закон Рібо).

Разом з тим тривалий час можуть зберігатися навички логічно-смислового запам’ятовування і професійної пам’яті, за рахунок чого компенсується недостатність інших мнестичних функцій.

Мнестичні функції коливаються у певних межах під впливом різних факторів повсякденного життя — стомлення, недосипання, емоційного напруження, соматичних захворювань. До найбільш ранніх проявів погіршання пам’яті належать послаблення фіксації та вибіркової репродукції — труднощі у відтворенні необхідного на даний момент матеріалу пам’яті. Слабкість вибіркової репродукції іноді супроводжується полегшенням образних спогадів, які виникають мимовільно у вигляді яскравих чуттєво-конкретних уявлень.

До порушень пам’яті відносять порушення або втрату здатності запам’ятовувати, зберігати та відтворювати інформацію. Виділяють такі види порушення пам’яті: гіпермнезія — посилення, загострення пам’яті; гіпомнезія, або дисмнезія — послаблення мнестичних функцій; амнезії — відсутність пам’яті; парамнезії — обмани пам’яті.

Гіпермнезія проявляється посиленням спогадів про минуле життя, частіше уривчастих, або тимчасовим посиленням запам’ятовування поточних подій. Гіпермнезія виникає при полегшеному, іноді хаотичному, плині асоціацій, здебільшого найпростіших — за подібністю та спільністю, що обумовлює посилення механічної пам’яті, а не словесно-логічної. Гіпермнезія спостерігається при збудженні, зокрема при маніакальних і гіпоманіакальних станах, іноді при синдромах порушеної свідомості. При депресивному синдромі хворі іноді скаржаться на напливи спогадів із далекого минулого. Аналогічні явища зустрічаються інколи під час гарячки при інфекційних захворюваннях.

Для гіпомнезії характерною є своєрідна динаміка погіршення пам’яті. Спочатку спостерігається погіршення довільної репродукції: хворий не може згадати потрібне слово або ім’я. Зосередження уваги лише погіршує результати пошуків забутого слова, але через деякий час, коли це слово або ім’я втрачають для хворого свою актуальність, вони самі собою немов би виринають із пам’яті. Наступним етапом гіпомнезії є послаблення утримання інформації в пам’яті, а потім вже проявляється наростаюча недостатність запам’ятовування. Стан пам’яті може стабілізуватися на одному з етапів. Гіпомнезія може бути загальною (страждає і запам’ятовування, і відтворення) і частковою (страждає або запам’ятовування, або відтворення). Для гіпомнезії також характерним є першочергове зниження механічної пам’яті і довше збереження пам’яті словесно-логічної та асоціативної. Гіпомнезія часто спостерігається при астенічних синдромах, судинних захворюваннях головного мозку, епілепсії.

Амнезія — пропуски відтворення, випадіння із пам’яті подій певного відрізку часу. За динамікою перебігу амнезії поділяють на ретроградну (відсутність спогадів про період, який передував втраті або дезінтеграції свідомості); антероградну (відсутність спогадів про період після виходу із стану затьмареної свідомості); антероретроградну (сполучення антероградної та ретроградної амнезії); репродукційну часткову (труднощі у відтворенні або пригадуванні окремих подій) та репродукційну загальну (відсутність спогадів усіх подій якогось минулого відрізка часу); фіксаційну (порушення здатності запам’ятовувати); прогресуючу (зростаюче забування спочатку власних психічних процесів і розумових операцій, потім — розташування подій і фактів у часі, самих подій і фактів, емоційних стосунків, життєвих навичок і звичок).

Амнезії можуть бути результатом перенесеного стану порушення свідомості різного генезу або грубого органічного пошкодження головного мозку. Іноді амнезія виникає психогенно (афектогенна амнезія). При амнезії у хворого ускладнюється орієнтація у навколишній обстановці та пристосування до неї (амнестична дезорієнтація).

Парамнезії належать до клінічних форм викривлення процесів пам’яті. Це порушення розподілу пригадування подій у часі та просторі (наприклад, переміщення їх з минулого в сучасне, з одних обставин в інші тощо); перекручування раніше пережитих подій, заміна їх або заповнення пропусків пам’яті при амнезії фантазіями (фантастичними псевдоспогадами); відчуження згадуваних переживань від власного життєвого досвіду і навпаки. Парамнезії включають до свого складу псевдоремінісценції, конфабуляції та криптомнезії.

При псевдоремінісценціях реально пережита у минулому подія згадується як така, що сталася недавно. Наприклад, хворий, який довго перебуває у лікарні, стверджує, що він щойно приїхав сюди з вокзалу, що сьогодні вранці він був ще у поїзді, а вчора увечері виїхав у відрядження.

При конфабуляціях пропуски пам’яті заповнюються вигаданими, а іноді й фантастичними псевдоспогадами. Надзвичайно образно, з усіма подробицями хворі розповідають про неймовірні події, що нібито траплялися з ними у минулому. Змістом можуть бути великі відкриття, знайдені скарби, дивовижні пригоди. Все це пов’язується з якимось певним періодом минулого життя. Інтенсивна поява великої кількості конфабуляцій, що супроводжується помилковими впізнаннями навколишніх обставин і осіб, непослідовністю поведінки і мислення, дістала назву конфабуляторної сплутаності. У такому стані хворий сприймає оточуючих людей як рідних, знайомих, давно померлих родичів, лікарню — як своє робоче місце, квартиру. Помилкове впізнання осіб і навколишніх обставин постійно змінюється. Висловлювання хворих вкрай непослідовні, інколи незв’язні.

У випадку криптомнезій раніше особисто пережите згадується як таке, що чулося, бачилося або було прочитане (за механізмом відчуження) або, навпаки, прочитане, побачене уві сні або в кіно згадується як особисто пережите (за механізмом присвоєння).

