Дереалізація

Дереалізація – це симптом дисоціативного розладу, що характеризується стійким або періодично почуттям відчуження від навколишньої дійсності. Супроводжується сприйняттям подій та явищ як змінених, невиразних, незрозумілих. Предмети навколо здаються пацієнтам застиглими, примарними, такими, що втратили об’ємність. Звуки віддаляються і стають глухими, кольори – тьмяними, сірими. Діагностика ґрунтується на визначенні клінічних ознак дереалізації методами бесіди, спостереження, психологічного тестування. Лікування передбачає психотерапію, медикаментозну корекцію.

Термін «дереалізація» походить з латинської мови, перекладається як «втрата, відсутність реальності». Синонімічна назва – алопсихічна деперсоналізація, оскільки розлад, по суті, є відчуженням сприймаючої, чуттєвої частини самосвідомості. Дереалізація характеризується тим, що світ здається нереальним. Цей симптом часто проявляється у структурі синдрому деперсоналізації-дереалізації. Згідно зі статистикою, близько 50% людей відчували стан втрати об’єктивного сприйняття дійсності, але тільки у 2% було діагностовано дисоціативний розлад з дереалізацією та проведено лікування. Епідеміологічні показники однакові серед чоловіків та жінок, пік захворюваності – 16-20 років.

Стан провокується двома групам факторів: психологічними, пов’язаними з надмірною емоційною напругою, та біологічними, які є наслідком ендогенних та екзогенних патологічних процесів у головному мозку. Залежно від провідного етіологічного механізму розлад може бути тимчасовим або стійким, вираженим, таким, що дезорганізує повсякденну діяльність людини, або легким, що піддається контролю. Дереалізація часто має такі причини:

• Стресові розлади. Симптоми дисоціації нерідко є наслідком надмірного стресу, що провокується зовнішніми факторами та внутрішніми психологічними конфліктами. Дереалізація розвивається при хронічному стресі, гострому стресовому розладі, ПТСР. Правильне лікування призводить до відновлення нормального сприйняття реальності.
• Тривала фрустрація. Довге придушення бажань, усвідомлення неможливості досягнення важливих цілей запускає дереалізацію як захисний механізм психіки. Спотворення існуючої реальності дозволяє відволіктися від переживання фрустрації потреб. У таких випадках медикаментозне лікування поєднується з подальшою тривалою психотерапією, спрямованою на прийняття сьогодення.
• Психотравмуючі ситуації. Симптоми дереалізації у молодому віці бувають пов’язані з психічними травмами, пережитими у дитинстві та підлітництві. Причини – фізичне насильство у сім’ї, що інвалідизує захворювання, психічний розлад чи смерть батька. Змінене сприйняття поєднується з частковою втратою пам’яті, флешбеками. Ефективний метод терапії – психоаналіз.
• Прийом наркотичних речовин. Дереалізаційні явища розгортаються на висоті наркотичного сп’яніння при вдиханні летючих органічних розчинників (бензин, ацетон, клеї), вживанні марихуани, кетаміну, галюциногенів. Характерні ознаки – затьмарення свідомості, галюцинації, змащене мовлення, неадекватна поведінка. Лікування полягає у скасуванні наркотику, прийомі препаратів, що купують психотичну симптоматику.
• Ендогенні психічні захворювання. При шизофренії дереалізація проявляється на тлі наростання емоційно-вольового дефекту, порушень мислення, галюцинаторно-маячного синдрому. У людей з біполярним афективним розладом порушення сприйняття виникає у пікових фазах депресії та манії. Після медикаментозного лікування у шизофренічних хворих наростають зміни мислення, у пацієнтів із МДП спостерігаються легкі симптоми манії чи депресії.

Патогенетичні механізми дереалізації недостатньо вивчені. Розвитку цього стану передує відчуття тривоги, внутрішньої напруженості. Найчастіше воно виникає у надмірно емоційних, тривожних, чутливих людей, тому дереалізація має розглядатися як реакція на гострий стрес. Якщо вона нетривала, її проектна функція не викликає сумнівів. У випадках, коли симптоми мають затяжний характер, їх слід відносити до патологічних захистів, що виступають як зміст психічного захворювання.

З позицій психофізіології дереалізація та її патогенез вивчаються через призму змін опіатної системи організму. Давно виявлено схожість проявів дереалізаційного стану з дією опіатів. Дослідники встановили, що під час стресу крім АКТГ гіпофіз виділяє ендогенні опіати, які мають легку п’яну дію, знижують здатність до концентрації, правильної оцінки ситуації. Пусковим механізмом для викиду в кров опіатів та гормонів є тривога, стрес. Ідею підвищення активності опіатів підтверджує лікування дереалізації антагоністами опіоїдних рецепторів, що дає позитивний ефект.

Розлад проявляється почуттям відстороненості, чужості того, що оточує людину. Реальність здається нереальною, затуманеною, намальованою. Предмети люди сприймаються «як на екрані», «через каламутну плівку», «крізь завісу диму». Пацієнти відчувають, ніби перебувають уві сні чи дивляться якийсь фільм, спектакль. Часто такі стани супроводжуються зниженням довільності дій: неможливістю сконцентрувати увагу, цілеспрямовано перевести його на інший об’єкт, виконати певні маніпуляції (відчинити двері, сісти на стілець).

Спотворюються різні типи сприйняття. Навколишні предмети стають безбарвними, тьмяними, штучними. Вони втрачають обсяг, їх контури втрачають чіткість, розпливаються. Спотворюється розмір об’єктів та вміння оцінювати відстань. Звуки сприймаються тихішими чи гучнішими, ніж насправді. Виникає відчуття розтягнутості чи, навпаки, прискорення часу. Деякі пацієнти повідомляють про повну втрату відчуття плинності часу (завмирання моменту). Поширені додаткові симптоми – амнезія, флешбеки, емоційне оніміння.

