ГЛАВА 14. ТРАВМА КІНЦІВОК

Вступ. У загальній структурі при надзвичайних ситуаціях травми кінцівок за оцінкою різних авторів становлять від 45 до 62%, у тому числі з переломами кісток до 34%. ТШ розвивається у 8% постраждалих. У третини постраждалих спостерігаються супровідні тяжкі ушкодження інших анатомічних утворень сегментів кінцівок.

Останнім часом бойова травма кінцівок не є проблемою винятково воєнної хірургії. Ускладнення криміногенної обстановки у багатьох країнах світу, участь у політичній боротьбі екстремістських угруповань, оснащених вогнепальною зброєю, терористичні акти з використанням потужних вибухових пристроїв змушують вважати таку травму однією з важливих проблем екстремальної медицини.

У кількісному відношенні бойова травма кінцівок займає головне місце серед усіх санітарних втрат. Досвід Другої світової війни і локальних збройних конфліктів останніх трьох десятиліть свідчить про те, що частота вогнепальних поранень опорно-рухової системи становить більше 70% від усіх бойових пошкоджень і не має тенденції до зниження.

Класифікацій. Травма кінцівок поділяється на пошкодження м’яких тканин, пошкодження суглобів та переломи кісток.

Класифікація травм кінцівок

1. Пошкодження м’яких тканин кінцівок:

– за локалізацією (верхня кінцівка; нижня кінцівка);

– за видом пошкодження (забої; розчавлювання; рани; руйнація);

– за пошкодженням анатомічних структур (шкіра та підшкірна клітковина; фасціально-м’язові структури та зв’язки; судинно-нервові пучки).

2. Переломи довгих кісток кінцівок:

– за локалізацією (плече; передпліччя; стегно; гомілка);

– за третиною сегмента (верхня; середня; нижня);

– за механізмом травми (пряма; непряма);

– за характером перелому (повні – вбиті, поперечні, косі, відламкові, роздроблені, гвинтоподібні, з дефектом кістки; неповні – крайові, дірчасті; внутрішньосуглобові -Т-подібні, У-подібні, компресійні);

– за видом перелому (закриті, відкриті; невогнепальні; вогнепальні).

3. Пошкодження суглобів:

– за локалізацією суглоба (плечовий; ліктьовий; променезап’ястний; суглоби кисті; кульшовий; колінний; гомілковостопний; суглоби ступні;

– за видом пошкодження (закриті – непроникні; відкриті – проникні);

– за характером пошкодження суглобових поверхонь (без пошкодження – обмежене пошкодження; великі пошкодження – дефект поверхні);

– за станом співвідношень суглобових поверхонь (вивих; підвивих).

Етіологія і патогенез. Глибина пошкодження м’яких тканин залежить від сили механічної дії, її напрямку, характеру предмета, що травмує, і від локалізації забою. Для забою властиві крововилив і набряк м’яких тканин, обмеження функції буває не завжди, пов’язане з больовим синдромом. Кров, що вилилася, імбібує травмовані і оточуючі тканини, а при тяжких забоях розшаровує їх і поширюється по фасціальних вигинах або утворює відокремлену гематому. В першому випадку виникає великий крововилив, що мігрує від місця забою до дистальних відділів, в другому – гематома розсмоктується або оточується щільною оболонкою сполучної тканини.

Набряки при забоях чітко виявляються в місцях, де тканини містять велику кількість пухкої клітковини, що особливо характерно для ділянки суглобів. Набряки суглобів інколи супроводжуються гемартрозом.

Пошкодження зв’язкового апарата суглобів, зазвичай, відбувається при непрямому механізмі травми. Причиною є різкий активний чи пасивний рух в суглобі, що значно перевищує нормальний об’єм його рухів.

Травматичні вивихи виникають тоді, коли діюча сила викликає зміщення, яке перевищує фізіологічний обсяг рухів у суглобах, інколи вивихи поєднуються з біля- або внутрішньосуглобовими переломами, тоді їх називають переломовивихами. Бувають ускладнені вивихи, які супроводжуються пошкодженням нервів, судин, защемленням сухожилка або капсули суглоба. Усі вивихи супроводжуються розривом капсули і зв’язок суглоба, крововиливом у суглоб і прилеглі м’які тканини.