Одним із найчастіших синдромів зі значними порушеннями мнестичної діяльності є корсаківський синдром. Він складається з порушень пам’яті на поточні події (фіксаційна амнезія) й помилкових спогадів — псевдоремінісценцій і конфабуляцій. Значна патологія пам’яті позначається на функціях орієнтування у часі й просторі. Особливо у часі, оскільки цей вид орієнтування потребує запам’ятовування послідовності подій та їх співвідношення з часовими параметрами. Хворий не може запам’ятати ім’я та по батькові лікаря, не може знайти свою палату, не пам’ятає, де їдальня, їв він сьогодні чи ні. Разом з тим, пам’ять на події, які були до хвороби, зберігається. Не порушуються й такі інтелектуальні функції, як дотепність, винахідливість, критичні здібності.

Пропуски, які утворюються внаслідок фіксаційної амнезії, заповнюються псевдоремінісценціями і конфабуляціями. Частіше зустрічаються конфабуляції — суто фантастичні вигадки, які у цих хворих зазвичай виникають не спонтанно, а тоді, коли їм потрібно відповісти на запитання, особливо якщо воно стосується недавніх, поточних подій. Корсаківський синдром спостерігається при інфекційних і травматичних захворюваннях центральної нервової системи з переважним ушкодженням лімбіко-ретикулярних структур мозку.

Найбільш часті і значні порушення пам’яті спостерігаються при гострих екзогенних психозах (наприклад, інфекційних та травматичних), при ендогенно-органічних захворюваннях головного мозку. Після травм черепа, отруєнь, спроб самогубства (повішання) виявляються також різні порушення пам’яті.

Значною мірою на характер порушення пам’яті впливає локалізація ураження структур мозку. При ураженні кіркових зон аналізаторів виникають парціальні порушення пам’яті, які обмежуються дефектами зберігання та відтворення слідів, що належать до певної модальності (зорові, слухові, дотикові та ін.). Таким чином виділяють порушення акустичної, слухово-мовної, зорової, рухової пам’яті та ін., так звані модально-специфічні порушення пам’яті. Пошкодження асоціативних зон між кірковими відділами аналізаторів призводить до порушення комплексного запам’ятовування та відтворення. Пошкодження лобних часток призводить до порушення довільної, вибіркової мнестичної активності. Зниження тонусу кори головного мозку і пошкодження підкірково-стовбурових структур позначається дифузним погіршенням усіх мнестичних процесів — фіксації, ретенції й репродукції.

При пошкодженні правої півкулі у праворуких відмічається погіршання несловесної, образної пам’яті. При пошкодженні лівої півкулі спостерігається слабкість словесно-логічної пам’яті.

Для дослідження стану пам’яті використовують експериментально-психологічні методи, від найпростіших методик до складних, які потребують професійного досвіду та навичок їх застосування. До простих методик належать проби на запам’ятовування слів, чисел; повторення за співрозмовником зростаючих рядів чисел у прямому та зворотному порядку та ін. До складних методик належить шкала пам’яті Векслера та ін.

Стан здатності до ретенції визначають, перевіряючи збереженість у пам’яті досліджуваного: анамнестичних відомостей; шкільних знань; практичних відомостей і побутових знань.

Для виявлення ретроградної амнезії необхідно ретельно розпитати хворого про минуле, аж до моменту захворювання. Щоб встановити наявність конфабуляцій, доцільно порівняти одержані кілька разів відповіді на одні й ті самі запитання поміж собою та з об’єктивними даними.

Одним із методів дослідження пам’яті, що найвиразніше відображає зміни, які відбулися в ній при патологічних станах, є метод згадування (А. Р. Лурія). Він полягає у тому, що хворому читають з однаковими інтервалами ряд, який складається з 10 не пов’язаних між собою слів (наприклад, кіт, дім, ліс, стіл, ніс, голка та ін.). Вислухавши весь ряд, хворий повинен повторити ті слова, які він утримав у пам’яті, не турбуючись про черговість слів. Кількість утриманих слів виражається певним числом (4, 5, 6). Після цього той самий ряд слів повторюють знову (включаючи й ті, що він відтворив раніше). Таке дослідження проводиться з тим самим рядом слів тричі підряд, учетверте — через годину. При нормальній пам’яті хворий зазвичай відтворює всю серію слів після 3-го повторення і зберігає у пам’яті майже усі слова протягом години. Хворі з різноманітними типами порушення пам’яті мають зазвичай великі труднощі в утриманні ряду слів і навіть після багаторазового повторення не відтворюють усі 10 слів. Хворі, що є пасивними та інертними, звичайно відтворюють не більш як 3–4 слова. Хворі з ясно вираженою виснажливістю спочатку швидко запам’ятовують слова, але надалі втомлюються і при подальших повтореннях кількість слів, які запам’ятались, значно зменшується, практично до 1–2 при контрольному опитуванні через 1 год.

ІНТЕЛЕКТ

Інтелект — це здатність людини до користування операціями мислення (аналізом, синтезом, порівнянням, абстракцією, узагальненням, конкретизацією), вміння застосовувати набуті знання та досвід у практичній діяльності, проникати в сутність речей та явищ оточуючого, виділяти головну ланку в складному ланцюзі причинно-наслідкових зв’язків і накопичувати нові знання та досвід.

Порушення інтелектуальної діяльності при психічних захворюваннях досить різноманітні. Стани, за яких спостерігається недостатність інтелекту, називаються недоумством. Воно може бути набутим (деменція) і вродженим (олігофренія).

Деменція — це набуте недоумство, розпад колишнього інтелекту внаслідок психічних захворювань, що характеризується стійким зниженням пізнавальної діяльності людини, прогредієнтним перебігом, порушенням поведінки та збідненням моральноетичного ядра особистості. Розрізняють лакунарну, тотальну, концентричну і транзиторну деменції.

