Анаеробна інфекція

Анаеробна інфекція – це інфекційний процес, який викликається спороутворюючими або неспороутворюючими мікроорганізмами в умовах, сприятливих для їх життєдіяльності. Характерними клінічними ознаками анаеробної інфекції є переважання симптомів ендогенної інтоксикації над місцевими проявами, гнильний характер ексудату, газоутворюючі процеси в рані, швидко некроз тканин, що швидко прогресує. Анаеробна інфекція розпізнається на підставі клінічної картини, підтвердженої результатами мікробіологічної діагностики, газорідинної хроматографії, мас-спектрометрії, імуноелектрофорезу, ПЛР, ІФА та ін. Лікування анаеробної інфекції передбачає радикальну хірургічну обробку гнійного вогнища.

Анаеробна інфекція – патологічний процес, збудниками якого виступають анаеробні бактерії, що розвиваються в умовах аноксії (відсутності кисню) або гіпоксії (низького напруження кисню). Анаеробна інфекція являє собою важку форму інфекційного процесу, що супроводжується поразкою життєво важливих органів та високим відсотком летальності. У клінічній практиці з анаеробною інфекцією доводиться стикатися фахівцям у галузі хірургії, травматології, педіатрії, нейрохіругії, отоларингології, стоматології, пульмонології, гінекології та інших медичних напрямків. Анаеробна інфекція може виникнути у пацієнтів будь-якого віку. Частка захворювань, що викликаються анаеробною інфекцією, точно не відома; з гнійних вогнищ у м’яких тканинах, кістках або суглобах анаероби висіваються приблизно 30% випадків; анаеробна бактеріємія підтверджується у 2-5% випадків.

Анаероби входять до складу нормальної мікрофлори шкіри, слизових оболонок, шлунково-кишкового тракту, органів сечостатевої системи та за своїми вірулентними властивостями є умовно-патогенними. За певних умов вони стають збудниками ендогенної анаеробної інфекції. Екзогенні анаероби присутні в грунті і органічних масах, що розкладаються, і викликають патологічний процес при попаданні в рану ззовні. Анаеробні мікроорганізми поділяються на:

1. Факультативні. Здатні виживати як за відсутності, і у присутності кисню. До них належать кишкова паличка, шигели, ієрсинії, стрептококи, стафілококи та ін.
2. Облігатні. Їх розвиток та розмноження здійснюється у безкисневому середовищі. Облігатні збудники поділяються на дві групи:

• спороутворюючі (клостридії) – є збудниками клостридіозів екзогенного походження (правця, газової гангрени, ботулізму, харчових токсикоінфекцій та ін.);
• неспороутворюючі (неклостридіальні) анаероби (фузобактерії, бактероїди, вейлонелли, пропіонібактерії, пептострептококи та ін.). Найчастіше викликають гнійно-запальні процеси ендогенної природи (абсцеси внутрішніх органів, перитоніт, пневмонію, флегмони щелепно-лицьової області, отит, сепсис та інших.).

Фактори ризику

Умовами, що сприяють розвитку анаеробної інфекції, є пошкодження анатомічних бар’єрів з проникненням анаеробів у тканини та кровоносне русло, а також зниження окисно-відновного потенціалу тканин (ішемія, кровотеча, некроз). Попадання анаеробів у тканини може відбуватися при оперативних втручаннях, інвазивних маніпуляціях (пункціях, біопсії, екстракції зуба та ін), перфорації внутрішніх органів, відкритих травмах, пораненнях, опіках, укусах тварин, синдромі тривалого здавлення, кримінальних абортах і т.д. , що сприяють виникненню анаеробної інфекції, виступають:

Крім цього, велике значення має нераціональна антибіотикотерапія, спрямована на пригнічення супутньої аеробної мікрофлори.

Основними факторами патогенності анаеробних мікроорганізмів є їх кількість у патологічному осередку, біологічні властивості збудників, наявність бактерій-асоціантів. У патогенезі анаеробної інфекції провідна роль належить ферментам, ендо- та екзотоксинам, що продукуються мікроорганізмами, неспецифічним факторам метаболізму. Так, ферменти (гепариназа, гіалуронідаза, колагеназа, дезоксирибонуклеаза) здатні посилювати вірулентність анаеробів, деструкцію м’язової та сполучної тканин.

Ендо- та екзотоксин викликають пошкодження ендотелію судин, внутрішньосудинний гемоліз і тромбоз. Крім цього, деякі клостридіальні токісини мають нефротропну, нейротропну, кардіотропну дію. Також токсичне впливають на організм і неспецифічні чинники метаболізму анаеробів – індол, жирні кислоти, сірководень, аміак.

Залежно від локалізації розрізняють анаеробну інфекцію:

• центральної нервової системи (абсцес мозку, менінгіт, субдуральна емпієма та ін.)
• голови та шиї (пародонтальний абсцес, ангіна Людвіга, середній отит, синусит, флегмона шиї і т. д.)
• дихальних шляхів та плеври (аспіраційна пневмонія, абсцес легені, емпієма плеври та ін.)
• жіночої статевої системи (сальпінгіт, аднексит, ендометрит, пельвіоперитоніт)
• черевної порожнини (абсцес черевної порожнини, перитоніт)
• шкіри та м’яких тканин (клостридіальний целюліт, газова гангрена, некротизуючий фасціїт, абсцеси та ін.)
• кісток та суглобів (остеомієліт, гнійний артрит)
• бактеріємію.