Прямий перелом виникає у ділянці прикладання сили, на відстані від місця прикладання — непрямий. Залежно від характеру дії зовнішньої сили, відрізняють переломи, що виникають від згинання, стиснення, зсуву, скручування. При переломах від згинання на випуклій стороні утворюється поперечний перелом, а на вгнутій – трикутний відламок. Внаслідок стиснення виникають компресійні переломи. Переломи від зсуву наступають в результаті дії двох паралельних, але протилежних за напрямком сил. Скручування кістки за віссю призводить до утворення гвинтоподібного перелому.

Переломи довгих кісток кінцівок часто супроводжуються зміщенням відламків. Існує чотири види зміщення: у 1) ширину, у 2 ) довжину, за 3) віссю та 4) ротаційні. Закриті переломи, як правило, супроводжуються внутрішнім крововиливом. Величина крововтрати залежить від складності перелому, його локалізації і зміщення кісткових відламків: при переломах стегнової кістки середня крововтрата досягає 1500 мл, кісток гомілки – 600-700 мл, кістки плеча – 300-400 мл, кісток передпліччя – 100-200 мл. Крововтрата і больова аферентна імпульсація із зони травми обумовлюють розвиток травматичного шоку. Недостатні лікувальні заходи призводять до розвитку протягом 3-7 діб після травми церебральної, легеневої або змішаної форми жирової емболії.

Тяжкість поранень від впливу сучасних видів стрілецької зброї значно зросла. Вогнепальні поранення, і зокрема, вогнепальний перелом кістки, – механічна травма, що наноситься невеличким за розмірами та масою снарядом, що ранить і має значну кінетичну енергію. Кінетична енергія снаряда, що ранить, залежить від його маси й у значно більшій мірі від швидкості, що використано в сучасних видах озброєння.

Внаслідок поранення щільна структура діафізу кістки стає розтрощеною, виникає багато вільних кісткових відламків, які одержали імпульс від снаряда, що ранить, набрали деякої швидкості та у вигляді вторинних снарядів, що ранять, руйнують м’які тканини і утворюють вторинні ранові канали.

Вогнепальні переломи часто ускладнюються зовнішнім або внутрішнім крововиливом, шоком, жировою емболією.

Діагностика. Головні симптоми забоїв – біль, набряк тканин, синець, при утворенні великої гематоми – флюктуація і порушення функції кінцівки. Дуже важливо якомога раніше діагностувати стиснення судин, нервів, м’язів підфасціальною великою гематомою.

До симптомів пошкодження зв’язок суглобів відносяться: біль і набряк у ділянці суглоба, біль при пальпації у ділянці прикріплення зв’язок, болючість при рухах, надлишкова рухомість пошкоджених суглобів, на рентгенограмах може визначатися відрив ділянки кортикального шару кістки у ділянці прикріплення пошкодженої зв’язки.

Залежно від механізму травми, локалізації і характеру вивиху, клінічні симптоми бувають різними. До типових ознак вивиху можна віднести: біль, деформацію суглоба, набряклість, вимушене положення кінцівки, обмеження або відсутність активних рухів у суглобі і пружинна фіксація кінцівки при спробі пасивних рухів. При вивихах у суглобах кінцівок вивихнутою вважається дистальна кістка.

Переломи кісток кінцівок діляться на закриті і відкриті залежно від порушення цілості шкіри.

Характерні ознаки закритого перелому: набряк, крововилив, зміна форми ушкодженого сегмента, локальна болючість, крепітація, порушення функції найближчих суглобів. Діагноз уточнюється за допомогою рентгенограм.

Вогнепальні переломи довгих кісток кінцівок супроводжуються симптомами, характерними для закритих переломів кісток (біль, набряк, крововилив, деформація, укорочення, патологічна рухомість, крепітація, порушення функції кінцівки), але є зовнішня кровотеча і рана. При огляді рани можливо визначити пошкодження великих судин та нервів, наявність у рані кісткових відламків, ступінь руйнації м’яких тканин та кістки. Для більш детальної діагностики потрібне рентгенологічне дослідження відділу кінцівки, яка ушкоджена, у двох проекціях.