Лакунарна деменція (парціальна, осередкова) проявляється частковими дефектами інтелекту, насамперед внаслідок зниження пам’яті. Людина стає малоздатною до операцій мислення. У цьому разі обмежуються асоціативні зв’язки, що призводить до недостатньої кмітливості. При лакунарній деменції спостерігаються емоційна нестійкість, зниження працездатності, але зберігаються до певної міри професійні навички. На початку розвитку лакунарної деменції особистість хворого та критичне ставлення його до власного психічного стану збережені. Лакунарна деменція буває при вогнищевих ураженнях головного мозку (судинні захворювання, черепно-мозкові травми, сифілітичні ураження головного мозку та ін.).

Тотальна деменція (глобальна, паретична, дифузна) виявляється зниженням усіх форм пізнавальної діяльності. Хворий поступово втрачає здатність користуватися операціями мислення, критично оцінювати свій стан, вчинки, а також навколишній світ. Відбувається загальне (глобальне) зниження розумової діяльності із розпадом ядра особистості. Глибоко порушується пам’ять на поточні та минулі події. Нерідко буває ейфорія. Хворий не здатний до цілеспрямованої діяльності, потребує догляду й нагляду. Тотальна деменція розвивається при старечому недоумстві, прогресивному паралічі, хворобах Альцгеймера, Піка та ін.

Концентрична (епілептична) деменція характеризується поступовою психічною деградацією особистості з втратою гнучкості мислення за рахунок зниження здатності до користування операціями мислення. Спостерігаються в’язкість, тугорухомість та застрягання думок. Хворий не може перейти з однієї теми розмови на іншу. Стає надто прискіпливим, дріб’язковим, егоїстичним. Увага зосереджена на власній особі, своїх потребах, переважно біологічних, що сприяє розвитку крайнього егоцентризму. Настрій пригнічений. Пацієнти бувають дратівливими, злопам’ятними, скаржаться, буцімто їх ображають інші хворі, а медичний персонал неуважний, тощо. З прогресуванням недуги концентричне недоумство поглиблюється, хворі стають безпорадними, апатичними і марантичними. Їхні інтереси звужуються до задоволення лише власних інстинктів. Концентричне недоумство спостерігається при епілепсії.

Транзиторна (шизофренічна) деменція характеризується слабкістю пізнавальних процесів, розвивається поступово й схильна до прогресування. Хворий не здатний користуватися операціями мислення не за рахунок порушення пам’яті чи втрати знань і вмінь, а внаслідок дезінтеграції (дисоціації) психічних процесів. Такий тип недоумства розвивається на фоні зниженого енергетичного потенціалу. Попри достатній рівень формальних знань, діяльність хворих є непродуктивною, і тому вони є соціально дезадаптованими. Час від часу такий хворий може здивувати влучним зауваженням, дотепним жартом тощо. Після лікування стан хворих поліпшується, але після чергового загострення хвороба поглиблюється. Транзиторна деменція спостерігається при шизофренії.

Олігофренія (вроджене недоумство, недорозвинення інтелекту) є збірною групою різних за етіологією, патогенезом та клінічними проявами непрогредієнтних патологічних станів. Загальною ознакою їх є наявність вродженого чи набутого в ранньому дитинстві загального та психічного недорозвинення з переважанням інтелектуальної недостатності.

Загальні ознаки олігофренії такі:

Психопатологічна структура недоумства з тотальністю психічного недорозвитку та переважанням слабкості абстрактного мислення.
Непрогредієнтність інтелектуальної недостатності.
Сповільнений темп психічного розвитку індивідуума.

За ступенем психічного недорозвинення та клінічної картини недоумства виділяють такі форми олігофренії: дебільність, імбецильність, ідіотія.

Дебільність є легким ступенем психічного недорозвинення. Хворі не здатні абстрактно мислити, робити узагальнення, утворювати складні поняття. У них переважає конкретно-описовий тип мислення. Вони не розуміють ситуацію в цілому. Сприйняття неточне, увага нестійка. Програму загальноосвітньої школи засвоїти не можуть, особливо з математики. Часто залишаються на другий рік у класі. Значно легше дається навчання в допоміжній спеціальній школі. Зі складною роботою вони не справляються, потребують допомоги з боку старших. Легко піддаються навіюванню, через що потрапляють під чужий вплив. Інтелектуальний коефіцієнт дорівнює 50–69.

Імбецильність — середній ступінь затримки психічного розвитку. Пізнавальна функція порушена більшою мірою, ніж при дебільності. Хворі не можуть формувати поняття, абстрактно мислити. Набувають навичок із самообслуговування (одягання, елементарна охайність тощо). Розуміють просту мову і самі оволодівають невеликим запасом слів. Користуються дуже короткими реченнями (іменник, прикметник, дієслово). Засвоюють новий матеріал лише на рівні конкретних уявлень. До повноцінного самостійного мислення не здатні через неможливість узагальнювати. Тому адаптація можлива лише в звичних ситуаціях. Чужі мову, міміку, жести хворі розуміють у межах повсякденного життя. Потребують нагляду. Інтереси досить примітивні й стосуються винятково задоволення фізіологічних потреб. Поведінка залежить від афективного стану й сили потягів. Інтелектуальний коефіцієнт дорівнює 20–49.

Ідіотія — найважчий ступінь вродженого недоумства, що характеризується нездатністю до пізнавальної діяльності. У таких осіб різко обмежене сприйняття, вони не можуть мислити і говорити. Вимовляють лише окремі звуки. Не розуміють інших людей, не впізнають навіть близьких родичів, не розрізняють їстівне і неїстівне. Вираз обличчя тупий. Пізно починають ходити, інколи пересуваються поповзом. Не набувають навичок самообслуговування, неохайні. Інколи спостерігаються афекти гніву (кусаються, плюються). Нерідко у них виявляють вроджені фізичні вади. Інтелектуальний коефіцієнт — до 20.

Для діагностики розумової відсталості, особливо легкого та помірного ступенів, треба, крім опису клінічної картини, застосовувати шкільний, соціальний та психометричний критерії.

