Знижка - 10% на весь медичний одяг по промокоду HALAT5
Дисоціативні розлади рухів та відчуттів
Дисоціативні розлади рухів та відчуттів – Утруднення рухів або втрата відчуттів, не обумовлені соматичною або неврологічною патологією. Чи не відповідають або не повністю відповідають клінічним картинам реальних захворювань, у тій чи іншій мірі поєднуються з діями, спрямованими на привернення уваги. Виникають і натомість психологічного стресу чи відповідної схильності. Діагноз виставляється на підставі скарг, анамнезу, даних огляду та додаткових досліджень, які проводяться для виключення фізичної патології. Лікування – продуманий догляд, гіпноз, деяких випадках лікарська терапія.
Загальні відомості
Дисоціативні розлади моторики та відчуттів (дисоціативні конверсійні розлади) – порушення відчуттів чи рухів, що імітують (зазвичай частково та недостовірно) якесь соматичне чи неврологічне захворювання. Саме ці розлади свого часу стали предметом досліджень Фрейда та його послідовників і стали основою теорії витіснення психологічних конфліктів у область несвідомого. Хворі з подібними порушеннями становлять від 5 до 15% від загальної кількості пацієнтів, які звертаються за амбулаторною психіатричною допомогою. Жінки страждають у 2-5 разів частіше за чоловіків, ймовірність розвитку хвороби збільшується в періоди вікових криз. Можлива гостра, хронічна або рецидивна течія.
Причини дисоціативних розладів
Згідно з психоаналітичною теорією, дисоціативні розлади виникають, тому що пацієнт витісняє у сферу несвідомого свої заборонені почуття, бажання та потреби. Все перераховане трансформується на соматичні симптоми; таким чином, хворий знаходить можливість уникнути неприємних ситуацій, зменшити фізичне чи психологічне навантаження, символічно заявити про себе, отримати допомогу та підтримку, про які він не може повідомити безпосередньо, вплинути на поведінку інших людей, змінити їх почуття, ставлення та поведінку. При цьому зв’язок між психологічним конфліктом (як і сам конфлікт) та фізичними симптомами також витісняється у сферу несвідомого та не усвідомлюється пацієнтом.
В одних хворих розлади розвиваються на тлі гострого стресу, в інших формуються при фізичному і психологічному добробуті. У другому випадку причину слід шукати в особливостях характеру пацієнтів, їх уявленні про себе, дозволене і недозволене, звичні способи реагування та застарілі внутрішні конфлікти. Психіатри відзначають, що в деяких хворих є близькі друзі або родичі з соматическим або неврологічним захворюванням, що нагадує симптоми пацієнта, що страждає на дисоціативний розлад моторики і відчуттів.
До сприятливих чинників ставляться конституційні особливості, пережиті раніше потрясіння і тривалі позбавлення, підвищена навіюваність, істеричний склад характеру, сексуальне і психологічне неблагополуччя у шлюбі, і навіть дисоційоване виховання – виховання, у якому дитина живе за умов подвійних стандартів, зумовлених психологічними проблемами батьків чи взаємовиключними вимогами батька та матері. Хвороба частіше розвивається у періоди вікових криз (у підлітковому віці, у преклімактеричному та клімактеричному періоді). Певну роль грають перенесені соматичні захворювання.
Симптоми дисоціативних розладів
Прояви розлади можуть бути дуже різноманітними. Порушення рухів можуть виявлятися у вигляді химерної ходи, парезів, паралічів, тремтіння кінцівок, неможливості зберігати вертикальне положення тіла або нездатності виконувати цілеспрямовані рухи при збереженні здатності до здійснення елементарних рухових актів. Розлади відчуттів найчастіше є втратою шкірної чутливості у певній анатомічній зоні. Рідше розвиваються глухота, тунельний зір чи часткова сліпота.
Характерно раптове початок та раптове закінчення. Зазвичай тривалість нападу становить трохи більше кількох діб, приблизно в 25% пацієнтів напади повторюються. За наявності суттєвої вторинної вигоди можлива затяжна течія. У підлітковому віці розлади зазвичай минущі, слабко виражені. У молодих часто спостерігається хронічна течія, в подальшому дисоціативний розлад іноді набуває рецидивуючого характеру і з’являється при кожному (або майже кожному) стресі.