Правильна і своєчасна діагностика вогнепальних переломів визначає раціональне сортування поранених, надання медичної допомоги і лікування. Серед діагностичних критеріїв вогнепального перелому визначають наступні абсолютні ознаки: наявність кісткових відламків в рані, патологічну рухомість на протязі діафіза; кісткову крепітацію; укорочення або деформацію кінцівки; порушення цілості кістки, що визначається рентгенологічно.

Відносними ознаками вогнепальних переломів є відчуття болю, набряк, крововилив в зоні пошкодження, порушення функції кінцівки і характерна локалізація вхідного і вихідного отворів при наскрізних пораненнях.

Діагноз вогнепального перелому повинен відображати вид снаряду, що ранить (кульове, відламкове, мінно-вибухове та ін.), характер поранення (наскрізне, сліпе, дотичне), вид перелому (повний, неповний), характер лінії зламу (поперечний, косий та ін.), локалізацію, супровідні пошкодження м’яких тканин, магістральних судин, нервів, суглобів, а також локалізацію пошкоджень при множинній, поєднаній або комбінованій травмі, ускладнення загальні і місцеві.

Абсолютними ознаками вогнепального поранення суглоба є зяюча рана у відповідній ділянці з витіканням синовіальної рідини і деформація контурів суглоба. При діагностиці вогнепальних пошкоджень суглоба також враховують:

– локалізацію вхідного і вихідного ранових отворів;

– напрямок ранового каналу;

– положення кінцівки: відведення, згинання, зовнішня ротація стегна при травмі кульшового суглоба; згинання при травмі колінного суглоба; підошвове згинання стопи при травмі гомілковостонного суглоба; розгинання при травмі ліктьового суглоба;

– обмеження функції суглоба, болючість при пасивних, активних рухах, пальпації і осьовому навантаженні на кінцівку;

– рідина в порожнині суглоба (гемартроз, синовіт).

Діагностика утрудняється при сліпих відламково-вибухових пораненнях дрібними відламками, при діафізарних внутрішньосуглобових вогнепальних переломах високошвидкісними кулями, при дистантній дії в результаті відриву або руйнації дистальних відділів кінцівки при осколково-вибухових і вибухових пораненнях. У сумнівних випадках поранення варто вважати проникним і усі лікувальні заходи проводити відповідно до цього.

Одним із тяжких ускладнень забоїв та переломів кісток є місцевий гіпертензивний ішемічний синдром. Це стан, при якому високий тиск в кістково-фасціальному просторі зменшує перфузію капілярної крові нижче рівня, необхідного для життєздатності тканин. Як правило, він виникає на гомілці та передпліччі. Місцевий гіпертензивний ішемічний синдром характеризується появою раптового сильного болю в ділянці ураженого футляра, який не відповідає тяжкості отриманої травми і в більшості випадків не зменшується після іммобілізації. Однією з важливих об’єктивних клінічних ознак є напружений набряк сегмента кінцівки. У більшості потерпілих набряк прогресує на 2-3 добу після травми.

Принципи надання медичної допомоги на ЕМЕ. Перша медична допомога налається на місті катастрофи чи на полі бою у вигляді само- і взаємодопомоги. Першу медичну допомогу може надавати санітар або санітарний інструктор. Вона включає тимчасову зупинку зовнішньої кровотечі, знеболювання, накладення захисної пов’язки, іммобілізацію кінцівки підручними і табельними засобами, прийняття антибіотиків реr os.

Правила накладання кровозупинного джгута:

1, Накладати якомога ближче до рани.

2. До джгута або одягу пораненого обов’язково прикріпляти записку з зазначенням дати і часу (години і хвилини) його накладання. Накладати джгут не більше ніж на 1,5 години влітку і на 1 годину зимою.

3. За допомогою шин або підручного матеріалу забезпечити нерухомість пошкодженої ділянки тіла.

4. Обов’язкове в/м введення знеболюючих препаратів перед накладанням джгута.

5. Періодично перевіряти необхідність джгута і у випадку зупинки кровотечі накласти стискальна пов’язку.

6. У холодну пору року з метою попередження відморожень після накладання джгута тепло укрити кінцівку, влітку захищати її від прямих променів сонця.