Шкільний критерій. Діти з легким ступенем розумової відсталості можуть навчатися в школі або відстають від ровесників на два роки до дев’ятирічного віку і на три — після дев’ятирічного віку.

Соціальний критерій. Слід оцінити можливість самостійно існувати, забезпечити своє життя. Особи в стані легкої розумової відсталості можуть працювати самостійно, в стані помірної — виконувати нескладну роботу під контролем інших. Потребують нагляду та опіки.

Психометричний критерій. Визначають інтелектуальний коефіцієнт за допомогою патопсихологічних тестів (метод Векслера).

Діти з розумовою відсталістю не виявляють інтересу до навчання, не мають почуття відповідальності, обов’язку. У деяких випадках діти малотовариські, пасивні, емоційні прояви у них бліді. В інших випадках нижчі емоції у дітей з розумовою відсталістю можуть бути достатньо розвинутими, їх емоції залежать від конкретної ситуації. Ступінь недорозвитку емоцій відповідає глибині інтелектуального дефекту.

Ці прояви відображені в такому клінічному випадку. Хлопець 14 років, розумово відсталий, в’ялий, пасивний. На обличчі найчастіше благодушна посмішка, ставлення до оточуючих людей мало диференційоване: з усіма однаково ласкавий, прихильний, радо допомагає дорослим, любить, щоб його хвалили. Не формуються глибокі прихильності, емоції поверхові. Не розвинуті вищі емоції, естетичне почуття. Мало критичний до своїх вчинків, не переймається, якщо щось зламає або зробить комусь шкоду.

ПАТОЛОГІЯ ПОТРЕБ ТА ПОТЯГІВ. ОСНОВНІ ПСИХОПАТОЛОГІЧНІ СИНДРОМИ ПОТРЕБИ

Кожна людина для продовження свого існування і розвитку потребує певних умов. Необхідність у цих умовах формує потреби організму. Специфіка потреб залежить від соціальної природної діяльності людини, насамперед трудової. Для аналізу потреб людини відправним моментом є суспільство як конкретно-історична система, що зумовлює формування і розвиток потреб, зміст, засоби і форми їх задоволення.

Потреби можна розділити на біологічні, соціальні та ідеальні.

Біологічні потреби повинні забезпечити індивідуальне і видове існування людини. До біологічних належать і потреби в економії сил, які спонукають людину шукати найбільш короткий, легкий і простий шлях досягнення своїх цілей.

Соціальні потреби — це потреби належати до соціальної групи і посідати в ній певне місце, користуватися прихильністю і повагою оточуючих, бути об’єктом їх поваги і кохання. Соціальні потреби, що зводяться до прагнення відстоювати свої права (потреби «для себе»), є протилежними і водночас взаємопов’язаними з потребами виконувати свої обов’язки (потреби «для інших»). Сили тієї чи іншої потреби контролюються соціальними нормами їх задоволення. Ці норми формуються в результаті складної взаємодії історичних, економічних, національних та інших факторів.

Ідеальні потреби — потреби пізнання навколишнього світу в цілому та в його окремих частинах, свого місця у ньому, пізнання сенсу та призначення свого існування.

Кожна з потреб спонукає до відповідних видів діяльності: матеріальної, соціальної та духовної.

Потреби є основою активності людини. Психологічною формою активності особистості, яка відображає потреби, є мотивація поведінки. У людини процес задоволення потреб виступає як цілеспрямована діяльність. Але для того, щоб така потреба стала рушієм для цілеспрямованої поведінки, вона повинна отримати визначеність стосовно відповідних для її (потреби) задоволення зовнішніх об’єктів, тобто визначитися й тим самим делегувати функції організації діяльності предметові, здатному її задовольнити, тобто мотиву. Усвідомлюючи ціль суб’єктивно як потребу, людина переконується, що її задоволення можливе тільки шляхом досягнення мети. Динаміка потреб проявляється у переході від усвідомлення мети (як передумови діяльності) до мобілізації засобів, за допомогою яких відбувається її досягнення. Таким чином, потреби проявляються у мотивах, що спонукають до діяльності й стають формою прояву потреб.

Якщо людська потреба діяльності сама по собі не залежить від предметно-соціального змісту, то у мотивах ця залежність проявляється у вигляді особистої активності індивіда. Тому система мотивів, провідна для поведінки особистості, багатша ознаками, ніж потреби, які складають її сутність.

Первинна форма існування мотиву — матеріальні предмети, що відповідають найпростішим потребам людини. Згодом мотивами стають предмети ідеальні, виступаючи у формі тих чи інших спонукальних уявлень чи свідомих цілей.

Одні мотиви, спонукаючи до діяльності, разом з тим надають особистого змісту: ці мотиви називаються змістоутворювальними. Інші, співіснуючи з ними та виконуючи роль спонукальних факторів (позитивних чи негативних), інколи гостро емоційних, позбавлені змістоутворювальної функції і називаються мотивами — стимулами.

Діяльність людини спонукається переважно водночас кількома мотивами, один з яких є головним, провідним, а решта — підлеглими, інколи виконуючими тільки функції додаткової стимуляції. Особливість провідних мотивів полягає в тому, що, крім функції спонукання та спрямування діяльності, вони надають її об’єктам та умовам того чи іншого суб’єктивного змісту. Еволюція мотивів знаходить своє відображення не тільки у їх збагаченні, а й у встановленні певної ієрархії мотивів — при цьому мотиви, що відповідають елементарним потребам, підкоряються вищим соціальним і духовним мотивам, тобто за певних обставин людина здатна жертвувати матеріальними благами і навіть самим життям в ім’я ідеальних спонукань.

