Епідемічний паротит — це захворювання вірусної етіології, при якому діагностуються запальні зміни в залозистій та нервовій тканині. Основна локалізація розмноження вірусу — слинні залози. Рідше уражуються підшлункова залоза, центральна нервова система, статеві залози. Слово «паротит» походить від латинського терміна «parotis», який перекладається як «привушна залоза»: саме її запалення надає обличчю характерної одутлості. Зовнішній вигляд хворого став основною причиною появи другої назви інфекції — «свинка».

Мікроорганізм, що викликає захворювання, був уперше виділений та описаний у 1934 р. американськими вченими. Вони провели дослідження групи хворих дітей з подібними симптомами та з’ясували, що ця інфекція викликається вірусом, який пізніше був названий вірусом паротиту. Цікаво, що паротит був поширений і досить добре відомий ще до цього часу, але спочатку його вважали частиною симптомів інших інфекцій, таких як кір. Лише у 20-ті та 30-ті роки XX століття завдяки систематичній науковій роботі вдалося виявити причину розвитку паротиту та точно визначити роль збудника у патогенезі захворювання.

Поширеність та актуальність вірусного паротиту

Епідемічний паротит залишається відносно поширеним захворюванням, незважаючи на вакцинацію. Епідемії інфекції все ще фіксуються у спільнотах із низьким охопленням вакцинацією. Паротит діагностується головним чином у нещепленого населення, але були зареєстровані випадки епідемій і серед вакцинованих людей. Недостатній поствакцинальний імунітет та зниження опірності організму також відіграють роль у розвитку інфекційного захворювання.

Спалахи паротиту можуть виникати в різних регіонах та спільнотах з різних причин. Вони зазвичай пов’язані з недостатньою вакцинацією, близькими контактами між людьми та іншими факторами, що зумовлюють поширення вірусу. Ось декілька прикладів спалахів паротиту, що сталися у різні періоди:

в 2006 р. у США зареєстровано великий спалах паротиту серед студентів кількох університетів. Спалах почався в штаті Айова і швидко поширився на інші штати;
Канада (2017–2018 рр.) — також відбувся спалах паротиту серед студентів. Спалах був пов’язаний з обмеженим охопленням вакцинацією та тісними контактами в освітніх закладах;
Японія (2018 р.) — понад 13 000 випадків підтверджено за рік.

Ці приклади підтверджують, що навіть у наш час паротит може спричинити епідемії, особливо серед недостатньо вакцинованих груп населення.

Етіологія вірусного паротиту

Збудник епідемічного паротиту — вірус, відомий як mumps virus («mumps» у перекладі з англійської означає «свинка»). Він належить до сімейства Paramyxoviridae та роду Paramyxovirus. З особливостей mumps virus:

будова — збудник епідемічного паротиту є віріоном округлої форми діаметром 120–300 нм;
геном — містить одноланцюгову РНК позитивної полярності. Вірус використовує свою РНК для управління процесом синтезу білків у клітині-хазяїні, забезпечуючи своє розмноження та поширення;
антигенна структура — вірус епідемічного паротиту містить антигени, до яких організм виробляє нейтралізуючі та комплементзв’язувальні антитіла;
стійкість — вірус нестійкий до впливу фізичних та хімічних факторів, може бути інактивований при нагріванні, ультрафіолетовому опроміненні, контакті з жиророзчинними речовинами, 2% розчином формаліну, 1% розчином лізолу або хлораміном. При кімнатній температурі (20 °C) зберігає свою життєздатність до 7 днів.

Джерелом вірусного паротиту є інфікована людина з активною або стертою формою хвороби або безсимптомним перебігом. Основні шляхи передачі:

повітряно-краплинний — переважний шлях передачі вірусу паротиту. Під час кашлю, чхання та розмови збудник поширюється у повітрі та осідає на поверхнях;
контактний — при прямому контакті з інфікованою людиною (через поцілунки, при обміні їжею чи напоями, використанні посуду та предметів особистої гігієни);
вертикальний — іноді збудник може передаватися від матері до дитини у період вагітності або під час пологів. Однак цей спосіб передачі відмічають дуже рідко.

