Амотиваційний синдром

Амотиваційний синдром – це психопатологічний симптомокомплекс, що характеризується сплощенням афекту, апатією, пасивністю. Виникає при алкоголізмі, каннабіноїдної наркоманії, шизофренії. У хворих знижується рівень спонукань, слабшають інтелектуальні здібності, швидко наростає стомлюваність. Діагностика проводиться за методами бесіди, спостереження, експерименту. Лікування спрямовано усунення основного захворювання, відновлення мотиваційного компонента діяльності. Включає медикаментозну підтримку, психокорекцію, спеціальну організацію денного режиму.

Амотиваційний синдром являє собою патологічні зміни особистості, емоційної сфери та когнітивних функцій. Більшість дослідників-клініцистів розглядають його у контексті пристрасті до марихуани, проводячи аналогію з негативними симптомами шизофренії. У більш широкому розумінні цей розлад є ознакою тривалого ендогенного процесу, хронічної інтоксикації канабіноїдами або етиловим спиртом. Поширеність найвища серед чоловіків молодого та середнього віку.

В основі розладу лежить хронічна інтоксикація центральної нервової системи та надлишок дофаміну. Передбачається, що з розвитку амотиваційного синдрому необхідна наявність певних емоційних патернів і характеристик характеру: пасивності, замкнутості, інфантильності. Безпосередньо причинами розвитку (пусковими механізмами) є психічні захворювання та хімічні залежності:

• Каннабіноїдна наркоманія. Мотиваційно-вольові порушення виникають на третій стадії залежності, коли відбувається зміна особистості хворого. Симптоми спостерігаються як у стані сп’яніння, так і в періоди утримання наркотиків (гашишу, марихуани, чараса).
• Алкоголізм. Ознаки патологічного зниження мотивації виявляються на пізніх етапах алкоголізму. Вони формуються в період соціальної дезадаптації та особистісної деградації хворого.
• Шизофренія. У клініці даного психічного розладу амотиваційний синдром та редукція енергетичного потенціалу займають центральне місце, визначаючи характерні порушення мислення. Зниження мотивації веде до розпаду особистісного сенсу та зміни селективності сприйняття.

Імовірно, нейрофізіологічною основою амотиваційного синдрому є зміни в дофамінергічній системі регуляції, органічне ураження лобових часток кори головного мозку та ретикулярної формації. Дофамін – нейромедіатор, головний хімічний фактор “системи винагороди”. Він впливає певні мозкові структури, викликаючи почуття задоволення і формуючи мотивацію до повторення дій, здатних принести задоволення.

Рівень дофаміну підвищується при вживанні наркотиків та алкоголю, під час заняття сексом, прийому смачної їжі. При тривалому вживанні марихуани, гашишу, алкоголю компенсаторно знижується функція рецепторів, що взаємодіють із дофаміном. Відбувається їхня десенсибілізація. Клінічно це проявляється розвитком ангедонії та втратою чутливості до раніше приємних стимулів.

Тривала інтоксикація провокує погіршення функцій лобових зон кори, внаслідок чого послаблюється програмування та контроль діяльності. Зменшення енергетичного запасу обумовлено порушенням роботи ретикулярної формації. При шизофренії відбуваються схожі нейрохімічні зміни, проте вони спричинені не зовнішніми, а внутрішніми причинами. У патогенезі захворювання має місце підвищення активності дофаміну та органічне ураження мозку.

Спостерігається зниження функцій трьох сфер: мотиваційно-особистісної, енергетичної та когнітивної. Відбувається відчуження від зовнішнього світу, притуплюється реакція зовнішні подразники, втрачається здатність отримувати задоволення. Формується байдуже ставлення до близьких людей, знижуються спонукання. Зникає інтерес до раніше цікавим видам діяльності. Хворі нездатні розпочати і продовжувати рутинні відносини, виконувати обов’язки.

Знижується загальний енергетичний потенціал. Посилюється апатичність та пасивність. Пацієнти відчувають слабкість, швидко втомлюються, стають замкнутими та похмурими. Вони відчувають депресію, відчувають ізольованість. Нерідкі перепади настрою. Зниження пізнавальних функцій проявляється погіршенням пам’яті та неуважністю. Мислення стає менш продуктивним, повільним. Формується відчуття «сплутаності» та загальмованості думок.

