Дисоціативний ступор

Дисоціативний ступор – Руховий розлад, що виникає на тлі психічної травми. Виявляється мутизмом і повною або практично повною знерухомленістю, при цьому відсутні фізичні та психічні розлади, які могли б викликати такий стан. Розвивається внаслідок надмірних гострих стресів, виражених соціальних чи міжособистісних проблем. Тривалість зазвичай коливається від кількох хвилин до кількох годин. Діагноз виставляється на підставі клінічних симптомів та даних про психотравмувальну подію. У процесі діагностики виключається інша психічна та соматична патологія. Лікування – психотерапія, лікарська терапія.

Дисоціативний ступор – ступор, що виник у результаті психотравмуючої ситуації. Поряд з дисоціативною фугою, дисоціативною амнезією, дисоціативним розладом ідентичності, деперсоналізацією та дереалізацією входить до групи дисоціативних розладів – станів, що розвиваються на тлі важких стресів та супроводжуються відчуженням власних думок, спогадів та інших психічних процесів.

Короткочасний ступор тривалістю кілька секунд зустрічається досить часто (у побуті такому ступору відповідає вираз “застиг на місці від жаху”) і не вимагає спеціального лікування. Більше тривалий ступор є досить рідкісним психічним розладом. Зазвичай випадки такого ступору виявляються при стихійних лихах, промислових катастрофах та інших подіях. Лікування дисоціативного ступору здійснюють фахівці у галузі психіатрії.

Причиною розвитку завжди є психотравмуюча ситуація, проте характер, тривалість та об’єктивна значущість таких ситуацій можуть суттєво відрізнятися. Найчастіше клінічно значущий ступор виникає при масштабних руйнівних явищах, які становлять безпосередню загрозу для життя. До таких явищ відносяться повені, землетруси, урагани, обвалення будинків, промислові катастрофи, аварії поїздів, військові дії та ін.

Поряд із небезпекою для життя висока ймовірність розвитку дисоціативних станів у подібних ситуаціях обумовлена ​​особливостями сприйняття самого себе, як маленького, безпорадного та незначущого в порівнянні з природними силами або іншими подібними явищами (нікчемність перед долею). Крім того, ступор може виникати при трагічних подіях, що становлять загрозу для конкретної особи: при автомобільних аваріях, кримінальних інцидентах (особливо – пов’язаних із насильством) тощо.

Іноді причиною розвитку ступору стають ситуації, які не становлять загрози для життя, але мають надзвичайно високу значущість для пацієнта: смерть близького, розрив із коханою людиною, банкрутство, звільнення. Короткочасний дисоціативний ступор, що не має клінічного значення, може виникати за будь-яких досить інтенсивних гострих стресів, наприклад, загрози нападу великого собаки або загрози автомобільної аварії. У дітей такі стани можуть виникати під час іспитів, конфліктів з однолітками та інших стресових ситуацій.

Імовірність розвитку, глибина та тривалість ступору залежать від трьох факторів: серйозності загрози (у тому числі – суб’єктивно оцінюваної), типу та особливостей реактивності нервової системи хворого, його психологічного та фізичного стану на момент травмуючої ситуації. Оцінка серйозності загрози та психологічна готовність до раптового стресу визначається професійним і життєвим досвідом (діти часто сприймають загрози серйозніші за дорослих, люди «мирних» професій – серйозніші за рятувальників, військових чи лікарів швидкої допомоги).

Ступор частіше виникає у людей, схильних до «завмирання», нерішучої поведінки у непередбачених обставинах. Фізична втома чи виснаження внаслідок надто інтенсивної роботи, недосипання, гострого чи хронічного соматичного захворювання підвищує ризик розвитку розладу. Несприятливу роль грає психологічне виснаження, зумовлене постійною напругою чи внутрішніми конфліктами. Має значення дитячий травматичний досвід.

Пацієнт пасивний, практично нерухомий, тривалий час перебуває в одній і тій самій позі, не реагує або майже не реагує на сигнали із зовнішнього світу (звуки, зміна освітленості, дотику, біль), не відповідає на звернені до нього питання або дуже коротко, односкладно, із помітною затримкою. Спонтанна мова зазвичай відсутня. На підставі спостережень за хворим, оцінки його положення тіла, тонусу м’язів, частоти дихання та інших показників можна стверджувати, що пацієнт не спить і не перебуває у несвідомому стані.

Свідомість під час ступору збережена, але своєрідно звужена. Хворі здатні приймати та переробляти зовнішні враження, до певної міри орієнтуються в місці та часі, проте психічні процеси стають нечіткими, уповільненими, «змазаними». Емоційні реакції можуть відрізнятися. В одних хворих спостерігається відчуженість і зануреність у себе. В інших міміка свідчить про значний афект (розпач, страждання). Згадка про трагічні події викликає сльози, почастішання пульсу, тремтіння лицьових м’язів.

Діагноз встановлюють на підставі огляду пацієнта та інформації, наданої особами, що супроводжують: родичами, співробітниками швидкої допомоги, поліції або служби порятунку. Для встановлення діагнозу “дисоціативний ступор” необхідні три критерії. Перший – наявність ступору (знерухомленість, мутизм, зниження або відсутність реакції на зовнішні сигнали). Другий – відсутність соматичного, неврологічного чи психічного захворювання, через яке могли виникнути перелічені симптоми. Третій – дані про психологічну травму.

Диференціальний діагноз здійснюють з іншими видами ступору (кататонічним, депресивним тощо), первинними та вторинними (внаслідок інших захворювань) органічними ураженнями нервової системи. Депресію та шизофренію виключають на підставі анамнезу, органічні ураження ЦНС – на підставі огляду та неврологічного дослідження. При підозрі на органічну патологію мозку призначають консультацію невролога. Хворих спрямовують на МРТ головного мозку, ЕЕГ та інші дослідження. Пацієнтів, які пережили кримінальний інцидент, стихійне лихо, аварію чи техногенну катастрофу обов’язково оглядає травматолог.

Хворих госпіталізують у психіатричне відділення. Раніше для виведення зі стану дисоціативного ступору психіатри використовували амітал-кофеїнове (барбаміл-кофеїнове) розгальмовування, проте з етичних міркувань і через внесення барбамілу до списку наркотичних препаратів цей спосіб вважається застарілим. Після виходу зі ступору пацієнтам допомагають відреагувати переживання під час травматичної події. Основними методами лікування є психоаналіз та короткочасна психотерапія (зазвичай – раціональна терапія, поведінкова терапія).

Тривале лікування за відсутності явних показань не рекомендується – що довше пацієнт почувається хворим, то гірші дисоціативні розлади піддаються терапії. Прогноз сприятливий. Вихід зі стану ступору може бути раптовим або поступовим, надалі спостерігається минуща астенія різного ступеня вираженості. Іноді дисоціативний ступор перетворюється на інші форми ступору, в деяких хворих розвивається депресія.