Екзема зовнішнього вуха

Екзема зовнішнього вуха – це хронічне рецидивне алергічне захворювання шкірних покривів, обумовлене серозним запаленням епідермісу та дерми. Основні клінічні симптоми: сильний свербіж, печіння, гіперемія, набряклість, папуло-везикульозний висип, що змінюється мокнучими ерозіями, кірками, лущенням і ліхеніфікаціями. Діагноз ґрунтується на результатах зовнішнього огляду та дерматоскопії, які при необхідності доповнюються алергопробами та біопсією. У процесі лікування використовуються протиалергічні та гіпосенсибілізуючі препарати, антибіотики, нестероїдні протизапальні засоби, глюкокортикостероїди, анаболічні гормони, кортикостероїдні мазі, голкотерапія.

Екзема зовнішнього вуха – одне з найпоширеніших дерматологічних захворювань цієї локалізації. Загалом ця патологія становить близько 35% від усіх уражень шкірних покривів лор-органів. Її поширеність коливається не більше 2,5-6 випадків на 1 000 населення. Захворювання зустрічається у всіх вікових групах – від 4 місяців до 75 років з піком захворюваності у 35-45 років. За винятком себорейної форми, на яку частіше страждають чоловіки, ця хвороба з однаковою частотою діагностується у представників обох статей. Ускладнення спостерігаються щодо рідко – лише у 15% випадків.

Патологія відноситься до ряду поліетиологічних. Найбільшу значущість у процесі її розвитку відводять дисфункції нервової системи, порушення роботи ендокринних залоз, гіперчутливості організму та генетичних аномалій. Схильність до цього захворювання спостерігається у дітей з ексудативно-катаральним діатезом. Провокуючими факторами можуть стати екзогенні чи ендогенні впливи або їх поєднання. До найпоширеніших з них належать:

• Ендокринні патології. Найчастіше виявляється порушення роботи гіпофіза, надниркових залоз, статевих залоз (яєчок або яєчників). Окремо виділяють цукровий діабет та гіпотиреоз, які впливають і на іншу ланку патогенезу, стаючи причиною імунної недостатності.
• Імунодефіцит. Патологія може розвиватися на тлі порушення роботи імунної системи, зумовленого вираженим авітамінозом, хронічним стресом, перевтомою, тривалим прийомом цитостатичних препаратів або проходженням променевої терапії, наявністю онкологічних захворювань.
• Зовнішній вплив на вушну раковину. Спровокувати екзематозне ураження вушної раковини здатне постійне механічне тертя, переохолодження, контакт із хімічними речовинами – косметикою, виробничими хімікатами.
• Наявність хронічних осередків інфекції. Хронічні тонзиліти, отити, неліковані каріозні зуби – джерела патогенної мікрофлори, яка гематогенним, лімфогенним чи контактним шляхом може проникати до шкіри вушної раковини.

У сучасній медицині екзематозні процеси трактуються як аномальна імунна реакція IV типу за Джейлом та Кумбсом, яка призводить до запальних змін, схильності до вторинного інфікування. В основі цього явища лежать чотири основні фактори: недостатність імунітету, підвищена чутливість організму до тих чи інших речовин, порушення роботи ЦНС та спадкова схильність. Наявна недостатність захисних сил організму полягає у дисфункції простагландинів та циклічних нуклеотидів, що призводить до зменшення активності нейтрофілів, Т-хелперів та неспецифічних захисних факторів, у тому числі – фагоцитозу.

Крім того, спостерігається зміна співвідношення імуноглобулінів у крові – нестача IgM та надмірний синтез IgG, IgE. Генетичний компонент захворювання полягає у наявності в хромосомах специфічного гена В-22 за системою HLA. Порушення роботи нервової системи супроводжується підвищенням судинної проникності та надмірною чутливістю гладком’язових волокон до запалення за рахунок гіпертонусу парасимпатичної частини периферичної НС та дисрегуляції гіпоталамуса. Травматичне ушкодження регіональних нервових волокон також сприяє розвитку цієї патології. На тлі проникнення інфекції в таких умовах відбувається синтез аутоантитіл, що підтримують хронічне запалення тканин вуха.