ПОТЯГИ

Суттєву роль у життєдіяльності людини відіграють потяги. Під ними розуміють психічні стани, які виражають недиференційовані неусвідомлені чи недостатньо усвідомлені потреби суб’єкта. Потяги — це прагнення, в яких усвідомлюється тільки незадоволення якимось станом, але не усвідомлюється його зміна як мета, а також шляхи та засоби її досягнення. Коли виникає усвідомлення зв’язку між потягом, що виражає потребу, та предметом, який здатний цю потребу задовольнити, потяг переходить у бажання, воно якби «опредмечується», дістає свій мотив. Таке «опредмечування» вже є передумовою виникнення особистого вольового процесу, тут виявляються можливості організації дії.

В основі потягу лежать інстинктивні механізми. Інстинкти — генетично закріплені форми поведінки та психічної діяльності людини. Адаптивне значення інстинктів (самозбереження, аліментарного, сексуального) полягає у забезпеченні виконання найважливіших для існування людини життєвих функцій.

Порушення різних видів потягів: імпульсивні потяги і дії, розлади потягів на рівні інстинктів тощо.

Імпульсивні дії реалізуються без контролю з боку мислення і свідомості. Вони характеризуються відсутністю мотивів, некритичністю. Хворий раптом починає голосно кричати, ламати меблі, викидатись з вікна, розбивати шибки, нападати на перехожих та ін.

Імпульсивні потяги є недостатньо мотивованими чи зовсім немотивованими. Вони оволодівають свідомістю хворого і підпорядковують собі його поведінку. Ці потяги спрямовані на досягнення об’єктивно непотрібних цілей і реалізуються без внутрішньої боротьби мотивів та опору.

Розрізняють кілька видів імпульсивних потягів: піроманія — немотивований потяг до пожеж; клептоманія — потяг до безцільних крадіжок, що періодично з’являється; копролалія — немотивована потреба говорити нецензурні чи малокультурні слова; дромоманія — періодично виникаючий потяг до зміни місця проживання, немотивованого мандрування.

До порушень аліментарного потягу належать такі розлади.

Булемія — підвищений потяг до їжі, посилене почуття голоду. Булемія виявляється при різних психічних захворюваннях у хворих з кататонічними розладами, при прогресивному паралічі, недоумстві. Може бути пов’язана з психогенними факторами — їжа стає засобом задоволення інших, не тільки харчових потреб. Наприклад, з метою подолання емоційного напруження, поганого настрою, для того щоб підвищити впевненість у собі, показати свою перевагу тощо.

Анорексія — це втрата почуття голоду, яка з’являється при деяких психічних станах, депресії, кататонії. У пубертатному періоді дівчата частіше за хлопців хворіють на нервову анорексію. На перших етапах при цій хворобі з’являється психогенна відмова від їжі, потім зникає почуття голоду, виникає огида до їжі.

Поліфагія — це стан, при якому людина їсть різні речі та предмети, які не належать до їстівних. Фізіологічно поліфагія може виникати у вагітних і маленьких дітей.

Полідипсія — спостерігається частіше при ендокринних захворюваннях, патології діенцефальної зони головного мозку.

Парарексія — харчові переобтяження, обумовлені надцінним або маячним ставленням до їжі. Хворі розробляють різні дієти чудернацького характеру («їм тільки солі кальцію, магнію і трішечки білків»).

Копрофагія — це стан, коли у хворого виявляються перверзії потягу до їжі (при шизофренії, деменції, недоумстві), і він їсть не тільки неїстівні речі, але й екскременти.

Патологічні зміни потягу самозбереження виявляються у кількох формах:

— посилення потягу виявляється у підвищеній тривозі та готовності до скорих (інколи панічних) реакцій, високій готовності у разі дії больових чи інших подразників;

— зниження цього потягу проявляється у відсутності захисних, оборонних реакцій при несподіваному замахуванні на хворого;

— в основі суїцидальної поведінки також лежить значне ослаблення потреби самозбереження.

Сексуальний потяг патологічно змінюється при багатьох психічних захворюваннях, патології ендокринної системи. Ослаблення сексуального потягу (імпотенція, фригідність) може виникати при тяжкому перебігу психозів, депресії, при тривалому лікуванні психотропними ліками та ін. При неврастенії, психастенії може також спостерігатися слабкість ерекції, рання еякуляція. Посилення сексуального потягу (гіперсексуальність) характерна у нормі для підлітків та відмічається при деяких патологічних станах (маніакальний синдром, прогресивний параліч).

До перверзних форм статевого потягу (сексуальні перверзії) належать такі.

Садизм — прагнення до заподіяння статевому партнеру фізичного болю, морального страждання, з метою особистого сексуального збудження чи задоволення.

Мазохізм — потреба у переживанні фізичного болю чи моральних страждань, що походять від сексуального партнера.

Фетишизм — напрям сексуального потягу на предмети туалету або окремі частини тіла.

Пігмаліонізм — прояв сексуального збудження та задоволення при розгляданні творів живопису та торканні до скульптур.

Спостерігаються також й інші статеві розлади (парафілії): трансвестизм — прагнення до носіння одягу протилежної статі; педофілія — сексуальний потяг до дітей; геронтофілія — сексуальний потяг до людей похилого віку; содомія — потяг до тварин; некрофілія — потяг до мерців; ексгібіціонізм — прагнення до оголення статевих органів та мастурбації у присутності осіб іншої статі.

ВОЛЯ ТА ЇЇ ПОРУШЕННЯ

Діяльності людини в цілому притаманний вольовий характер.

Воля — здатність людини прямувати до свідомо поставленої мети, переборюючи при цьому зовнішні та внутрішні перешкоди. Такі перешкоди виникають у випадках, коли людина змушена діяти під впливом двох протилежно спрямованих тенденцій, одна з яких обумовлена безпосереднім спонуканням, а друга — значущою для людини, але безпосередньо не спонукальною метою. Інакше кажучи, воля полягає у здатності діяти відповідно до мети, ігноруючи безпосередні бажання та прагнення.