Для хвороби характерна сезонність — пік захворюваності відзначається у зимово-весняний період.

Інфекція може виникати в будь-якому віці (переважно до 25 років), частіше хворіють діти віком 3–5 років, у віці молодше 2 років паротит діагностується відносно рідко, діти віком до 6 міс і особи віком старше 50 років хворіють дуже рідко.

Спалахи паротитної інфекції найчастіше реєструються в закритих дитячих закладах, таких як дитячі садки та школи. Близько ⅓ випадків паротиту минають без будь-яких клінічних проявів.

Класифікація епідемічного паротиту

Епідемічний паротит класифікують за 3 властивостями:

форма захворювання;
тяжкість клінічної симптоматики;
перебіг інфекції.

Інфекція має різні форми, що відрізняються характером ураження органів і систем. Розрізняють форму з типовими та атиповими проявами.

Таблиця 1

Форма та ускладнення епідемічного паротиту	Опис
З неврологічними ускладненнями	Діагностуються пошкодження органів центральної нервової системи: ізольована нервова форма — уражується лише центральна нервова система. Захворювання може виявлятися у вигляді менінгіту або менінгоенцефаліту. Симптоматика, як правило, розвивається на 4–6-й день інфекції; комбінована форма — поєднане ураження залозистої та нервової тканини. Клінічна картина проявляється симптомами запалення залозистої та нервової тканини.
Із соматичними ускладненнями	Крім слинних залоз, уражуються інші внутрішні органи: панкреатит — для вірусного пошкодження підшлункової залози характерні постійний біль у животі, погіршення апетиту, нудота, блювання, зменшення маси тіла, порушення випорожнень; орхіт та епідидиміт — ускладнення епідемічного паротиту з’являються у пацієнтів чоловічої статі на 5–8-й день захворювання. У клінічній картині переважають інтоксикація, біль та набряк, місцева гіперемія шкіри; міокардит — запалення серцевого м’яза проявляється больовим синдромом, задишкою, аритмією та іншими кардіологічними ознаками; артрит — запалення суглобів — одне з нечастих ускладнень інфекції, яке супроводжується болем та обмеженням руху; рідкісні ускладнення (простатит, оофорит) — відзначають рідко (близько 5% пацієнтів). Клініка епідемічного паротиту доповнюється характерними симптомами захворювання передміхурової залози чи патології жіночих статевих залоз.
Атипова форма	Захворювання минає без симптомів ураження залозистої тканини: стерта форма — ознаки захворювання слабо виражені, як правило, превалюють неспецифічні симптоми (нездужання, легке підвищення температури тіла); безсимптомна (інапарантна) форма — відсутні явні симптоми хвороби. Діагностика ґрунтується на наростанні титру специфічних антитіл у динаміці дослідження.

Епідемічний паротит класифікується за тяжкістю на легку, середньої тяжкості та тяжку форму. Критерії, за якими оцінюють тяжкість захворювання:

рівень прояву інтоксикації та підвищення температури тіла;
локальні симптоми;
наявність ускладнень.

Тяжкість перебігу паротитної інфекції:

легка форма — характеризується помірною інтоксикацією, субфебрильною температурою тіла, незначними змінами в слинних залозах;
середньотяжка форма — прояви інтоксикації виражені, лихоманка до 39–40 °C, видиме збільшення слинних залоз;
тяжка форма — ускладнена патологією, такою як менінгіт, менінгоенцефаліт, панкреатит, орхіт, епідидиміт, мастит, міокардит, артрит.

Перебіг захворювання може бути:

гладким — перебіг інфекції без суттєвих ускладнень. Відновлення пацієнта проходить в адекватні часові терміни, не виникає загострення хронічних захворювань;
негладким — перебіг ускладнений різними факторами: нашарування вторинної інфекції, загострення хронічних захворювань та інші.