Якщо джгут накладено правильно, то артеріальна кровотеча негайно припиниться, пульс на периферичних артеріях зникне, кінцівка стане блідою і знизиться її чутливість.

Накладання джгута – відповідальна процедура. Тривале перебування джгута, як і надмірне його затягування, може призвести до порушення функції руху кінцівки, що обумовлено вторинною травмою нервових стовбурів від стиснення. Джгут накладають без надмірного затягування і з такою силою стиснення, яка дозволяє припинити кровотечу. Разом з тим, слабке затягування джгута не супроводжується достатнім перекриттям кровообігу в магістральній артерії. В такому випадку стискається тільки вена, по якій кров відтікає від кінцівки, результатом чого є посилення венозної кровотечі.

Ще більш загрозливим ускладненням перетягування кінцівки джгутом є загибель тканин кінцівки. Подібне ускладнення розвивається при порушенні правил накладання джгута, в першу чергу, через безконтрольне залишення його на тривалий термін. При несприятливих умовах, наприклад, коли затягується евакуація пораненого, слід спробувати змінити джгут на стискальну пов’язку. Якщо кровотеча не зупиняється, то джгут знімають, артерію тимчасово перетискають пальцями, а через 10-15 хв джгут накладають знову, але вже вище або нижче місця попереднього його знаходження. При необхідності тривалого транспортування пораненого таку процедуру повторюють декілька разів з інтервалом 30 хв зимою і годину влітку.

Накладання джгута супроводжується наростаючим болем, який стихає після введення знеболюючих засобів.

Показання і засоби транспортної іммобілізації. Транспортна іммобілізація є важливим засобом профілактики травматичного шоку, ранніх інфекційних ускладнень і повторних кровотеч. Транспортну іммобілізацію ушкоджених кінцівок виконують табельними шинами.

Показання:

переломи кісток
пошкодження суглобів
пошкодження магістральних судин
пошкодження нервових стовбурів
великі пошкодження м’яких тканин
опіки і відмороження.

Транспортну іммобілізацію здійснюють із дотриманням таких правил:

1. Максимально скоротити час від моменту поранення до накладання транспортних шин. По можливості потрібно виконувати іммобілізацію безпосередньо на місці травми.

2. Накладанню транспортних шин повинно передувати введення знеболюючих засобів.

3. До фіксації транспортною шиною рани необхідно захищати асептичною пов’язкою.

4. Транспортні шини накладати поверх взуття і одягу.

5. При артеріальній кровотечі з рани кровозупинний джгут накладати безпосередньо вище рани, після чого транспортні шини фіксувати так, щоб, по-перше, джгут було добре видно і, по-друге, за необхідності, його можна було зняти, не порушуючи іммобілізації кінцівки

6. Шина перед накладанням повинна бути підігнана за розміром та формою травмованої кінцівки і відмодельована так, щоб кінцівка була фіксована у середньофізіологічному положенні, що забезпечує максимальне розслаблених м’язів.

7. Східцеву або фанерну шину перед застосуванням вистилають заздалегідь заготовленою ватно-марлевою прокладкою, а при наданні допомоги на полі бою або на місці події використовують підручний матеріал. Це допоможе запобігти стисненню м’яких тканин та утворенню пролежнів, а у холодну пору року – контактних відморожень. Між шиною і кістковими виступами (кісточки, виростки, гребені клубових кісток) підкладають ватно-марлеві подушечки або інші м’які прокладки,

8. При здійсненні транспортної іммобілізації необхідно знерухомити принаймні 2 суміжних суглоби, а при переломах стегнової і плечової кісток – 3 суглоби.

9. Транспортні шини фіксують до травмованої кінцівки рівномірними турами марлевого бинта, бинтування не повинно бути тугим, щоб не порушити кровообігу у кінцівці. Для фіксації шини Дітерихса використовують косинки, шкіряні ремені і пояси.

10. У холодну пору року іммобілізовану кінцівку потрібно утеплити.

Для іммобілізації верхньої кінцівки використовують:

східцеві
фанерні шини
косинки.