Сутність волі полягає у тому, що вона є прагненням у подоланні перешкод. Практично ця потреба виступає як схильність до досягнення далеких цілей, до оволодіння важкодосяжними предметами потягів. Завдяки волі вони виглядають для вольової людини особливо принадними, на відміну від безвольної, яку тягне до найбільш легкого, найбільш доступного. Безвольна людина воліє, наприклад, підкоритися потребі в економії сил, поступитися своїм лінощам, негайно отримати позитивні емоції, викликані доступністю бажаного. Вольова людина не відмовляється від активності, знов і знов переживаючи радість подолання перешкод, навіть у тому випадку, коли цією «перешкодою» на шляху до досягнення поставленої мети є вона сама.

В основі вольової поведінки лежить складний психофізіологічний механізм. Він включає в себе специфічні та загальні для будьякої цілеспрямованої діяльності компоненти. Загальними є опосередкованість поведінки (на відміну від імпульсивного, ситуаційного потягу) внутрішнім інтелектуальним планом, виконуючим функцію свідомої регуляції діяльності. При цьому внутрішній інтелектуальний план спрямований на пошук тих дій, які при конкретних умовах можуть привести до досягнення поставленої мети.

Початковим пунктом вольової дії є її мета та завдання, які створюють спонукальну силу для її виконання.

Мета і завдання, як правило, не збігаються. Людина може поставити перед собою мету, яка потребує поступового виконання великого ряду дій, рішення багатьох завдань за тривалий час.

Мета і завдання можуть бути досягнутими за наявності двох умов: вірної оцінки об’єктивних передумов та вірної самооцінки. Намічена мета, поставлене завдання спонукає до дії через складання більш-менш виразного плану та вибору засобів його виконання.

Це планування чи програмування — важливий етап вольової дії. Здатність до планування своїх дій, рівень та індивідуальні здібності планування залежать від типології особистості, рівня інтелектуального розвитку тощо.

Таким чином, вольовий процес складається з 4 головних етапів:

1-й етап — поява прагнення до діяльності та усвідомлення мети (формування мотиву).

2-й — боротьба мотивів, порівняння потреб, що з’явились, з іншими, притаманними особистості.

3-й — прийняття рішення діяти.

На заключному 4-му етапі намічається план дій, який потім здійснюється у поведінці.

Порушення вольової діяльності можуть виникати на всіх її етапах. Розрізняють такі основні види патології волі: абулія, гіпобулія, гіпербулія, парабулія, рухово-вольові порушення.

Абулія спостерігається при різних психопатологічних процесах. Вона відмічається при шизофренії («втрата енергетичного потенціалу», «динамічне спустошення»), найбільш виразною є при простій її формі й у станах глибокого психічного дефекту.

Гіпобулія — ослаблення прагнень. Вона характерна для депресії та визначає у деяких випадках психічний статус хворих («анергічна депресія»). При цьому зберігається критичне ставлення до зниження активності, переживання його як тяжкого явища. При цьому хворий прагне подолати такий стан.

Гіпербулія — стан надмірної, підвищеної активності з великою кількістю різноманітних спонукань до діяльності, прагнення до їх негайного здійснення, розгальмованість потягів. Діяльність у цілому виявляється малопродуктивною через швидку зміну одних спонукань іншими, відсутність планомірності, втрату мети та переважання інтуїтивних реакцій.

Парабулія — перверзія вольової активності. Вона обумовлена патологічною мотивацією поведінки, пов’язаною з обманами сприйняття, мареннями, афективними розладами, порушеннями свідомості. Неадекватна поведінка виражається різноманітними вчинками, які суперечать ситуації (втеча, відмова від прийому їжі, акти агресії та суїцидальні тенденції).

РУХОВО-ВОЛЬОВІ ПОРУШЕННЯ

До рухово-вольових порушень належать такі розлади: акінезія — нерухомість внаслідок припинення самостійних дій, але при спонуканні ззовні рухи виявляються можливими; гіпокінезія — рухове пригнічення, яке супроводжується збідненням та уповільненням руху; ступор — повне знерухомлення; гіперкінезії (рухова збудженість) — надмірне прагнення до діяльності, загальний руховий неспокій; паракінезії — манірність, химерність дій та рухів, безглузде гримасування.

Гіперкінезії

Найбільш виразну форму рухово-вольового збудження являє раптус. Цей стан характеризується надзвичайним збудженням, раптовістю, вибуховістю. Хворі метушаться, кричать, виють, б’ються об стіни, завдають собі ушкоджень. Цей стан часто виникає на фоні зниженого настрою (меланхолічний раптус).

Кататонічне збудження супроводжується стереотипністю та автоматизмом рухів, їх нецілеспрямованістю, хаотичністю, химерністю. Поряд з цим можуть несподівано виникати немотивовані імпульсивні дії. Кататонічному збудженню властиві двоякість спонукань (амбітендентність); автоматичне повторення мови (ехолалія) та рухів (ехопраксія) оточуючих, негативізм, вербігерація.

Маніакальне збудження характеризується надмірним прагненням до діяльності з незавершеністю та немотивованими переходами від одного виду діяльності до іншого у поєднанні з підвищеним настроєм, прискоренням мислення та мови. У такому стані хворі співають, сміються, прагнуть підключитися до будь-якої діяльності, метушаться.

Психомоторне збудження — надмірно виражена неадекватна рухова й психічна активність, патологічна за формою та силою, що створює для оточення і самого хворого ненормальні умови і навіть небезпеку. Найчастіше у лікарській практиці зустрічаються такі види збудження: галюцинаторно-маячне, маніакальне, депресивне, кататонічне, гебефренічне, епілептичне, аментивне, хореатичне, істеричне, психопатичне, панічне, еротичне.