Найважливішою ознакою дисоціативного розладу є наявність гострого стресу, проблем у особистих відносинах, соціального чи психологічного конфлікту, які хворий часто заперечує чи намагається применшити, пояснюючи свої життєві труднощі фізичними симптомами, неможливістю нормально функціонувати та зниженням продуктивності. Симптоми розладу лише на перший погляд нагадують якесь фізичне захворювання. При докладному опитуванні та огляді з’ясовується, що ознаки хвороби суперечать анатомічним і фізіологічним принципам функціонування організму.
Характерним, але не обов’язковим проявом хвороби є спокійне прийняття будь-яких симптомів розладу, включаючи найважчі (нездатність ходити, обслуговувати себе тощо) – так звану «гарну байдужість». Симптоми зазвичай залишаються стабільними, проте рівень порушення продуктивності нерідко змінюється залежно від характеру оточення, кількості присутніх та емоційного стану хворого. Може спостерігатися поведінка (не завжди явна), розрахована на привернення уваги.
Діагностика дисоціативних розладів
Діагноз виставляється на підставі бесіди з хворим, даних об’єктивного огляду та результатів додаткових досліджень. Для встановлення діагнозу необхідні два критерії. Перший – підтвердження інформації про стреси чи психологічні конфлікти, що лежать в основі розладу. Другий – відсутність неврологічного чи соматичного захворювання, яке б викликати виявлені порушення. Слід зазначити, що іноді дисоціативний розлад виникає на тлі соматичної патології, тому кожен випадок необхідно розглядати індивідуально, з урахуванням вираженості клінічної симптоматики, часу появи симптомів, їх зміни в динаміці, психологічного стану пацієнта та ін.
Диференціальну діагностику проводять із злоякісними та доброякісними новоутвореннями головного мозку, системним червоним вовчаком, розсіяним склерозом, міастенією, судинною деменцією та іншими органічними ураженнями центральної та периферичної нервової системи, які могли б стати причиною появи розладів рухів та відчуттів. Може знадобитися консультація невролога, ревматолога, онколога, офтальмолога, отоларинголога та інших фахівців. Перелік додаткових досліджень залежить від проявів хвороби і може включати МРТ або КТ головного мозку, УЗД судин головного мозку, електроміографію та ін.
Лікування та прогноз дисоціативних розладів
У легких випадках достатньо заспокоїти хворого і навіяти йому впевненість у благополучному результаті, одночасно вживши заходів для усунення стресової ситуації, що стала причиною розладу. При затяжному перебігу необхідна госпіталізація до стаціонару та допомогу фахівців у галузі психіатрії. Пацієнту пояснюють, що його хвороба зумовлена психологічними, а чи не фізичними чинниками. Оскільки пряме роз’яснення зв’язку між стресовими обставинами та появою соматичних симптомів викликає протест і заперечення, використовують спрощений варіант – наприклад, кажуть хворому, що у нього блоковано психічний процес, що забезпечує зв’язок між бажанням підняти ногу та ділянками нервової системи, що відповідають за цей рух.
Важливу роль грає продуманий догляд. Пацієнту надають допомогу лише в межах необхідного, стимулюючи його до самостійних дій, не заохочуючи використання симптомів для отримання вторинної вигоди, але не залишаючи без підтримки. Якщо необхідно швидко усунути хворобливі симптоми, використовують відреагування – відтворення у пам’яті конфліктної ситуації під гіпнозом або після введення невеликої дози барбітурату. Цей метод дозволяє швидко зменшити напругу, зумовлену пригніченими почуттями.
В інших випадках хворому допомагають поступово вийти з ситуації, що травмує, використовуючи психоаналіз або поведінкову терапію. Якщо дисоціативний розлад розвивається на фоні депресії чи тривожного розладу, застосовують медикаментозну терапію (транквілізатори, антидепресанти). У решті випадків лікарські засоби не використовують. Як правило, для усунення симптомів досить простий терапії (грамотного догляду, підтримки, створення сприятливої психологічної атмосфери).
Пацієнтів із затяжним перебігом дисоціативного розладу повторно обстежують для виключення соматичної патології. Усі хворі, навіть за наявності поліпшення, мають протягом 6-12 місяців перебувати під наглядом лікаря загальної практики (зазвичай – невролога). Це необхідно, щоб остаточно виключити деякі хронічні неврологічні та соматичні захворювання. За підозри на розсіяний склероз час спостереження збільшують. Спостереження здійснюють тактовно та дбайливо, намагаючись не фіксувати увагу хворого на симптомах і не провокувати появу нових психологічних проблем.