Бородавчастий туберкульоз шкіри

Бородавчастий туберкульоз шкіри – хронічна інфекція шкірних покривів, що виникає в результаті контакту людини з зараженим патогенами матеріалом або з пацієнтами, які страждають на відкриті форми туберкульозу. Основним симптомом хвороби є утворення на тилі рук округлої гранулеми фіолетового відтінку, що має тенденцію до зростання, з наслідком у щільну велику папулу, вкриту бородавчастими розростаннями. Дозволяється такий «туберкульозний горбок» рубцюванням. Суб’єктивно самопочуття пацієнта не порушується. Бородавчастий туберкульоз шкіри діагностують за допомогою встановлення туберкулінових проб. Лікування патогенетичне з використанням протитуберкульозних засобів.

Бородавчастий туберкульоз шкіри – локальна форма специфічної шкірної суперінфекції. Входить до нечисленної групи захворювань, що належать до шкірної патології при туберкульозі, і становить близько 5% від загальної кількості таких захворювань. Точна статистика щодо поширеності даної патології відсутня, оскільки клінічно бородавчаста форма туберкульозу шкіри схожа на інші дерматологічні хвороби, не зустрічає належної настороженості при діагностиці з боку лікарів загального профілю. Хворіють в основному особи, які контактують з інфікованим туберкульозом матеріалом (судмедексперти, ветлікарі, рубщики м’яса) та медичні фахівці (лікарі, середній та молодший медичний персонал).

Туберкульоз відомий з часів Гіппократа. Перша згадка про шкірні прояви специфічної хвороби дихання у ремісників датована 1700 роком (Б. Рамадзіні). Відкриття палички Коха у 1882 р. та рентгенівських променів у 1895 р. виявилося революційним, тому що дало до рук лікарям ключі до діагностики всіх проявів туберкульозної інфекції, у тому числі й бородавчастого туберкульозу шкіри. Актуальність вивчення визначається неухильним зростанням туберкульозної інфекції повсюдно, починаючи з кінця 90-х років. Пов’язано це з епідемією ВІЛ-інфекції, міграційними процесами, розвитком резистентності до протитуберкульозних препаратів.

Зараження мікобактеріями Коха найчастіше відбувається ендогенно, через реактивацію вже існуючих осередків інфекції, коли зі струмом крові, лімфи мікобактерії проникають у дерму. Можливе первинне попадання збудника на шкіру після контакту із зараженим матеріалом. Не виключена аутоінокуляція, «самощеплення», ненавмисне перенесення збудника з первинного вогнища інфекції на інші ділянки шкірного покриву та слизових оболонок.

Патогенез захворювання не вивчений остаточно. У нормі шкіра не сприйнятлива до мікобактерії. Потрібні додаткові причини розвитку патогенного процесу: зниження імунітету, стрес, гіповітаміноз, обмінні порушення, асоціальний спосіб життя. На місці вхідних воріт інфекції утворюється папула розміром із горошину, збільшуються лімфатичні вузли, розвивається туберкульозний симптомокомплекс. Процес дисемінує з утворенням туберкулідів – ангіоваскулітів внаслідок алергічного, імунного запалення або закінчується локальним загоєнням дефекту тканини. Все залежить від того, наскільки імунокомпромісним є пацієнт.

Цією формою патології частіше хворіють діти та чоловіки. Основним клінічним симптомом служить поява невеликих, до 10 мм у діаметрі, округлих вузликів синюшного кольору, безболісних, щільної консистенції, з чіткими межами та типовою локалізацією на тилі кистей, рідше – стоп, гомілки. Горбики мають тенденцію до периферичного зростання, трансформуючись у плоскі бляшки з роговими нашаруваннями на поверхні. Дозволяється процес утворення рубця. Бляшки утворюють локальне вогнище, в якому при його дозріванні видно три зони: атрофія з горбистим дном – у центрі; інфільтрат із лусочками, тріщинами, скоринками – посередині; фіолетова блискуча канва – по периферії. Під шкірою формуються мікроабсцеси, що при натисканні «виплескують» на поверхню шкіри гнійний вміст.