Галюцинаторно-маячне збудження є наслідком галюцинацій (слухових, зорових, нюхових та ін.), що загрожують хворому, а також маячних ідей переслідування, фізичного та психічного впливу, отруєння тощо. Збудження супроводжується афектом страху, тривоги, емоційною напругою, люттю. Хворі з підозрою ставляться до навколишнього, кожний рух тлумачать по-маячному. Психомоторне збудження, спрямоване на «підозрілих», може супроводжуватися агресивними діями (ліквідація «ворогів»). Інколи хворі «рятуються», здійснюючи небезпечні для себе дії, наприклад, тікають через вікно, не врахувавши поверху будинку, завдають собі ушкоджень, реалізують суїцидальні наміри («краще вмерти легшою смертю») тощо. Галюцинаторномаячне збудження спостерігається при шизофренії та інших психічних захворюваннях, що проявляються галюцинаціями й маячними ідеями.

Маніакальне збудження супроводжується немотивованими веселощами, піднесеним настроєм, прискореним плином думок («стрибки ідей»), мова стає непослідовною (маніакальний мовний безлад). Хворі постійно прагнуть діяти. Немотивовано переходять від одного напрямку діяльності до іншого, не закінчивши роботу. Метушливі, неспокійні, сексуально розгальмовані. Мало сплять, мало їдять, худнуть. Інколи стають дратівливими, агресивними (гнівлива манія). Маніакальне збудження є характерним для маніакального стану афективного психозу (біполярного щодо афективного розладу) та маніакальних станів іншого генезу.

Депресивне (меланхолічне) збудження, або ажитована депресія. Класичний депресивний синдром проявляється пригніченим настроєм, тугою, нудьгою, сповільненням мислення, загальною загальмованістю. Ажитована депресія виникає раптово, мов спалах, перериває загальмованість чи ступор. Хворі стають шаленими, не можуть всидіти на одному місці, кричать, метушаться, б’ються головою об стіну, розривають на собі одяг, виривають волосся, заломлюють руки, роблять спробу самогубства. Все це поєднується з відчаєм, нестерпною тривогою, тугою та нудьгою. Такі хворі висловлюють маячні ідеї самоприниження, самозвинувачення. Ажитована депресія спостерігається при депресивному стані афективного психозу, при інволюційній депресії та депресії судинного походження.

Кататонічне збудження супроводжується руховим неспокоєм з безглуздими стереотипіями — як мовними, так і руховими. Характерними для цього стану є кривляння, манірність, карикатурність («псевдовишуканість») рухів, незвичайні химерні пози тіла, парамімії (невідповідність виразу обличчя емоціям). При кататонічному збудженні можливі імпульсивні дії, агресія, руйнівні вчинки, йому притаманні негативізм, амбітендентність, ехолалія, ехопраксія тощо. Часто поєднується з окремими симптомами кататонічного ступору або змінюється ним. Такий тип збудження спостерігається при кататонічній формі шизофренії.

Гебефренічне збудження проявляється руховим і мовним збудженням з дурнуватою поведінкою. Хворі стають метушливими, на фоні піднесеного безглуздого настрою з’являються стереотипні рухи (пустотлива ейфорія): неадекватний сміх, кривляння. Вони передражнюють інших, блазнюють, копіюючи їхні дії. Стрибають, плещуть у долоні, оголюються. Пози калейдоскопічно змінюються, повторюються. Можливі імпульсивні асоціальні дії.

Гебефренічне збудження частіше буває у хворих з гебефренічною формою шизофренії підліткового віку.

Епілептичне збудження часто виникає в потьмареному стані свідомості, перед судомними нападами або після них, і проявляється дисфорією (вираженими афектами злості, страху, спалахами гніву, агресії). Під час епілептичного збудження хворі вдаються до брутальності, можуть поранити і навіть убити. Збудження виникає раптово, без чіткого мотиву, внаслідок звуження поля свідомості. Спостерігається воно при різних видах епілепсії і епілептиформних синдромах.

Аментивне збудження проявляється безладною поведінкою. Хворі метушливі, розгублені, їхні рухи однотипні, хаотичні. Не орієнтуються в навколишньому, не розуміють, що відбувається поруч, раз по раз озираються, вглядаються в обличчя людей. Постійно задають запитання: «Де я?», «Хто вони?», «Що відбувається?». Висловлювання хворих непослідовні, фрагментарні (аментивний мовний безлад). Інколи хаотичний набір фраз переривається невеселим сміхом, схлипуванням. Міміка хворих виражає здивування в поєднанні з тривогою, страхом, безпорадністю. Аментивне збудження спостерігається при інфекційних психозах і психозах виснаження.

Хореатичне збудження виникає гостро, частіше ввечері або вночі, характеризується глибокою сплутаністю свідомості та дезорієнтацією. Рухи безладні, аморфні, у межах ліжка (яктація). Хворий розмахує руками, скидає постіль на підлогу, скручує її, опускає ноги. Мова погано модульована: викрикує окремі слова, уривки фраз, склади, звуки (хореатичний мовний безлад). Соматичний стан тяжкий. Шкіра й слизові оболонки сухі, бліді. Обличчя гіперемічне, склери ін’єктовані. Губи з тріщинами, часто з герпетичною висипкою. Язик сухий, вкритий сіро-коричневим нальотом. На тілі помітні петехії, синці. Гіпергідроз, фізичне виснаження. Температура тіла сягає 40–41 °С. Хореатичне збудження спостерігається при інфекційному психозі за типом «гострої маячні» і при фебрильній шизофренії.

Істеричне збудження виявляється порушеннями в афективній сфері (підвищена афективність, дратівливість, нестійкість емоцій). На фоні пригніченого настрою хворі з незначного приводу демонстративно плачуть, голосять, стукають кулаками по столу, тупають ногами, б’ють посуд, рвуть на собі одяг. Інколи знижений настрій змінюється веселістю, при цьому хворі неадекватно сміються. На висоті збудження («рухова буря») кричать, тремтять, метушаться, аж до конвульсій. Демонстративно говорять про самогубство, інколи навіть здійснюють спробу суїциду. При істеричному збудженні можуть виникати істеричне потьмарення свідомості й істеричні напади. На поведінку хворого завжди впливає конкретна психотравмуюча ситуація. Інколи істеричне збудження виявляється пуерилізмом, псевдодеменцією й синдромом Ганзера. Істеричне збудження може супроводжувати істеричну психопатію, істеричні форми реактивних психозів, невротичну істерію.