При пошкодженнях плечового суглоба, плечової кістки і ліктьового суглоба застосовують довгу східцеву шину, що накладають від кінчиків пальців до протилежного плечового суглоба і фіксують до тулуба бинтом, косинкою або ременем. Пошкоджене передпліччя і променезап’ястний суглоб іммобілізують короткою східцевою шиною від кінчиків пальців до верхньої третини плеча; при пошкодженнях кисті використовують фанерну шину до ліктьового суглоба. У цих випадках верхню кінцівку підвішують на косинці, бинті або ремені. При транспортній іммобілізації верхньої кінцівки плече повинно бути приведене до тулуба, ліктьовий суглоб зігнутий під кутом 90°, передпліччя – у середньому положенні між супінацією та пронацією, кисть – у положенні тильної флексії, що досягається за допомогою ватно-марлевого валика, вкладеного в долоню пораненого. При травмі кульшового суглоба, стегнової кістки і колінного суглоба іммобілізацію здійснюють шиною Дітерихса і шиною Крамера по задній поверхні або трьома довгими східцевими шинами: по задній поверхні від пальців ступні до середини спини, по внутрішній – до промежини і по зовнішній поверхні пошкодженої кінцівки до пахвинної ділянки.

При травмі гомілки і гомілковостопного суглоба для іммобілізації накладають три східцеві шини від кінчиків пальців стопи до верхньої третини стегна по задній, зовнішній та внутрішній (до промежини) поверхні нижньої кінцівки. Іммобілізацію ступні здійснюють двома східцевими шинами (по задній поверхні від пальців ступні до колінного суглоба, по зовнішній і внутрішній поверхні після U-подібного вигину другої шини).

При травмі нижньої кінцівки транспортні шини моделюють таким чином, щоб ступня знаходилася під кутом 90°, а колінний суглоб – 170°.

Перша лікарська допомога потерпілим з травмою кінцівок передбачає такі заходи:

1. Лікарська допомога по невідкладних показаннях:

– контроль правильності накладеного джгута;

– контроль, виправлення або заміна транспортних шин у випадках, коли це загрожує розвитком шоку;

– протишокові заходи при шоці III ступеня;

– введення в/м антибіотиків;

– введення в/м правцевого анатоксину

2. Перелік заходів, які можуть бути відстрочені:

– усунення недоліків транспортної іммобілізації, які не загрожують розвитком шоку;

– відсікання цілком зруйнованої кінцівки, що висить на шкірно-м’язовому клапті;

– введення розчинів антибіотиків біля рани;

– контроль, виправлення або заміна пов’язки та транспортної шини;

– новокаїнові блокади при травмі кінцівок без явищ ТШ;

– інфільтрація країв рани розчином антибіотиків.

Кваліфікована хірургічна допомога потерпілим з травмою кінцівок передбачає такі заходи:

1. Кваліфікована хірургічна допомога за невідкладними показаннями:

операції, які виконують для остаточної зупинки кровотечі та з приводу гематом, що зростають (прошивання і перев’язка обох кінців судини, накладення бокового шва при дотичних пораненнях судин, накладання тимчасових судинних ендопротезів);
операції з приводу анаеробної інфекції (ПХО рани, “лампасні” розтини за показаннями);
некректомії при глибоких циркулярних опіках кінцівок;
первинна ампутація при повних руйнаціях кінцівок (коли відсутні ознаки тяжкого ступеня шоку);
операції з приводу відкритих вивихів сегментів кінцівок (ПХО рани, усунення вивиху, вшивання капсули суглоба).

2. Кваліфікована хірургічна допомога першої черги:

ампутації кінцівок при ішемічному некрозі внаслідок ураження магістральних судин;
ПХО ран з великою руйнацією м’яких тканин, довгих кісток;
операції з приводу відкритих переломів (фіксація переломів кісток найпростішими конструкціями апаратів зовнішньої фіксації).

3. Кваліфікована хірургічна допомога другої черги: ПХО ран м’яких тканин за показаннями.

Основним завданням надання кваліфікованої хірургічної допомоги є порятунок життя пораненим, виведення їх зі стану шоку, попередження ускладнень, у першу чергу гнійних, забезпечення сприятливого перебігу ранового процесу і загоєння рани, а також поліпшення іммобілізації кінцівки. Після стабілізації гемодинамічних показників проводять рентгенологічне обстеження та ПХО вогнепальної рани (перелому), що є основним заходом, який попереджує розвиток ранової інфекції.