Залежно від етіопатогенетичних та клінічних особливостей можна виділити кілька форм екземи зовнішнього вуха. Це дозволяє детальніше диференціювати патологію з іншими нозологічними одиницями, правильно підбирати терапевтичні схеми. Таким чином, класифікація екзематозного процесу вушної локалізації включає наступні варіанти:

• Справжня чи ідіопатична. Характерний розвиток частих рецидивів, спровокованих будь-якими, навіть незначними за своєю інтенсивністю подразниками. Найчастіше точну причину встановити не вдається.
• Мікробна. Формується на місці хронічних гнійних вогнищ – у зоні раніше отриманих та інфікованих ран, трофічних виразок, подряпин, хондроперихондриту. Особлива роль приділяється хронічному гнійному середньому отиту, що супроводжується гноетечением.
• Мікотична. Розвивається на тлі гіперчутливості організму до грибкових антигенів. До найпоширеніших причин належать стрижучий лишай, кандидоз зовнішнього вуха та інші форми мікотичного ураження цієї області.
• Себорійна. Зустрічається серед хворих, які страждають на себорею, часто є маркером ВІЛ-інфекції та СНІДу. Крім шкіри вушної раковини при ній уражаються й інші ділянки тіла, багаті на сальні залози: волосиста частина голови, міжлопаткова область, носогубна складка і т.д.
• Професійна чи контактна. Характерна для людей з підвищеною чутливістю до речовин, з якими вони змушені постійно контактувати з виробництва. Найчастіше це солі хрому та нікелю, штучні барвники, формальдегід, різноманітні смоли.

Незважаючи на наявність різних форм захворювання, у всіх варіантів патології простежується типова послідовність розвитку клінічних симптомів, що включає наступні стадії: еритематозну папуло-везикульозну, мокнучу та кіркову. Початок, як правило, гострий. Первинними проявами стають виражена гіперемія, набряклість, нестерпний свербіж, печіння, рідко – біль.

Згодом на їх тлі виникає шкірний висип у вигляді папул і везикул, заповнених серозною рідиною. Розкрившись, вони залишають по собі невеликі мокнучі ерозії на кшталт «серозного колодязя» – найбільш характерний симптом екземи. У процесі загоєння утворюються кірки сіро-жовтого кольору, з’являється лущення, екскоріації та ліхеніфікації, поступово стихає свербіж. Далі процес переходить із гострого до хронічного, що без належного лікування може тривати роками.

Справжня екзема зовнішнього вуха характеризується симетричністю, відсутністю чітких меж гіперемії та формуванням вторинних депігментованих плям на шкірі. Клінічні особливості мікробної екземи – виникнення сверблячої ділянки почервоніння і набряку, що має чіткий, яскраво виражений контур; відторгнення рогового шару шкіри на периферії; формування великої кількості гнійних кірок, що повністю покривають здорову шкіру та дрібних пустул на поруч розташованих ділянках. При мікробному варіанті поєднуються класичні ознаки грибкового захворювання та екзематозного процесу. Себорейна форма проявляється бляшками, міліарними папулами жовтуватого або бурого кольору, що зливаються між собою у формі кільця або «гірлянди».

Найбільш поширене ускладнення екземи зовнішнього вуха пов’язане з вторинним приєднанням бактеріальної флори інфікуванням розчісів або ерозій. Це призводить до розвитку імпетиго або фурункульозу, що супроводжуються загальним інтоксикаційним синдромом. Рідше виникають еритродермія, регіонарний лімфаденіт та лімфангіт. При ураженні слухового проходу може відбуватися звуження його просвіту із формуванням стриктури чи повної атрезії. При тривалому, часто рецидивному перебігу захворювання здатне трансформуватися в нейродерміт.