На розвиток інфекції реагують лімфовузли, лімфатичні та кровоносні судини. По периферії «бляшкового острова» з’являються нові первинні елементи, що мають тенденцію до злиття. Загальний стан пацієнтів не порушено. В осередку не завжди знаходять мікобактерії Коха, але туберкулінові проби позитивні у 99% випадків. Волосся та нігті ніколи не уражаються туберкульозом, оскільки мікобактерія не може жити без повітря. Гістологія специфічна: акантоз епідермісу у поєднанні з папіломатозом та туберкулоїдною структурою у дермі.

При підозрі на бородавчастий туберкульоз шкіри потрібна консультація дерматолога та фтизіатра з проведенням діагностики в повному обсязі. Одним шляхом дослідження обмежуватися не можна. Первинна діагностика складається з даних анамнезу, клініки, гістологічного дослідження, рентгенографії передбачуваного первинного вогнища. Далі використовують бактеріоскопію (дослідження відокремлюваного вогнища або пунктату лімфовузла в мазку під мікроскопом). Застосовують бактеріологічну діагностику (бакпосів вогнища, що відокремлюється на живильні середовища), біологічні методи (досліди на тваринах – абсолютне підтвердження туберкульозу).

Мають значення позитивні туберкулінові проби для виявлення сенсибілізації організму до палички Коха (нашкірна проба Пірки та внутрішньошкірна Манту). Найбільш сучасним методом діагностики бородавчастого туберкульозу є серологічне тестування – T-SPOT.TB та його аналог – квантифероновий тест.

Бородавчастий туберкульоз шкіри гістологічно диференціюють зі звичайними бородавками, що не мають запальної складової у процесі утворення папул; вегетуючою піодермією з бульозними гнійними висипаннями, що виникають на тлі приєднання вторинної інфекції; спиноцелюлярним раком, що демонструє асиметрію у висипанні первинних елементів при локалізації по периметру фізіологічних отворів, що швидко перероджуються у виразки; дерматомікозами, туберкульозним вовчаком, веррукозним червоним плоским лишаєм. Серологічну дифдіагностику проводять з лейшманіозом та бугорковим сифілідом.

Терапія проводиться лікарем-фтизіатром. Спочатку хворого лікують стаціонарно. Використовують протитуберкульозні засоби (фтивазід, рифампіцин, канаміцин) у різній комбінації, термін лікування – 1 рік. Комбінацію препаратів необхідно постійно змінювати, щоб не викликати звикання, резистентності до лікування. У тяжких випадках призначають хіміотерапію. Після виписки із стаціонару проводять реабілітацію на базі санаторію. Потім протягом 5 років (термін диспансерного спостереження) щорічно призначають по два двомісячні курси специфічної терапії з метою профілактики рецидиву та дисемінації процесу.

У комплексному лікуванні використовують імуномодулятори (сік ехінацеї, інтерферон альфа, дезоксирибонуклеат натрію), полівітаміни, лікувальне харчування. Для зміцнення захисних сил організму рекомендовано калорійну дієту з високим вмістом білків (м’ясо, риба, горіхи), вуглеводів (фрукти, овочі, мед), жирів (натуральне вершкове м’ясо, молочні продукти). Показані препарати заліза, ангіо- та гепатопротектори, що покращують мікроциркуляцію крові. Поза активною фазою бородавчастого туберкульозу шкіри застосовують фізіотерапію: електрофорез із протитуберкульозними препаратами.

Хірургічне втручання використовують виключно за показаннями, видаляючи ущільнення та уражені лімфовузли, що сформувалися у косметичні дефекти, що погіршують якість життя пацієнта. Рубці (до 5 см) прибирають після консультації з косметологом та пластичним хірургом за допомогою висічення, методів лазерної косметології, кріотерапії.

Профілактика, спрямована на запобігання розвитку туберкульозу будь-якої форми, проводиться від народження: вакцинація новонароджених, ревакцинація дітей віком 7, 14 років. Відповідно до законів РФ, кожен пацієнт, госпіталізований до цілодобового та денного стаціонару, підлягають обов’язковому флюорографічному обстеженню. p align=”justify”> Важливим методом профілактики є загальна диспансеризація населення, профілактичні огляди, у тому числі при влаштуванні на роботу (ФЛГ). Прогноз бородавчастого туберкульозу шкіри, незважаючи на тривалість терапії, сприятливий для життя – повне одужання.