ПХО показана при великих ранах м’яких тканин, точкових ранах у проекції магістральних судин, що супроводжуються наростанням гематоми і порушенням периферійного кровообігу, при багатоосколкових і розтрощених переломах кісток із значним зміщенням відламків і кісткових відламків у рановому каналі, пораненнях великих суглобів з ушкодженням суглобових поверхонь кісток, відламках і руйнації кінцівок, ушкодженнях магістральних судин.

ПХО не показана при множинних точкових ранах (які не мають великих сторонніх тіл), що не супроводжуються наростанням гематоми і порушенням периферійного кровообігу, при неускладнених поперечних, скалкових, вогнепальних переломах кісток без зміщення відламків із невеличкими ранами м’яких тканин, а також при наскрізних ранах великих суглобів без ушкодження суглобових поверхонь кісток.

Хірургічну обробку проводять у ранні строки при повноцінному загальному знеболюванні з провідниковою або внутрішньокістковою анестезією.

Після проведення анестезії здійснюють ретельний туалет і дезінфекцію операційного поля та шкірних покривів.

ПХО ран кінцівок включає:

– широке розсічення рани з ощадливим висіченням країв пошкодженої шкіри;

– декомпресійну фасціотомію основних кістково-фасціальних футлярів на всьому протязі пошкодженого сегмента;

– ревізію ранового каналу і всіх ранових кишень із видаленням згустків крові, сторонніх включень, дрібних кісткових відламків, не пов’язаних із м’якими тканинами;

– видалення зруйнованих і позбавлених кровопостачання тканин (в основному підшкірної жирової клітковини і м’язів) з урахуванням топографії судинно-нервових утворень;

– багатократне зрошення операційної рани за ходом операції ізотонічним розчином хлориду натрію, 3% розчином перекису водню, антисептичними розчинами з аспірацією промивної рідини;

– зберігання всіх значних кісткових відламків, а також дрібних, пов’язаних з окістям і м’якими тканинами;

– відновлення магістрального кровотоку при пораненнях великих артерій шляхом їхнього тимчасового протезування;

– повноцінне дренування рани шляхом виконання контрапертурних розтинів по задньобоковій поверхні сегмента з введенням дренажних трубок діаметром не менше 10 мм для створення природного відтоку ранового вмісту;

– навколоранову інфільтрацію і парентеральне введення антибіотиків широкого спектру дії;

– пухку тампонаду серветками, змоченими антисептичними рідинами і сорбентами осмотичної дії;

– адекватну іммобілізацію ушкодженого сегмента кінцівки лонгетними гіпсовими або циркулярними гіпсовими пов’язками, розсіченими уздовж, при відсутності такої можливості – транспортними шинами, укріпленими гіпсовими кільцями.

Гіпсова іммобілізація у функціонально вигідному положенні показана також пораненим після хірургічної обробки великих ран м’яких тканин навіть без пошкодження кісток. Глухий шов ран при наданні кваліфікованої медичної допомоги виконувати забороняється.

Хірург повинен прогнозувати результат первинної хірургічної обробки. При незадовільному прогнозі, що пов’язаний з масивним забрудненням рани, пізньою доставкою, неповноцінною обробкою та ін., через 24 – 48 годин необхідно виконати повторну хірургічну обробку рани.

В післяопераційному періоді, якщо виникло нагноєння рани, необхідно якомога раніше виконати вторинну хірургічну обробку рани. В деяких випадках, коли м’які тканини дозволяють герметично закрити рану, можливо установлення системи проточного дренування. Її слід видалити після трикратного негативного бактеріологічного посіву.