Клінічні прояви епідемічного паротиту

Інфекція розвивається поетапно, що зумовлює час та локалізацію появи різних симптомів хвороби:

вірус проникає в організм через слизові оболонки ротоглотки, верхніх дихальних шляхів, кон’юнктив;
розмноження збудника інфекції відбувається в епітеліальних клітинах слизових оболонок з подальшим поширенням організмом через кров;
мікроорганізм проникає в епітелій залозистої тканини та призводить до розвитку запальних змін у них, загибелі секреторних клітин, порушення функції залоз;
при проникненні через гематоенцефалічний бар’єр уражується нервова тканина;
після початку продукції специфічних антитіл в організмі відбувається поступова елімінація патогенних мікроорганізмів з організму.

Інкубаційний період епідемічного паротиту у більшості пацієнтів становить 15–19 днів, хоча фіксувалися випадки його скорочення (до 11 днів) або подовження (понад 20 днів). Продромальні прояви, що передують типовій картині хвороби, рідкісні та зазвичай включають загальне нездужання, м’язовий та головний біль, озноб, безсоння та порушення якості сну, погіршення апетиту. Через 1–2 дні з’являються характерні симптоми епідемічного паротиту, поєднані у синдроми (таблиця).

Таблиця

Назва синдрому	Опис
Інтоксикаційний	Включає: загальне нездужання; фізичну слабкість, біль голови, зниження апетиту; біль у м’язах та суглобах; коливання температури тіла від субфебрильних показників при легкій формі захворювання та до фебрильної температури у більш серйозних випадках. Висока температура тіла може зберігатися тривалий час, протягом 1–2 тиж. При ускладненій формі епідемічного паротиту відзначають хвилеподібний перебіг інтоксикаційного синдрому. Кожна нова хвиля пов’язана з ураженням наступного органу. При пошкодженні підшлункової залози до описаних вище симптомів додається блювання.
Синдром ураження залозистої тканини	Цей синдром поєднує прояви, що виникають в організмі при пошкодженні залозистих органів. Запалення привушних слинних залоз — перші симптоми захворювання включають болісні відчуття в ділянці привушної слинної залози, які посилюються під час жування або розмови. Протягом 24–48 год привушна слинна залоза змінює свої розміри та консистенцію: вона стає більшою, при пальпації нагадує тісто. Візуально відзначається набряк підшкірно-жирової клітковини з локалізацією на щоках, скроневій ділянці та ділянці соскоподібного відростка. Локальна температура та колір шкірних покривів не змінюються. У наступні кілька днів патологічний процес може поширюватися на інші слинні залози (привушна з іншого боку, під’язикові, підщелепні). Субмандибуліт — найчастіше запалення підщелепних слинних залоз відбувається разом із запаленням привушних слинних залоз. Практично у кожного десятого пацієнта з епідемічним паротитом патологічний процес є ізольованим та обмежується лише субмандибулярною залозистою тканиною. Підщелепні залози розташовані всередину від краю нижньої щелепи. При запаленні вони стають щільними та болючими при пальпації, виникає набряк підшкірної клітковини шиї. Сублінгвіт — запалення під’язикових слинних залоз проявляється набряклістю і хворобливістю в ділянці підборіддя та під язиком. При значному збільшенні як підщелепних, так і під’язикових залоз можуть виникнути набряк глотки, гортані і язика. Вірусний панкреатит — ураження підшлункової залози (панкреатит) розвивається до кінця 1-го тижня захворювання приблизно у 20–40% випадків. Панкреатит дуже рідко є єдиним симптомом інфекції, найчастіше він розвивається одночасно із запаленням слинних залоз. Клінічні прояви панкреатиту включають: біль у верхній частині живота; нудоту та блювання; втрату апетиту; порушення випорожнень. Лабораторно визначається підвищений рівень амілази у плазмі крові та сечі. У тяжких випадках панкреатит може призвести до ускладнень: хронічного панкреатиту; цукрового діабету; ожиріння. Орхіт — запалення статевих залоз у чоловіків найчастіше однобічне, тобто уражує одне яєчко. Ускладнення діагностується в основному у пацієнтів молодого віку на 5–8-й день хвороби, рідше — в більш пізні терміни. Орхіт проявляється болем у мошонці з ураженого боку з іррадіацією в пах і стегнову ділянку. Запалене яєчко ущільнюється та збільшується у розмірах. Симптоми орхіту продовжуються протягом 1–2 тиж. У тяжких випадках результатом запальних змін є атрофія яєчок, безпліддя, імпотенція, гінекомастія та інша патологія. Порушення сперматогенезу можуть діагностувати після епідемічного паротиту без клінічних симптомів запалення яєчок. Простатит — при запаленні передміхурова залоза збільшується в розмірах, виникає больовий синдром з локалізацією болю в промежині та ділянці заднього проходу, порушується процес сечовипускання. Оофорит — частіше діагностується у дівчаток у період статевого дозрівання. Пацієнтки скаржаться на болючість у здухвинній ділянці на тлі підвищеної температури тіла та ознак інтоксикації. Зазвичай реакція на лікування позитивна та симптоми зникають за 5–7 днів. Проте ускладнення може мати довгострокові наслідки для жіночого здоров’я. Незважаючи на те що в більшості випадків оофорит має сприятливий прогноз, він може стати причиною таких проблем, як безпліддя, рання менопауза (передчасна недостатність яєчників), рак яєчника, атрофія яєчників, порушення менструального циклу і ювенільні маткові кровотечі.
Синдром ураження нервової тканини	Серозний менінгіт — це запалення оболонок головного мозку, яке може розвинутися під час епідемічного паротиту. Найчастіше менінгіт виникає у дітей віком 3–9 років. Захворювання починається раптово з різким підвищенням температури тіла, головним болем, блюванням та можливими нападами, маревними станами та можливою втратою свідомості. Ознаки запалення мозкових оболонок (наприклад позитивний симптом Керніга) з’являється відразу, але помірно. Менінгоенцефаліт — це надтяжке ускладнення, яке характеризується запаленням не тільки оболонок головного мозку, але і його речовини. Менінгоенцефаліт діагностується рідко, переважно в педіатричній практиці. Стан хворих вкрай тяжкий, відзначаються висока температура тіла, сильний головний біль, повторні епізоди блювання, відчуття слабкості, тривалий стан сонливості, порушення ясності свідомості, психомоторне збудження з маревними ідеями, судоми, як тонічні, так і клонічні, параліч черепних нервів, слабкість половини тіла (геміпарез) та втрата координації рухів (мозочкова атаксія). Частота випадків ураження черепних нервів невисока. Найбільш поширеними є ураження VII пари (лицьового нерва) та VIII пари (слухового нерва). При ураженні лицьового нерва відзначається параліч мімічних м’язів обличчя, що призводить до зміни виразу обличчя. При ураженні слухового нерва відзначаються запаморочення, шум у вухах, зниження слуху до глухоти. Мієліти та енцефаломієліти — проявляються спастичним нижнім парапарезом, паралічем, нетриманням калу та сечі, судомами та змінами в психіці. При ураженні периферичної нервової системи фіксуються порушення рухових та чутливих провідних шляхів.

