Бромодерма

Бромодерма – Різновид лікарського дерматозу, обумовленого накопиченням брому в тканинах і підвищеною чутливістю до його сполук. Симптоми захворювання мають деяку варіабельність. Виділяють кілька клінічних форм, загалом шкірні прояви зводяться до розвитку висипу, пустул або бляшок. Діагностика бромодерми проводиться на підставі складання анамнезу та опитування пацієнта (виявлення джерела надходження брому в організм), визначення концентрації цього елемента у тканинах. Лікування бромодерми включає відмову від використання бромсодержащих препаратів, десенсибілізуючу терапію, профілактику вторинних інфекцій шкіри.

Бромодерма – токсикодермія, обумовлена ​​тривалим прийомом препаратів брому – таких як натрію або калію бромід. Ряд дослідників вважає, що важливу роль розвитку патології грає також наявність гіперчутливості до брому та її сполук. Вперше це захворювання було описане німецьким лікарем-дерматологом Піні в 1895 році, який зумів пов’язати важкий висип пацієнта з прийомом бромсодержащих речовин і назвав цей стан бромодермою. В даний час ця патологія зустрічається відносно рідко, особливо так звана туберозна форма захворювання. Найчастіше розвитку бромодерми передує або тривале лікування сполуками брому (особливо бромідом калію) або їх одноразовий прийом у великій дозі.

Бромодерма обумовлена ​​кумуляцією сполук, що містять броми, в організмі, зокрема в шкірі. При цьому якщо у людини є гіперчутливість до цього елемента, виникає алергічна реакція, яка і є причиною розвитку симптомів захворювання. Участь алергічних процесів у розвитку бромодерми доводить той факт, що далеко не у кожної людини розвивається справжнє захворювання, навіть при прийомі високих доз брому. Тільки в організмі з ознаками сенсибілізації до цього елемента може виявитися дане порушення шкіри. Патогенез бромодерми вивчений недостатньо, також не зовсім зрозумілі причини розвитку саме тієї чи іншої клінічної форми захворювання. Імовірно, крім сенсибілізації у розвитку бромодерми важливу роль відіграють реактивність організму, рівень роботи імунної системи та інші фактори.

Бромодерма характеризується появою на поверхні шкірних покривів (найчастіше це шкіра обличчя, колін, гомілок, сідниць, іноді всього тіла) різноманітних за своєю морфологією висипів. Вони можуть мати папульозний, еритематозний, уртикарний або везикульозний характер, рідше зустрічається бородавчастий і папіломатозний висип. У більшості хворих на бромодерму спостерігається комбінація з різних типів висипів різної структури. Тим не менш, у дерматології умовно виділяють три основні клінічні форми бромодерми, що характеризуються різним симптомокомплексом: генералізований висип, бромисті вугри, туберозна бромодерма.

Генералізований висип – така форма бромодерми є найлегшою, найчастіше на неї страждають діти. Незабаром після одноразового прийому великої дози сполук брому на значній частині тіла виникає еритематозний висип у вигляді дрібних червоних цяток. У поодиноких випадках на поверхні шкіри можуть з’являтися бульбашки. Висипання при цій формі бромодерми досить часто швидко і спонтанно зникають, і за відсутності подальшого надходження брому в організм відбувається повне одужання.

Бромисті вугри – клінічна форма бромодерми з більш вираженими симптомами, основним проявом якої є утворення фолікулярних пустул діаметром 1-4 міліметри та вузликових елементів. В основному висипання вражають область обличчя, спини, сідниць та нижніх кінцівок. Пустули та вузлики при цій формі бромодерми нерідко мають запальний характер і оточені червоною облямівкою. При їх вирішенні на поверхні шкірних покривів можуть залишатися рубці різного розміру з характерним синюшно-червоним забарвленням. Бромисті вугри є найбільш поширеною формою бромодерми.