Техніка ампутацій за первинними показаннями:

– ампутації доцільно проводити при накладеному джгуті з викроюванням шкірно-фасціальних клаптів залежно від конфігурації рани і якнайближче до рани, але водночас у межах життєздатних тканин;

– м’язи перетинають, відступивши на 1,5-2 см від основи шкірно-фасціальних клаптів;

– кістку краще перепилювати пилкою Джиглі, кістковий мозок не вдавлюють, на гомілці долотом збивають гребінь великогомілкової кістки, малогомілкову кістку пересікають на 1,5-2 см проксимальніше великогомілкової;

– магістральні судини перев’язують окремо капроновими (шовковими) нитками на двох рівнях, причому на дистальному рівні судину прошивають і циркулярно перев’язують;

– нерв обережно виділяють і після ендоневрального введення 1% розчину новокаїну перетинають лезом бритви якомога проксимальніше;

– після зняття джгута лігують дрібні судини;

– рану кукси старанно зрошують 3% розчином перекису водню і антисептичними розчинами та дренують ПХВ трубкою

– забезпечують іммобілізацію кінцівки у функціонально вигідному (випрямленому) положенні усіченого сегмента лонгетними гіпсовими пов’язками.

Кістково-пластичні ампутації на цьому етапі не виконують.

У післяопераційному періоді пораненим проводять переливання еритроцитарної маси, плазмозамінників та білкових препаратів, корекцію порушених видів обміну, антибактеріальну терапію із застосуванням антибіотиків широкого спектру дії, препаратів, що покращують реологічні властивості крові, призначають ранню лікувальну гімнастику і фізіотерапію.

Спеціалізована хірургічна допомога. Основними заходами спеціалізованої хірургічної допомоги є:

– повноцінне обстеження поранених із залученням лікарів різних фахів, а також використання лабораторних, інструментальних і променевих методів досліджень;

– інтенсивна терапія з корекцією порушеного гомеостазу, регіонарного кровообігу і мікроциркуляції;

– профілактика інфекційних ускладнень, жирової емболії і тромбоемболії;

– лікування переломів з використанням усіх сучасних методів фіксації кісток. Застосовують 1) первинний 2) відстрочений 3) пізній остеосинтез. При виборі методу фіксації відламків керуються загальним станом, часом, що минув після травми, видом рани, перелому, їхньою локалізацією, а також прагненням до найменшої травматичності і можливості дотримання механічних принципів (зіставити відламки і створити між ними міцний контакт на весь період зрощення). Скелетне витяжіння застосовують як тимчасовий метод лікування;

– виконання повторної і вторинної хірургічної обробки, а також реконструктивно-відновних операцій на кісткових структурах, м’яких тканинах, судинах та нервах з урахуванням сучасних можливостей воєнної хірургії;

– комплексна терапія ускладнень, що розвинулися;

– реабілітація поранених.

ПХО на цьому етапі можна доповнити за показаннями адаптаційною резекцією гострих кінців відламків, позбавлених окістя, і завершити повноцінним закриттям ран із застосуванням активного дренування.

Повторна хірургічна обробка кістково-м’язових ран повинна виконуватися у разі неповноцінної первинної хірургічної обробки, при вираженому некрозі тканин по ходу ранового каналу, а також при невидалених крупних сторонніх тілах, що лежать у порожнині суглоба або в проекції судинно-нервових пучків.

Вторинна хірургічна обробка повинна виконуватися у випадках розвитку ранових інфекційних ускладнень. Зміст та обсяг цього оперативного втручання визначаються конкретною формою і поширеністю інфекційного процесу. Як правило, вторинна хірургічна обробка кістково-м’язових ран включає розтин та дренування гнійних осередків, за показаннями некр- і секвестректомію, м’язову пластику порожнин, що утворилися, адекватне дренування. У випадках гнійної або анаеробної інфекції виконують лампасні розрізи з метою декомпресії сегментів, дренування й аерації ран.

При загальному задовільному (компенсованому) стані пораненого і правильному положенні кісткових відламків знерухомлення кінцівки здійснюють гіпсовою циркулярною пов’язкою. Цей метод лікувальної іммобілізації у період бойових дій застосовується в більшості поранених.

Позаосередковий остеосинтез застосовують при лікуванні 20-25% поранених. Показання до його використання:

– вогнепальні і відкриті переломи з первинними дефектами кісткової тканини;

– багатовідламкові і роздроблені переломи;

– внутрішньосуглобові відламкові переломи;

– переломи кісток, ускладнені дефектами м’яких тканин, великими ранами й опіками ушкодженого сегмента, а також вогнепальним остеомієлітом і гнійними артритами.

