Дисгідротична епідермофітія

Дисгідротична епідермофітія – грибкове ураження дерми, що локалізується переважно в області долонь та підошв, що передує мікотичній екземі. Клінічно проявляється раптовим висипанням дрібнопухирчастого прозорого висипу, що змінюється через приєднання вторинної інфекції на пустули з гнійним вмістом. Процес може супроводжуватись погіршенням самопочуття пацієнта: розбитістю, субфебрилітетом, головним болем. Частина первинних елементів зсихається в кірки, частина розкривається, утворюючи ерозії: починається мокнути з результатом пігментацію. Діагностують епідермофітію клінічно, використовуючи мікроскопію. Лікування патогенетичним, протигрибковими засобами.

Дисгідротична епідермофітія – контагіозний дерматомікоз, що часто зустрічається. Інфікування можливе при контакті з хворою людиною, при зіткненні із зараженими предметами побуту. У зоні ризику – особи, які нехтують дотриманням правил особистої гігієни в громадських місцях (саунах, басейнах, на пляжі), які страждають на підвищену пітливість (на тлі ожиріння, цукрового діабету), що забувають, що тепло і волога в поєднанні з антисанітарією є оптимальним середовищем для розвитку грибок. Дисгідротична епідермофітія не має вікових, статевих, етнічних характеристик, проте найчастіше мікозом страждає чоловіча половина населення. У дерматології частку дисгидротичної епідермофітії припадає близько 10% всіх мікозів. Перша згадка про дерматофитиях зустрічається у римського лікаря Цельса в 25 р. до н.е., в 1839 р. Д. Шонлейн випадково виявив грибки на шкірі пацієнта з «імпетіго», в 1841 р. Д. Грубі встановив зв’язок між грибками і патологією шкіри. Серед представників вітчизняної школи дерматомікології цією проблемою займалися П. Н. Кашкін, А. М. Арійович, Н. Д. Шеклаков та багато інших.

Збудник дисгідротичної епідермофітії – гриб із роду епідермофітонів, серед яких є представники антропофілів (місце проживання – людина), зоофілів (паразитують на тваринах), геофілів («живуть» у ґрунті). Відповідно, шляхи зараження можуть бути такими: від людини до людини (найпоширеніша), від тварин через грунт. Гриб, що викликає дерматомікоз – сапрофіт. Він постійно присутній на поверхні шкіри, яка, через свої захисні функції, є надійним бар’єром на шляху його проникнення в організм людини. За певних умов відбувається трансформація сапрофітного мікроба на патогенний початок (постійна пітливість, мозолі, зсув рН шкіри в лужний бік, гіповітаміноз, зниження імунітету, загострення хронічних недуг, висока вологість, температура повітря). Якщо така трансформація збігається з порушенням цілісності шкіри (садна, задирок, рана), грибки проникають усередину дерми, починають розмножуватися.

Імунна система ідентифікує епідермофітони та продукти їх життєдіяльності (токсини) як небезпечні антигени. Починається вироблення антитіл, що пов’язують «чужинців»; Шкіра сенсибілізується, реагуючи виникненням симптомів дерматомікозу. Згодом антитіл стає надто багато, що на тлі зниження місцевого та загального імунітету може призвести до розвитку мікотичної екземи. Ось чому багато дерматологів вважаю дисгідротичну епідермофітію «предтечею» мікотичної екземи.

Дисгідротична епідермофітія характеризується ураженням епідермісу, нігтів. В області стоп, долонь, міжпальцевих проміжків на тлі сверблячки та незміненої шкіри з’являється згрупований пухирцевий висип. Кожна бульбашка величиною з сагове зернятко покрита щільною кришкою. Бульбашки об’єднуються, утворюють пористу субстанцію, що оголює після розтину велику ерозію з «манжеткою» з клітин епітелію, що залишився, по периметру. Вторинна інфекція, що приєдналася, викликає гіперемію, утворення пустул, реакцію регіонарних лімфовузлів.

Через місяць запалення дозволяється, ерозії гояться, утворюючи багатошарову лускато-сквамозну зону. За кілька місяців залишається невелика пігментація. Якщо виникає рецидив, уражаються нові ділянки шкіри. З’являються вторинні алергічні, поліморфні, симетричні висипання – епідермофітіди, що складаються з еритем, везикул, папул. Іноді грибковий процес торкається нігтів: вони тьмяніють, каламутніють, потовщуються, стають ламкими, кришаться, на поверхні пластинок з’являються смуги, плями жовтого кольору.

Дисгідротичну епідермофітію легко розпізнати по клініці, даним мікроскопії зіскрібка зі шкіри (виявляються залишки гриба в зіскрібку з вогнища ураження). При гістологічному дослідженні відзначається спонгіоз, потовщення епідермісу, у бульбашках знаходять лейкоцити. Вогнища поразки вивчають у променях лампи Вуда. Диференціальний діагноз проводять із різновидами класичної епідермофітії, мікотичною екземою, піодермією, контактним дерматитом.

Основний принцип терапії – поступовий перехід від протизапального лікування в гострому періоді до протигрибкового при вирішенні процесу. Як фонову терапію застосовують вітаміни (групи В, РР), антигістамінні засоби (клемастин), для зменшення ексудації – хлористий кальцій. Ретельна обробка вогнища ураження та зони навколо нього – запорука успіху зовнішньої терапії; із цією метою на попередньо розкриті бульбашки наносять резорцин, азотнокисле срібло, анілінові фарби. Використовують протигрибкові препарати (ундециленова кислота, міконазол), гормональні мазі під час вирішення процесу. Показано УФО, магнітотерапію. У занедбаних випадках при ураженні нігтів після консультації дерматолога проводять повне відшарування шкіри долонь, стоп по Арійовичу з профілактичним прийомом гризеофульвіну.

Регулярний догляд за шкірою, дотримання правил особистої гігієни – основа профілактики дисгідротичної епідермофітії. Пацієнти підлягають диспансерному спостереженню дерматолога чи міколога протягом року. Прогноз сприятливий.