Дебільність (розумова відсталість легкого ступеня)

Дебільність – Найлегша форма розумової відсталості, що характеризується значним зниженням здатності до абстрактного мислення і узагальнення при збереженні моторики. Типовим для дебільності є наочно-образне мислення, неможливість побудови складних умов, утруднення уловлюванні внутрішніх зв’язків між предметами і подіями, недорозвинення моральних і вольових якостей, безініціативність, легка навіюваність. Поряд із проведенням специфічної, коригуючої та симптоматичної терапії пацієнтам з дебільністю необхідна соціальна адаптація, правильне психологічне виховання, спеціальне шкільне та трудове навчання.

Дебільність є найлегшим ступенем олігофренії, до якої також відносяться імбецильність та ідіотія. Дебільність є найпоширенішим видом зниження інтелекту в дітей віком. Вона становить близько 75% всіх випадків розумової відсталості. Поряд із терміном «дебільність» у медицині та психології вживаються такі назви, як «легка олігофренія» та «розумова субнормальність».

Слід відрізняти дебільність від прикордонної розумової відсталості (прикордонного інтелекту), що формується в результаті затримки психічного розвитку дитини, викликаної зовнішніми факторами: несприятливими умовами життя дитини (наприклад, грубим поводженням з дітьми або відсутністю турботи про них у сім’ї), інтелектуальною депривацією, у ранньому дитинстві фізичними дефектами (наприклад, сліпотою, глухотою), що обмежують пізнавальні можливості дитини та перешкоджають її коректному розумовому розвитку.

Залежно від ступеня недорозвинення інтелектуальних та психічних здібностей дебільність класифікують на легку, середню тяжкість та важку. Як і інші варіанти олігофренії, за переважаючими проявами дебільність поділяють на атонічну, астенічну, дисфоричну та стеничну форми.

Серед причин виникнення дебільності насамперед виділяють спадкові фактори (ферментопатії, ендокринопатії, мікроцефалія) та різні несприятливі впливи на плід у період внутрішньоутробного розвитку. До останніх можна віднести інфекційні захворювання, перенесені матір’ю під час вагітності (краснуху, токсоплазмоз, кір, цитомегалію, сифіліс); резус-конфлікт, фетоплацентарну недостатність; гіпоксію плода; токсичні дії на плід, при вживанні вагітної наркотичних речовин, алкоголю, тютюну, деяких медикаментів.

Дебільність може виникнути як наслідок пологової травми, асфіксії новонародженого, уродженої гідроцефалії, перенесених у ранньому дитинстві інфекційних уражень ЦНС (енцефаліту, гнійного менінгіту, менінгоенцефаліту) та тяжких черепно-мозкових травм.

Дебільність характеризується відсутністю здатності виробляти складні поняття, робити складні узагальнюючі умовиводи та мислити абстрактними поняттями. Для дітей з дебільністю характерний наочно образний тип мислення. Вони здатні сприймати лише зовнішній бік подій, що відбуваються, і часто не можуть зрозуміти ситуацію цілком. Правильно сприймаючи зображення, що страждає на дебільність дитина, важко може знайти внутрішні зв’язки між ними і відчуває труднощі при їх порівнянні. Поряд із відставанням у розумовому розвитку у таких дітей нерідко відзначається недорозвинення мови (ЗНР та ФФН). Типові збідненість лексики, аграматизм, відсталість та уповільненість мови (брадилалія). Дебільність легкого ступеня проявляється обмеженням здатності до узагальнення та абстрактного мислення, при оптимальному орієнтуванні у повсякденних звичайних ситуаціях.

Навчання в школі дітям з дебільністю дається з великими труднощами. Вони важко засвоюють правила правопису, зазнають труднощів при необхідності переказати прочитаний текст, погано розуміють, що саме потрібно зробити відповідно до завдання. Особливо важким предметом їм є математика. Іноді серед тих, хто має дебільність, зустрічаються діти з частковою обдарованістю: абсолютним слухом, відмінною механічною пам’яттю, художнім талантом, вмінням в умі робити арифметичні дії з великими цифрами.