При застосуванні апаратів зовнішньої фіксації необхідно суворо дотримуватися таких умов:

– забезпечити неускладнений перебіг ранового процесу при загальному задовільному стані пораненого;

– при дефекті кістки до 5 см можлива одномоментна адаптація відламків із компресією торцевих поверхонь, подальший етап втручання – проксимальна або дистальна остеотомія з наступним подовженням сегмента за Ілізаровим.

При дефекті кістки більше 5 см перелом необхідно фіксувати апаратом позаосередкової фіксації, зробити зближення кісткових відламків з укороченням сегмента до 5 см із наступною проксимальною або дистальною остеотомією і транспортом відламка до компресії торцевих поверхонь і подовження сегменту до нормальної анатомічної довжини.

Застосування компресійно-дистракційних апаратів забезпечує жорстку фіксацію кісткових відламків.

Інфекційні ускладнення на етапі спеціалізованої медичної допомоги розвиваються у 35% поранених у кінцівки. До них відносяться абсцеси, флегмони, гнійні запливи, а також ішемічна гангрена, артрити, вогнепальний остеомієліт, виразки, рани кукс, що тривало не гояться, та ін. Ускладнення, що розвиваються, потребують повторної хірургічної обробки та секвестректомій, а в наступному – складних реконструктивних операцій по відновленню анатомії постраждалого сегмента.

Розвитку ранової інфекції сприяє великий об’єм тканин зі зниженою життєздатністю в зоні молекулярного струсу вогнепальної рани, високе мікробне забруднення кістково-м’язових ран, післятравматичні порушення регіонарної гемодинаміки, мікроциркуляції та нервової трофіки, загальні і місцеві порушення імунітету. Крім того, необхідно пам’ятати, що після вогнепальних поранень, що супроводжуються крововтратою і шоком, гнійні ускладнення частіше розвиваються у тих постраждалих, котрим у першу добу після поранення не проводилася корекція гомеостазу (внутрішньовенне введення сорбілакту, реосорбілакту, розчину Рінгера, амінолу, поляризуючих розчинів, соди, альбуміну та ін.) або вона була неадекватною.

Одним із найебезпечніших інфекційних ускладнень залишається вогнепальний остеомієліт.

Патогенетичні чинники, що сприяють розвитку вогнепального остеомієліту, поділяються на загальні і місцеві. До загальних відносяться чинники травматичної хвороби, перебіг яких несприятливий: анемія, гіповолемія, поліорганна недостатність, імунодефіцит тощо, до місцевих – спектр і концентрація ранової мікрофлори, некрози, порушення регіонарного кровообігу і мікроциркуляції, неадекватні реакції запалення й імунної відповіді. Величезне значення у розвитку вогнепального остеомієліту має нераціонально проведене загальне і місцеве лікування. Лікування гнійних ускладнень повинно бути комплексним і спрямованим, у першу чергу, на ліквідацію анемії, корекцію порушених видів обміну, детоксикацію організму. Застосовують цілеспрямовану антибактеріальну терапію (лефлоцин, ципрофлоксацин, флуконазол, офлоксацин) з введенням масивних доз препаратів та препаратів, які підвищують загальну опірність організму (імуномодулятори), оксигенобаротерапію на фоні адекватної інфузійно-трансфузійної терапії. У гострому періоді ранової інфекції (періоді нагноєння) хірургічна тактика повинна бути активною, спрямованою на санацію й відмежування інфекційного осередку. Широко розкривають і повноцінно дренують гнійні осередки. Активно використовують фізичні методи санації й адекватної іммобілізації сегмента. Відновні операції у цей період не застосовують.

Після стихання гострих явищ і стабілізації загального стану виконують некр- і секвестректомії, за показаннями з резекцією кінців відламків або суглобових поверхонь, вторинні хірургічні обробки, ампутації за повторними показаннями та реампутації.

Після очищення гнійно-некротичних ран використовують різноманітні методи їх закриття шляхом накладення вторинних швів, пластики місцевими тканинами, шкірної й інших видів пластики, виконують різноманітні реконструктивно-відновні операції, у тому числі із застосуванням мікрохірургічної техніки.