Алексітімія

Алексітімія – Це психологічна особливість, що характеризується нездатністю описати власні емоції, зрозуміти переживання оточуючих, визначити різницю між почуттями та фізичними відчуттями. Виявляється труднощами вербалізації під час обговорення емоційної сфери, схильністю говорити про фізіологічні стани. Діагностика проводиться шляхом клінічної розмови, додатково застосовується Торонтський опитувальник алекситимических характеристик. Психологічна корекція реалізується поетапно, включає поведінкові, когнітивні, психодинамічні техніки.

Слово «алекситимія» запропоновано психіатром П. Сіфнеосом, у перекладі з грецької мови означає «відсутність слів для опису почуттів». Ця особливість неспецифічна: найбільш властива психосоматичним хворим, але діагностується також у здорових людей, пацієнтів психіатричних клінік. Поширеність найвища серед чоловіків – 41%. Серед жінок показник сягає 32%. Виражені алекситимічні ознаки (повна нездатність говорити про емоції) зустрічаються рідко, лише у 1-2% пацієнтів.

Практична психологія визначає цей розлад як нездатність висловити словами власний емоційний стан: людина неспроможна пов’язати переживання, почуття, настрій з певними словами. Відповідно до сучасних досліджень, формування олекситимічної особистості завжди зумовлено кількома факторами, серед яких один-два домінують. До таких факторів належать:

• Нейрофізіологічні. Причиною утруднення вербалізації почуттів може бути органічна ураження головного мозку з ушкодженням зв’язків, відповідальних за вербальне визначення афективних станів та розпізнавання імпульсів, що йдуть від внутрішніх органів. Також до олекситимії наводить несформованість взаємодії між півкулями.
• Сімейні. Алексітимічні риси формуються під впливом виховання, внутрішньосімейної взаємодії. Вони проявляються у середовищі, де немає щирого вираження почуттів, що виникли як частина реального життя. Паттерн стримування, замовчування емоцій закріплюється як установка на ригідне дотримання вимог суспільства.
• Середовищні. Освоєння емотивної лексики відбувається під час спілкування з батьками, вихователями, вчителями. Процес триває під час читання книг, перегляду фільмів, обговорення переживань героїв. Якщо дитина росте в збідненому педагогічному середовищі, то вона не знає, як описати враження, переживання та інші психологічні стани.
• Соціокультурні. Ця група причин представлена ​​гендерними стереотипами, що обмежують спілкування батьків із синами за емоційно значущих подій. Сльози, страх, відкрита агресія не обговорюються, табуюються («не ной, ти не дівчисько», «мужики нічого не бояться»). Виховання дівчаток теж іноді обмежує їхню емоційність.
• Психологічні. Переважна більшість образного мислення над словесно-логічним є передумовою розвитку олекситимії. Безпосередньою причиною може стати психотравма: інтенсивні негативні афекти пригнічуються, витісняються зі свідомості, їх неможливо описати чи висловити.
• Лінгвістичні. Іноді людина не здатна знайти адекватні засоби мови для опису внутрішнього досвіду, незважаючи на хорошу освіту, гармонійне виховання. Російська мова вважається емотивно багатою, але не завжди здатна передати нюанси людських переживань.

Нейрофізіологічна основа олекситимії – зміна активності ділянок мозку, відповідальних за соматосенсорне сприйняття. Поразки лобової частки, надкрайової звивини, правої скроневої частки призводять до порушень розпізнавання емоцій обличчям людей, що проявляється труднощами називання: людина розуміє переживання іншого, але з може їх вербально визначити. Виражена олекситимія супроводжується низькою активністю в передній частині поясної звивини. При порушенні впізнавання емоцій разом із нездатністю їх розуміти діагностуються ураження зони острівця Рейля.

Дослідження олексетимії при органічних ушкодженнях мозку продовжуються, але досі залишаються неясними фізіологічні механізми її розвитку у людей без неврологічної патології. У випадках, коли провокуючим фактором є виховання чи соціокультурні особливості, закріплення алекситимічних рис відбувається за принципом формування умовного рефлексу як адаптація до вимог середовища.

Відповідно до теорії Х. Фрейбергера, за походженням олекситимія буває первинна і вторинна. Первинна форма пов’язана з особливостями особистості, що формується поза зв’язком із захворюваннями. Вторинна сприймається як наслідок неврологічних, психічних та інших патологій. Вітчизняні психологи Є.А. Горобець, Д.Г. Трунов запропонували поділ на органічну та функціональну форми. Серед функціональних алекситимій вони виділяють кілька видів:

• Педагогічна. Викликана недостатнім засвоєнням емотивної лексики дитиною. Розвивається при емоційній стриманості батьків, дефіциті близького спілкування, наслідком чого стає слабкий інтерес до переживань оточуючих.
• Психологічна. Її основа – психотравма, коли емоції витісняються зі свідомості, або ситуативно-комунікативні фактори, такі як сором, сором, недовіра під час спілкування. Цей вид є найбільш короткочасним.
• Лінгвістична. Розвивається через нездатність людини підібрати вербальні засоби вираження внутрішнього стану. Розуміння почуттів зберігається, але втрачається можливість із аналізу, передачі, запам’ятовування.

Люди зазнають труднощів при спробах оцінити свій емоційний стан, зрозуміти реакції оточуючих. Найчастіше вони можуть відрізнити тілесні відчуття від афективних. На почуття, що переживаються, розвиваються соматичні реакції, які піддаються аналізу, вербалізації. Приклад: тривога провокує голод, людина описує свій стан через відчуття голоду, але з помічає занепокоєння. Іноді олекситиміки використовують найпоширеніші описові слова – «сумно», «весело» – але не можуть детально розповісти про емоційний стан.