Туберозна бромодерма, часто звана вегетує – найрідкісніша і найважча форма даної токсикодермії. Їй завжди передує тривалий прийом препаратів брому у значних дозах, більшість хворих – молоді (до 30 років) жінки. Початок розвитку туберозної бромодерми характеризується появою на шкірі нижніх кінцівок (іноді рук і обличчя) бляшок діаметром 0,5-3 сантиметри. Вони височіють над навколишніми незміненими шкірними покривами на 0,5-1 сантиметр. Поверхня бляшок покрита щільними кірками, при відділенні яких оголюється виразкова поверхня, натискання на освіту призводить до закінчення гною, проте болючість виражена незначно. Згодом бляшки при туберозній бромодермі зливаються між собою, формуючи суцільне вогнище ураження діаметром до 10-12 сантиметрів. Після загоєння цієї освіти на шкірі залишаються рубці та ділянки атрофії.

Примітно, що в одного хворого на різних ділянках тіла можуть виявлятися різні типи висипу, характерні для різних клінічних форм бромодерми. У такому разі визначення типу захворювання виробляють за найбільш вираженими і вразили велику за площею частину шкіри висипанням. Бромисті вугри та туберозна бромодерма часто можуть ускладнюватися вторинними інфекціями шкіри, що потребує застосування антисептиків, а в деяких випадках – антибіотиків.

Діагностику бромодерми проводять на підставі огляду шкірних покривів пацієнта, вивчення його анамнезу, а також вимірювання концентрації іонів брому у сироватці крові. При огляді виявляють характерні захворювання висипання (залежно від форми – висип, бульбашки, бляшки). Але набагато більшу роль у діагностиці бромодерми відіграє вивчення анамнезу хворого – які лікарські препарати він брав в останні дні, тижні та місяці та в якому дозуванні. Серед них необхідно виявити лікарські засоби, що містять у своєму складі сполуки брому. Додатковим методом діагностики бромодерми є визначення сироваткової концентрації іонів брому, яка буде підвищена. Диференціальну діагностику проводять з кропив’янкою, туберкульозними та сифілітичними ураженнями шкіри, деякими дерматомікозами та гангренозною піодермією.

Обов’язковою умовою початку лікування бромодерми є повне скасування прийому препаратів, що містять бром, які стали причиною такого стану. У деяких випадках (наприклад, при генералізованому еритематозному висипі) цих заходів буде достатньо для швидкого зникнення симптомів захворювання. У разі більш виражених клінічних форм бромодерми необхідна десенсибілізуюча терапія – призначають розчин кальцію хлориду, антигістамінні засоби (хлоропірамін, мебгідролін). Для прискорення процесу одужання необхідно форсувати виведення сполук брому з організму – призначають крапельниці з фізіологічним розчином, діуретики (фуросемід), приймають кухонну сіль.

Для профілактики інфекційних ускладнень бромодерми, особливо при формі захворювання, що вегетує, зовнішньо застосовують антисептичні засоби (мірамістин, гідроксиметилхіноксаліндіоксид) у вигляді розчинів і мазей. Також застосовують і фізіопроцедури – головним чином, опромінення ультрафіолетовими променями (УФО) уражених ділянок шкіри. При тяжкому перебігу бромодерми можуть використовуватись кортикостероїдні препарати, у разі наявності вираженої вторинної інфекції призначаються антибіотики широкого спектру дії.

У дерматології бромодерму не відноситься до тяжких і складно виліковних токсикодерм – відміна прийому бромсодержащих препаратів та інші терапевтичні заходи найчастіше сприяють швидкому одужанню. Однак прогноз щодо наслідків цього захворювання неоднаковий у його різних клінічних форм – якщо генералізована висипка зникає безслідно, то вугри та туберозні бляшки можуть залишити по собі помітні шрами. Профілактика бромодерми полягає у помірному використанні препаратів із вмістом цього елемента, при проведенні тривалої терапії необхідно передбачати періоди між курсами прийому. Також знизити ймовірність розвитку токсикодермії може одночасний прийом разом із препаратами брому ще й нікотинової кислоти.