Психопатичне збудження найчастіше психогенно обумовлене, має певну мету й досить різноманітні прояви (залежно від форми психопатії). Психопатичні особи створюють напружену обстановку, залучаючи в конфлікт інших людей. Якщо хворого стримувати, збудження наростатиме. Зміст мови (викрики, вимоги, образи, погрози, лайка) змінюється залежно від дій оточуючих і ситуації. Спостерігається при психопатіях і у хворих з психопатоподібною симптоматикою.

Панічне збудження характеризується хаотичним, безглуздим руховим збудженням, що виникає раптово внаслідок стихійного лиха, катастроф, ситуацій, які загрожують життю. Людина метушиться, виконує безтямні рухи, розмахує руками, кричить, просить допомоги, не помічаючи реальних шляхів до порятунку. Інколи раптом кудись мчить без будь-якої мети, часто назустріч небезпеці (фугіформна реакція). Панічне збудження може супроводжуватися потьмаренням свідомості з подальшою амнезією. Для панічного збудження характерні вегетативні порушення: підвищення артеріального тиску, тахікардія, блідість шкіри, пітливість, діарея.

Якщо кілька осіб охоплено таким станом, то виникає загальна паніка. Це явище інколи набуває характеру масового індукованого психозу, особливо в тих випадках, коли «індуктором» є особистість, яка піддається навіюванню.

Еротичне збудження спостерігається при олігофренії та виявляється руховим збудженням безглуздого характеру, часом руйнівними діями, супроводжується криками, інколи з нанесенням собі ушкоджень.

Гіпокінезія і ступор

Типами психомоторної рухової загальмованості є гіпокінезія і ступор.

Розрізняють такі види ступору: кататонічний, депресивний, реактивний (психогенний), екзогенний тощо.

Кататонічний ступор характеризується нерухомістю, мутизмом (відмова від мовного контакту), підвищенням м’язового тонусу, наявністю воскової пластики (хворий надовго застигає в спонтанно прийнятій або наданій позі, часто незручній). Також можуть бути виявлені симптоми Дюпре (у хворого з-під голови забрана подушка, його голова висить у повітрі, але він лишається у такому положенні тривалий час); негативізму — безпідставної протидії вимогам ситуації, наприклад, при активному негативізмі хворим виконуються дії, прямо протилежні тим, яких від нього вимагають, а у випадку пасивного негативізму — спостерігається відмова від виконання запрограмованих дій, автоматичного підкорення. Для депресивного ступору характерний розвиток масивного рухового гальмування, до повного знерухомлення на висоті депресії.

Кататонічний ступор є проявом кататонічного синдрому. Характеризується нерухомістю, тривалим перебуванням в одноманітній позі, часто ембріональній, симптомами повітряної подушки Дюпре (під час лежання на спині голова, шия, плечовий пояс підведені), капюшона (хворі сидять чи лежать, натягнувши на голову ковдру, халат тощо, залишивши відкритим обличчя) та ін. При цьому людина не реагує на мокру постіль, зміни температури в приміщенні, голод, спрагу, уколи, термічні подразнення і навіть небезпеку (скажімо, пожежу). Притаманний також м’язовий гіпертонус або воскова гнучкість (утримує тіло в такому положенні, якого надають сторонні), мутизм (мовчання). Може супроводжуватися негативізмом — активним (безглузда, активна протидія інструкціям) або пасивним (нереагування на будь-які зовнішні втручання). Спогади на цей період зберігаються. Субступорозний стан — це неповне заціпеніння, різного прояву мутизм, неприродна поза, часткова відмова від їжі.

Депресивний ступор — повна або майже повна нерухомість, скорботна поза, стражденний вираз обличчя. Вербальний контакт утруднений, відповіді односкладові. Хворі інколи бувають неохайні. Ступор раптово може змінитися гострим збудженням, під час якого пацієнт здатний завдати собі серйозних ушкоджень. Спостерігається при тяжких ендогенних депресіях.

Психогенний (істеричний) ступор виникає внаслідок психогенної травми — переживання катастрофи, страху, жаху, раптової смерті близьких тощо. Найчастіше буває в істероїдних особистостей. Характеризується загальною загальмованістю, аж до заціпеніння. Іноді супроводжується мутизмом, розслабленням м’язів. Відомий під назвою «уявна смерть».

Для апатичного ступору притаманна байдужість до всього, бездіяльність, дезорієнтування, повне безсилля, безсоння, анорексія, зниження тонусу м’язів, неохайність. Виникає на фоні тяжкого фізичного виснаження, кахексії при затяжних симптоматичних психозах, енцефалопатіях. Його називають також адинамічним, аспонтанним, абулічним ступором.

Екзогенний ступор — гіпо- або акінезія, що спостерігається при тяжких токсичних або інфекційних ураженнях головного мозку.

Дослідження волі та сфери потягів потребує перш за все ретельного збору анамнезу зі слів хворого, а також родичів і близьких, що іноді дає набагато більше. Особливо пильно треба вивчати анамнез у випадку поєднання гіпобулії зі зниженим настроєм, що може супроводжуватися думками про самогубство. Багато може дати безпосереднє спостереження за хворим (виразність, точність та швидкість рухів, ступінь активності у відділенні, ставлення до їжі тощо), докладне ознайомлення з його скаргами. Необхідну інформацію про поведінку хворого також можна отримати із записів чергового медперсоналу в спеціальних медичних журналах.

Нарешті, слід особливо виділити так званий апатико-абулічний синдром, що складається з апатії та абулії і має велике значення в клініці шизофренії, інших тяжких психічних розладів.