Амотиваційний синдром призводить до соціальної деградації. Хворі перестають цікавитися подіями, що відбуваються, не підтримують зв’язку з друзями, стають відстороненими при спілкуванні з близькими людьми. Порушується координація рухів. Пацієнти не справляються з колишнім професійним та навчальним навантаженням, у важких випадках перестають виконувати побутові обов’язки та гігієнічні процедури.

Зниження інтелектуальних функцій та відсутність мотивації негативно позначається на кар’єрі та навчанні: хворі втрачають місце роботи, не займаються пошуком вакансій, студенти та школярі не відвідують заняття. Якщо інтоксикація алкоголем або каннабіноїдами продовжується, розвивається псевдопаралітичний синдром, що характеризується вираженим недоумством, зниженням критики, маренням.

При підозрі на амотиваційний синдром обстеження проводять лікар-психіатр та клінічний психолог. Важливим діагностичним критерієм є наявність шизофренії, каннабіноїдної або алкогольної залежності у пізній стадії. Здійснюється диференціальна діагностика амотиваційного синдрому з депресією, синдромом відміни продуктів канабісу. Стандартна процедура обстеження включає такі процедури:

• Клінічна бесіда. Лікар оцінює здатність пацієнта встановлювати та підтримувати контакт, його зацікавленість лікуванням, результатом захворювання. Як правило, відповіді односкладові або зовсім відсутні, монотонна мова, з паузами. Хворий потай, розмовляє неохоче.
• Спостереження. У рухах відзначається повільність, іноді – недостатня координація, скутість. Емоційні реакції виражені слабо, переважає байдужість, усунення ситуації діагностики.
• Функціональні випробування. Проводяться проби визначення функцій уваги і пам’яті: коректурна проба, таблиці Шульте, запам’ятовування 10 слів. За результатами відзначається швидка стомлюваність, повільний темп психічної діяльності. При тяжкому перебігу синдрому пацієнт не починає виконувати завдання або припиняє роботу через кілька секунд, не закінчивши.

Специфічна терапія не розроблена. Допомога хворим полягає в лікуванні захворювання, що спричинило синдром. Пацієнтам з алкогольною та наркотичною залежністю показано відмову від психоактивної речовини, детоксикаційні заходи та психотерапія. Якщо розлад мотивації виник на основі шизофренії, необхідний регулярний лікарський контроль, прийом симптоматичних препаратів, відвідування сеансів психокорекції та психотерапії.

За умови адекватного лікування основної хвороби покращити стан хворих з амотиваційним синдромом можна за допомогою правильної організації режиму дня та умов побуту. Необхідно щодня приділяти час справам, які приносять задоволення та викликають інтерес (або були такими раніше). Це можуть бути читання книг, перегляд фільмів, комп’ютерні ігри, спорт.

На перших етапах відновлення людина потребує постійної організуючої та мотивуючої допомоги з боку членів сім’ї, але поступово починає самостійно виявляти ініціативу. Другим кроком відновлювальної програми є регулярне виконання гігієнічних процедур та простих домашніх справ – миття посуду за собою, прибирання одягу у шафу.

Важливо акцентувати увагу хворого на результаті його дій, оскільки це є позитивним зворотним зв’язком, що закріплює потрібну поведінку. На третьому етапі людина починає відчувати енергію, внутрішні сили для виконання дій. Виявляється потяг до деяких занять. Для підтримки мотивації рекомендується вести щоденник виконаних справ чи складати план щодня.

Перебіг амотиваційного синдрому та його результат залежать від тяжкості основної патології. Прогноз найбільш сприятливий у пацієнтів, які зуміли позбутися алкогольної чи каннабіноїдної залежності. Активні психотерапевтичні та реабілітаційні заходи дозволяють їм швидко повернутися до суспільного життя, відновити стосунки із членами сім’ї, друзями, колегами. Профілактика зводиться до ранньої діагностики та лікування алкоголізму, наркоманії, регулярного контролю шизофренії.