Діагностика епідемічного паротиту

При типовій формі інфекції діагностика захворювання нескладна. Діагноз встановлюють на підставі сукупності даних:

з анамнезу — контакт з інфікованою людиною;
скарги — характерні для одного або кількох синдромів, описаних вище;
зовнішній вигляд — набряк в ділянці привушних слинних залоз, позитивний симптом Мурсона (навколо зовнішнього отвору вивідної протоки слинної залози набряклість та гіперемія);
пальпація — позитивний симптом Філатова (неприємні відчуття при натисканні на вушний козелок, проєкції соскоподібного відростка, підщелепної ямки);
клінічний аналіз крові — лейкопенія, лімфоцитоз, швидкість осідання еритроцитів (ШОЕ) без змін;
біохімічний аналіз крові — підвищення активності амілази в плазмі крові та сечі;
серологічне дослідження — виявлення імуноглобулінів класу M (IgM) до вірусу епідемічного паротиту. У реакціях зв’язування комплементу (РЗК) та реакції гальмування гемаглютинації (РГГА) досліджують парні сироватки (перша береться на початку захворювання, друга — через 2–3 тиж). Діагностичним вважається наростання титру в 4 рази та більше; при одноразовому серологічному обстеженні діагностичним вважається титр 1:80 і більше;
молекулярно-біологічний метод — полімеразна ланцюгова реакція (ПЛР) — виявлення РНК вірусу.