Перебіг анаеробної інфекції може бути блискавичним (протягом 1 доби з моменту операції або травми), гострим (протягом 3-4 діб), підгострим (більше 4 діб).

Незалежно від виду збудника та локалізації інфекційного вогнища, різним клінічним формам властиві деякі загальні риси. У більшості випадків анаеробна інфекція має гострий початок і характеризується поєднанням місцевих та загальних симптомів. Інкубаційний період може становити від кількох годин до кількох діб (загалом близько 3-х днів).

Типовою ознакою анаеробної інфекції є переважання симптомів загальної інтоксикації над місцевими запальними явищами. Різке погіршення загального стану хворого зазвичай настає ще виникнення локальних симптомів. Проявом тяжкого ендотоксикозу служить висока лихоманка з ознобами, виражена слабкість, нудота, біль голови, загальмованість. Характерні артеріальна гіпотонія, тахіпное, тахікардія, гемолітична анемія, іктеричність шкіри та склер, акроціаноз.

При рановій анаеробній інфекції раннім місцевим симптомом виступає сильний біль розпираючого характеру, що наростає, емфізема і крепітація м’яких тканин, обумовлені газоутворюючими процесами в рані. До постійних ознак відноситься смердючий іхорозний запах ексудату, пов’язаний з виділенням азоту, водню і метану при анаеробному окисленні білкового субстрату. Ексудат має рідку консистенцію, серозно-геморагічний, гнійно-геморагічний або гнійний характер, неоднорідне забарвлення із вкрапленнями жиру та наявністю бульбашок газу. На гнильний характер запалення також вказує зовнішній вигляд рани, що містить тканини сіро-зеленого або сіро-коричневого кольору, іноді струпи чорного кольору.

Анаеробна інфекція часто супроводжується розвитком поліорганної недостатності (ниркової, печінкової, серцево-легеневої), інфекційно-токсичного шоку, тяжкого сепсису, що є причиною смерті.

Для своєчасної діагностики анаеробної інфекції велике значення має правильна оцінка клінічних симптомів, що дозволяє своєчасно надати необхідну медичну допомогу. Залежно від локалізації інфекційного вогнища діагностикою та лікуванням анаеробної інфекції можуть займатися клініцисти різних спеціальностей – загальні хірурги, травматологи, нейрохірурги, гінекологи, отоларингологи, щелепно-лицеві та торакальні хірурги. З метою визначення патогенного агента та тяжкості інфекційного процесу використовують:

1. Методи детекції збудника. Методи експрес-діагностики анаеробної інфекції включають бактеріоскопію ранового мазка, що відділяється з забарвленням за Грамом і газорідинну хроматографію. У верифікації збудника провідна роль належить бактеріологічному посіву рани, що відокремлюється, або вмісту абсцесу, аналізу плевральної рідини, посіву крові на аеробні та анаеробні бактерії, імуноферментному аналізу, ПЛР.
2. Інші аналізи. У біохімічних показниках крові при анаеробній інфекції виявляється зниження концентрації білків, збільшення рівня креатиніну, сечовини, білірубіну, активності трансаміназ та лужної фосфатази.
3. Інструментальну діагностику. Поряд з клінічними та лабораторними дослідженнями виконується рентгенографія, при якій виявляється скупчення газу в уражених тканинах або порожнинах.

Анаеробну інфекцію необхідно диференціювати від бешихи м’яких тканин, поліморфної ексудативної еритеми, тромбозу глибоких вен, пневмотораксу, пневмоперитонеуму, перфорації порожнистих органів черевної порожнини.

Комплексний підхід до лікування анаеробної інфекції передбачає проведення радикальної хірургічної обробки гнійного вогнища, інтенсивної дезінтоксикаційної та антибактеріальної терапії. Хірургічний етап має бути виконаний якомога раніше – від цього залежить життя хворого. Як правило, він полягає в широкому розсіченні вогнища ураження з видаленням некротизованих тканин, декомпресії оточуючих тканин, відкритому дренуванні з промиванням порожнин і ран розчинами антисептиків. Особливості перебігу анаеробної інфекції нерідко вимагають проведення повторних некректомій, розкриття гнійних кишень, обробки ран ультразвуком і лазером, озонотерапії і т.д.

Найважливішими складовими лікування анаеробної інфекції є інтенсивна інфузійна терапія та антибіотикотерапія препаратами широкого спектру дії, високотропними до анаеробів. В рамках комплексного лікування анаеробної інфекції знаходять своє застосування гіпербарична оксигенація, УФОК, екстракорпоральна гемокорекція (гемосорбція, плазмаферез та ін.). При необхідності пацієнту вводиться антитоксична протигангренозна сироватка.

Результат анаеробної інфекції багато в чому залежить від клінічної форми патологічного процесу, преморбідного фону, своєчасності встановлення діагнозу та початку лікування. Рівень летальності за деяких форм анаеробної інфекції перевищує 20%. Профілактика анаеробної інфекції полягає у своєчасній та адекватній ПХО ран, видаленні сторонніх тіл м’яких тканин, дотриманні вимог асептики та антисептики при проведенні операцій. При великих ранових ушкодженнях та високому ризику розвитку анаеробної інфекції необхідно проведення специфічної імунізації та протимікробної профілактики.