Діагностика екземи зовнішнього вуха не є складними для досвідченого фахівця. Діагноз встановлюється лікуючим отоларингологом або дерматовенерологом на підставі анамнестичних відомостей, скарг та специфічної клінічної картини. При опитуванні особлива увага приділяється супутнім ендокринним патологіям, дефіциту імунітету, умов праці та наявності алергічних захворювань. Визначається послідовність розвитку наявних симптомів, раніше проведене лікування. Подальша діагностична програма включає такі методи обстеження:

• Візуальний огляд. Зовнішні прояви залежать від стадії захворювання, можуть включати різку, обмежену гіперемію, везикуло-папульозний висип, ерозії, що мокнуть, або кірки різного характеру.
• Дерматоскопія. При малому збільшенні дерматоскопа (10) визначається нерівномірний осередковий розподіл кровоносних судин у вигляді характерних точок, лущення або скоринки.
• Отоскопія. Застосовується при ознаках залучення до процесу слухового каналу. Візуальні зміни полягають у висівковому лущенні. Запалення слабовиражене або відсутнє. Характерне мокнення спостерігається лише за сильному розчісуванні.
• Алергопроби. Використовуються для визначення речовин, яких є підвищена чутливість у пацієнта. Дослідження найбільш інформативне при професійній та ідіопатичній екземі, оскільки дозволяє виявити тригер.
• Біопсія шкіри. Призначається за неможливості чітко диференціювати екзематозний процес з інших дерматологічних патологій, особливо у эритематозной стадії розвитку.

Лікування захворювання комплексне, залежить від форми та ступеня тяжкості, зазвичай складається із системної та місцевої терапії. Основну роль грають фармакологічні засоби, рідше використовуються фізіотерапевтичні процедури, курортотерапія. Паралельно проводиться лікування супутніх патологій, що сприяють розвитку екземи. При екзематозному ураженні шкірних покривів зовнішнього вуха показані наступні терапевтичні заходи:

• Системні препарати Для боротьби з алергічними реакціями застосовуються гіпосенсибілізуючі та антигістамінні засоби, транквілізатори та нейролептики, вітамінні комплекси, імуномодулятори та НПЗЗ. У важких випадках призначають невеликі дози глюкокортикостероїдів у поєднанні з стероїдними анаболічними гормонами. З метою запобігання вторинному інфікуванню та терапії мікробної форми застосовують антибактеріальні засоби.
• Зовнішнє лікування. Для видалення кірок і шкіри, що відлущилася, використовуються марлеві пов’язки, просочені рослинним маслом. На стадії мокнути показані охолодні примочки з розчинів борної кислоти, нітрату срібла або резорцину, після її купірування – кортикостероїдні мазі, кератопластичні препарати. При мікробній формі екземи призначаються анілінові барвники та мазі на основі антибіотиків.
• Фізіотерапія та курортотерапія. При переході захворювання на хронічну стадію доцільно використання сірководневих, радонових ванн. При сильному свербіні показано акупунктуру, а на тлі вираженої інфільтрації та ліхенізації – аплікації з озокеритом та парафіном, лікувальні грязі. При низькій ефективності всіх вищезазначених засобів застосовується рентгенотерапія.

Прогноз для життя сприятливий, для одужання – багато в чому залежить від можливості усунути вплив етіологічних факторів та провести корекцію порушень роботи внутрішніх органів та систем. При сучасно розпочатому, правильно підібраному лікуванні гострої форми захворювання, повне одужання настає на 20-25 добу. Виняток становить ідіопатична екзема, терапія якої скрутна. До профілактичних заходів відноситься дотримання правил особистої гігієни, обмеження контакту з алергенами (продуктами харчування або хімічними речовинами), раннє лікування піодермій, корекція системних патологій та імунодефіцитних станів.