Дебільність супроводжується обмеженням пізнавальної потреби, недорозвиненням естетичних, моральних та вольових якостей. Тому пацієнти з дебільністю виявляються нездатними сформувати власну думку і світогляд. При цьому вони легко наслідують інших, переймають чужі погляди і часто неухильно дотримуються їх. Слабкість волі, відсутність самостійності та ініціативності при дебільності поєднується з легкою навіюваністю, що може зробити дебіла слухняною зброєю в руках інших людей. Не розуміючи наслідків і виконуючи чиюсь волю, така людина може вчинити злочин чи діяти в рамках злочинного угруповання.

За своїм характером пацієнти з дебільністю можуть бути доброзичливими, лагідними та добродушними або, навпаки, агресивними, злобними, упертими та мстивими. Досить часто серед них зустрічаються люди з посиленими примітивними потягами (наприклад, статевими).

Найчастіше дебільність виявляється, коли дитина починає вчитися у шкільництві. Така дитина має бути оглянута неврологом, психологом та психіатром, при порушеннях мови – логопедом. Діагностувати дебільність допомагає проведення психометрії, психологічних тестів із сюжетними картинками та експериментів із класифікації зображень. Залежно від ступеня дебільності IQ пацієнта може перебувати у діапазоні від 69 до 40%.

У неврологічному статусі у хворих на дебільність зазвичай не виявляються будь-які патологічні відхилення, у тому числі й порушення моторики. Найчастіше відзначається недостатньо виразна міміка та обмеження дрібних диференційованих рухів. Для більш глибокої оцінки стану ЦНС пацієнтам, які мають дебільність, проводиться електроенцефалографія, ехоенцефалографія і реоенцефалографія, за показаннями — МРТ головного мозку.

Встановлюючи діагноз «дебільність» дитині, лікар повинен виключити наявність у неї прикордонної розумової відсталості, зумовленої затримкою нервово-психічного розвитку на тлі нормального розумового потенціалу. Крім того, дебільність необхідно диференціювати від зниження інтелекту, що розвивається на тлі шизофренії та епілепсії раннього дитячого віку.

Діти з діагнозом «дебільність» мають спостерігатися у психоневролога. Якщо дебільність розвивається на тлі ендокринопатії, то додатково потрібне диспансерне спостереження у ендокринолога. У тих випадках, коли можна встановити та усунути причину, що зумовила дебільність, проводиться специфічна терапія. При виявленні токсоплазмозу або вродженого сифілісу призначається відповідне етіотропне лікування, за наявності ферментопатії необхідне дотримання дієти, при ендокринопатії – гормональна терапія.

Симптоматична терапія при дебільності може включати протисудомні препарати, дегідратаційні засоби, загальнозміцнююче лікування, ноотропи (гамма-аміномасляну кислоту, пірацетам), нейропротектори та метаболіти (глутамінову кислоту, вітаміни групи В), психотропні препарати. При підвищеній стомлюваності та астенії показаний прийом психостимуляторів (амфетаміну, пемоліна), при надмірній емоційній збудливості – хлордіазепоксид, хлорпромазин, галоперидол.

Поряд з медикаментозною терапією діти з дебільністю потребують коригуючого лікування із застосуванням педагогічних, психологічних та логопедичних методик. Основна мета коригувального лікування дебільності полягає в психологічній підтримці, корекції порушень поведінки та навчанні, а для дітей старшого віку — придбанні навичок та умінь, необхідних для самостійної побутової та професійної діяльності. За показаннями при дебільності проводяться логопедичні заняття з корекції системного недорозвинення мови, корекції брадилалії, корекції заїкуватості та ін.

Над проблемою соціальної адаптації пацієнтів із дебільністю спільно працюють фахівці у галузі педіатрії, соціальної психології, педагогіки, дитячої неврології та психіатрії. Завдання полягає не тільки в тому, щоб пристосувати пацієнтів з дебільністю до самостійного життя в суспільстві, а й уберегти їх від залучення до злочинних угруповань, де їх використовують як слухняних та легко керованих виконавців.

Надзвичайно важливим у соціальній адаптації є правильна організація навчання, трудової діяльності та побуту пацієнтів із дебільністю. Діти повинні проходити навчання у спеціалізованих школах, де навчальний процес відповідатиме їхнім розумовим можливостям. Надалі вони здатні освоїти нескладну спеціальність та виконувати просту роботу, яка не вимагає швидкого перемикання уваги, ініціативності чи самостійності. За деякими даними, при адекватному вихованні та навчанні до 70% пацієнтів з дебільністю благополучно адаптуються в суспільстві, ведуть трудову діяльність і навіть створюють сім’ї.