Пізнавальна сфера характеризується переважанням наочно-образного мислення. Знижено здатність до символізації, категоризації. Роздуми лінійні, засновані на конкретних фактах, часто спрощені. У відповідь на питання про самопочуття пацієнти озвучують діагноз, результати інструментальних вимірювань, але не описують власних відчуттів та емоцій («У мене артеріальна гіпертонія, тиск сьогодні – 130/80»). Часто тяжіння до подійного, дієвого життя проявляється регулярними спортивними тренуваннями. Систематичні фізичні навантаження підвищують навички керування емоціями.

Для пацієнтів з олекситимією характерна інфантильність, примітивність життєвих цілей, надмірний прагматизм. Вони схильні до конфліктів, а відсутність емпатії часто стає причиною відчуженості оточуючих. Алекситимікам властиво беземоційний вираз обличчя, ригідні (непластичні) пози тіла. Нерідко вони уважні до фізичного здоров’я, але при цьому психологічні, емоційні проблеми залишаються несвідомими.

Алексітімія сприймається як передпозиція до розвитку психосоматичних захворювань. Емоції, відчуття, почуття, які залишилися неусвідомленими, не одягненими в слова, перетворюються на фізіологічні порушення. Повторюючись, вони призводять до захворювань різних органів та систем. Відбувається соматизація психологічного дискомфорту. Згідно зі статистичними даними, у 47% пацієнтів із хронічними головними болями діагностується високий рівень олекситимії. Недостатнє усвідомлення емоцій призводить до переїдання, алкоголізму, гіпертонічним кризам, астматичним нападам.

Обстеження пацієнтів із підозрою на олекситимію проводить лікар-психіатр чи клінічний психолог. Діагностичний процес починається із розмови. На питання про самопочуття пацієнт відповідає однозначно, озвучує наявні діагнози. Важко описати біль, дискомфорт та інші симптоми у термінах відчуттів. Розповідь про настрої, переживання дається ще складніше. Часто пацієнт каже «все нормально», «нічого не відчуваю», або співвідносить ситуацію з очікуваною реакцією: «коли помер наш собака, я сумував».

Крім клінічної розмови для діагностики застосовується шкала Торонтська (Toronto Alexithymia Scale, TAS). Опитувальник містить 20 питань, орієнтованих оцінку проблеми ідентифікації та описи почуттів, і навіть на зовні орієнтоване мислення. Помірний рівень олекситимії діагностується при результаті від 52 до 68 балів, виражений – при 69-76 балах, високий – при 77-94 балах.

Диференційна діагностика

Алексітіміческіе прояви виявляються у здорових людей та у пацієнтів різних профілів. Їх необхідно відрізняти від ситуацій, коли людина навмисне приховує інформацію про самопочуття (наприклад, під час експертизи) або не в змозі побудувати повноцінну відповідь унаслідок тяжкої депресії, загальної соматичної ослабленості, зниження інтелекту. Також варто проводити диференціальну діагностику з психічними захворюваннями, що характеризуються емоційною збідненістю, ущільненням (наприклад, шизофренія). З цією метою застосовуються патопсихологічні тести дослідження мислення.

Методи психокорекції націлені те що, щоб пацієнт навчився усвідомлювати, аналізувати, вербалізувати емоції. Психотерапевтичне лікування тривале, потребує регулярних зустрічей із фахівцем. Найбільш ефективний комплексний підхід, який поєднує техніки когнітивно-поведінкового, гуманістичного, психодинамічного підходів. Загальна схема терапії включає кілька етапів:

1. Усвідомлення проблеми. Психотерапевт демонструє пацієнту на прикладах з розмови, що його емпатія, здатність до співпереживання знижена. Іноді етап усвідомлення виявляється вже пройденим, людина повідомляє про алекситимічні ознаки самостійно.
2. Релаксація. Релаксуючі прийоми – аутогенне тренування, музикотерапія, психогімнастика – допомагають розвинути здатність відчувати внутрішній стан тут і зараз. Фахівець наголошує на необхідності концентрації на відчуттях, важливості їх оцінки, спроб промовляння.
3. Опора на невербальну комунікацію. Невербальні методи спілкування «розгальмовують» почуття, роблять їх більш очевидними, диференційованими. Приклад техніки – «Портрет дружини художника», коли пацієнт максимально докладно описує власне зображення, намальоване в уяві. Опора образ (невербальний символ) розширює, поглиблює діапазон комунікативних коштів.
4. Розвиток «внутрішнього діалогу». Цей етап необхідний поліпшення аналізу станів, розуміння своїх емоцій. Діалоги «в голові» олекситиміків дифузні, змащені, важкорозрізні. Розвиток здатності виявляти їх, робити зрозумілішими сприяє розвитку вербалізації.

Крім описаної чотириетапної терапії, можуть застосовуватись техніки психоаналізу. Фахівець бере на себе роль матері, допомагаючи пацієнтові стати психологічно зрілим, навчає створення символів, допомагає організовувати емоції. Додатково застосовується гіпнотерапія, коли потрібна корекція підсвідомих установок.

Алексітімія піддається корекції психотерапевтичними методами, але потребує тривалої, регулярної роботи з фахівцем. Прогноз сприятливіший при функціональних формах. Профілактику необхідно проводити з дитинства: використовувати різноманітну емотивну лексику при спілкуванні з дитиною, позначати її емоційні реакції словами, позитивно приймати будь-які переживання.