Найчастіше дереалізація виникає нападово: раптово людина опиняється в незвичайному стані напівсну або начебто в сцені фільму, незнайомі місця здаються раніше баченими, звичні об’єкти сприймаються по-новому. Якщо приєднуються симптоми деперсоналізації, може виникнути відчуття розчинення тіла у просторі, злиття з повітрям. Інші люди видаються аморфними, порожніми оболонками, манекенами чи роботами. Самосвідомість стає нестійкою, не має чітких меж.

При тривалому перебігу розладу симптоми дереалізації стають джерелом тривожності, депресії, фобій. Пацієнти починають боятися повторення дереалізаційних нападів, бачать їхню причину у пошкодженні мозку чи психічному захворюванні. Виникають нав’язливі думки про божевілля, але критичне ставлення до свого стану зберігається. Коли дереалізація посилюється і напади частішають, хворі зазнають страху втрати свідомості або раптової смерті. Своєчасна діагностика та адекватне лікування дозволяють запобігти розвитку подібних невротичних ускладнень.

Обстеження пацієнтів із симптомами розладів сприйняття проводить лікар-психіатр, рідше – невролог чи нарколог. Клінічний діагноз ґрунтується на виявленні низки клінічних критеріїв у ході опитування та спостереження за поведінкою хворого. Для встановлення причини патології використовуються інструментальні та лабораторні методи дослідження: МРТ головного мозку та ЕЕГ необхідні для виключення органічних факторів, біохімічний аналіз сечі – для виявлення токсичних речовин в організмі. Основне обстеження включає:

• Клінічний опитування. У розмові лікар уточнює характер симптому, наявність наркотичної залежності, неврологічних та психічних захворювань у пацієнта та його близьких родичів. При дереалізації стану зміненого сприйняття стійкі чи періодичні (не поодинокі); хворі знають, що їхнє відчуття нереальності суб’єктивне; симптоми розладу завдають дискомфорту, перешкоджають соціальній активності, професійній діяльності.
• Спостереження. Якщо пацієнт отримує лікування у стаціонарі, інформативним методом діагностики є спостереження за його поведінкою. Напади дереалізації супроводжуються розгубленістю, порушенням просторового орієнтування, тривогою. Утрудняється встановлення контакту з хворим, його мова уривчаста, відповіді звучать після паузи, не завжди адекватні питанням.
• Психологічне тестування. Для визначення виразності дереалізації використовуються психологічні тести та спеціалізовані анкети. Поширені методики – шкала Нуллера, опитувальник О. Кокошкарової. Їхні результати вказують у балах ступінь інтенсивності дереалізаційного розладу.

Дереалізація потребує диференціальної діагностики для розмежування коїться з іншими видами порушень сприйняття. У цьому стані немає формування образів уявних об’єктів, як із галюцинаціях. Відмінність від ілюзій у цьому, що оточуючі предмети і правильно ідентифікуються, хоча мають змінені характеристики. Диференціальний ознака дереалізації з психічним автоматизмом – усвідомлення хворим власності розлади до свого «Я», відсутність відчуття зробленості симптому.

Більшість пацієнтів потребує комплексної медико-психологічної допомоги. При стійкій дереалізації або її періодичних нападах у рамках психотичного розладу первинним методом терапії є застосування медикаментів, що купують симптоми захворювання – порушення сприйняття, тривогу, депресію. Лікування дереалізації психогенного походження переважно засноване на психотерапевтичних методах, які допомагають підвищити самоконтроль, усунути причину стану. Застосовуються такі методи:

• Гештальт-терапія. Найбільш активно використовуються сенсорні методи, за яких здійснюється вплив на органи почуттів, що допомагає пацієнтові відновити зв’язок між своїми відчуттями та об’єктами реальності. Стимулом може стати гучна ритмічна музика, шматок льоду, яскрава картина. Техніки заземлення спрямовані створення відчуття стійкої опори під ногами.
• психоаналіз. Психодинамічне лікування дозволяє впоратися з негативними переживаннями через аналіз конфліктів та травматичного досвіду минулого. Усвідомлення причин дереалізації знижує інтенсивність нападів, тому що втрачається потреба у психічному захисті від неприємних спогадів.
• Когнітивно-поведінкова психотерапія. Якщо дереалізація має психогенне походження, показано когнітивно-біхевіоральні сеанси. Техніки когнітивної терапії націлені на блокування нав’язливих думок про нереальність навколишнього, божевілля, що розвивається. Поведінкові методи перебудовують активність пацієнтів таким чином, щоб зменшити тривожність.
• Медикаментозне лікування. В даний час найбільш ефективним методом лікарської терапії є транквілізатори групи бензодіазепіну та антагоністи опіоїдних рецепторів. При вираженому тривожно депресивному компоненті призначаються трициклічні антидепресанти, ноотропи. Як допоміжні засоби застосовуються стимулюючі препарати рослинного походження, вітаміни, антиоксиданти.

Дереалізація є прогностично сприятливим симптомом, її тривалість визначається тим, наскільки правильно підібрано лікування, як суворо виконуються рекомендації лікаря та психотерапевта. Якщо дереалізаційні напади набувають хронічного характеру, зберігається можливість їх компенсації за допомогою самоконтролю (відвернення уваги, концентрації). Профілактика дереалізації зводиться до підвищення навичок стресостійкості, відмови від вживання наркотичних засобів, адекватного лікування психічних хвороб.