При необхідності рекомендують ультразвукове дослідження (УЗД) ушкоджених органів, інструментальні обстеження нервової системи (електроенцефалографія, нейросонографія).

Лікування епідемічного паротиту

Лікування епідемічного паротиту проводять здебільшого в амбулаторних умовах (легка форма) та в стаціонарі (починаючи з середньотяжкої форми).

Якщо лікування в амбулаторних умовах не призводить до позитивного результату, слід розглянути питання про госпіталізацію хворого в стаціонар. Існують певні критерії для госпіталізації пацієнта:

наявність факторів ризику (ранній вік дитини, вади розвитку серця, органів слуху та зору, енцефалопатія, тяжкі алергічні захворювання, імунодефіцитні стани);
тяжкість клінічного перебігу інфекції;
епідемічні показники.

З базисної терапії можна виділити:

для пацієнтів з ізольованим ураженням слинних залоз рекомендується постільний режим тривалістю до 7 днів. При серозному менінгіті цей режим має бути збільшений до 14 днів, а при орхіті — до 10 днів;
важливим аспектом лікування є правильне харчування. Пацієнта слід годувати 5–6 разів на день теплою рідкою їжею або пюре, необхідно виключити з раціону сирі овочі та фрукти, а також фруктові та овочеві соки, жирні та гострі страви;
для зменшення вираженості симптомів рекомендується полоскання порожнини рота 5% розчином борної кислоти або відваром ромашки після їди;
призначають сухе тепло на ділянку уражених слинних залоз для зниження інтенсивності больових відчуттів та дискомфорту.

Етіотропну терапію призначають при лікуванні пацієнтів з епідемічним паротитом у тяжкій формі. Для цього застосовують:

альфа-інтерферон — курс лікування становить 7–10 днів. Доза підбирається індивідуально для кожного пацієнта. Дітям віком до 7 років рекомендовано по 250 000 МО (міжнародних одиниць) 2 рази на добу, віком від 7 років і дорослим — по 500 000 МО 2 рази на добу;
індуктори ендогенного інтерферону (наприклад, тілорон) — у перші два дні добова доза становить 125–250 мг, потім по 125 мг кожні 2 дні;
інозину пранобекс — виявляє імуностимулюючу та противірусну активність. Дозу підбирають з урахуванням маси тіла пацієнта: для дорослих 50 мг/кг маси тіла, для дітей — 50–100 мг/кг маси тіла. Дозу ділять на 3–4 прийоми.

Залежно від вираженості симптоматики та ускладнень інфекції, до списку лікарських засобів, що рекомендуються, можуть входити антибіотики, антипіретики, глюкокортикостероїди, розчини електролітів, вітаміни та інші групи препаратів.

Профілактика та прогноз епідемічного паротиту

Специфічна профілактика — пріоритетний та найефективніший метод зниження захворюваності та запобігання розвитку тяжких форм інфекції. Вона проводиться за допомогою вакцинації від епідемічного паротиту у два етапи:

перше щеплення — у віці 12 міс;
ревакцинація — у віці 6 років.

Вакцина містить ослаблений живий вірус паротиту в комбінації з ослабленими вірусами кору та краснухи. Після вакцинації організм виробляє противірусні антитіла, які перешкоджають розвитку інфекції приблизно у 80% вакцинованих.

Прогноз епідемічного паротиту здебільшого сприятливий. Ключове значення мають:

лікування та догляд — прогноз залежить від того, наскільки добре доглядають пацієнта і наскільки швидко починається лікування. Антивірусні препарати та симптоматичне лікування зменшують прояви захворювання та знижують ризик розвитку ускладнень;
ускладнення — прогноз погіршується, якщо виникають ускладнення, такі як менінгіт, менінгоенцефаліт, панкреатит, орхіт, епідидиміт та інші;
вакцинація — знижує ймовірність розвитку тяжких форм інфекції.