Гельмінтози

Гельмінтози – глистяні захворювання, що викликаються гельмінтами – круглими і плоскими, рідше кільчастими та колючеголовими паразитичними хробаками. Для гельмінтозів характерний хронічний перебіг та системний вплив на організм з розвитком абдомінального, алергічного, анемічного синдромів, хронічного токсикозу; ураження легень, печінки, жовчовивідних шляхів, головного мозку, органу зору. У діагностиці гельмінтозів застосовуються лабораторні (гельмінтоовоскопічні, гельмінтоларвоскопічні, серологічні) та інструментальні (рентген, ендоскопія, УЗД та ін) методи. Лікування гельмінтозів залежить від виду паразиту і включає специфічну (протигельмінтну) та патогенетичну терапію.

Гельмінтози – глистні інвазії, що викликаються різними видами нижчих паразитичних хробаків – гельмінтами. Гельмінтози мають хронічний перебіг, що супроводжується виснаженням організму та зниженням його природних захисних сил. У структурі гельмінтозів провідні місця належать ентеробіозу, аскаридозу, анкілостомозу, трихоцефальозу та токсокарозу.

За офіційною статистикою, інвазованість населення Росії гельмінтозами становить 1-2%, проте в окремих регіонах вона досягає 10% і більше. Проблема зростання захворюваності на гельмінтози актуальна не тільки для інфекційних хвороб, але також педіатрії, терапії, хірургії, гастроентерології, дерматології, алергології, урології та інших практичних медичних напрямків.

На сьогоднішній день відомо більше 250 збудників гельмінтозів у людини; їх найбільш поширені близько 50 видів. Паразитують в організмі людини гельмінти в основному представлені круглими хробаками (клас Nematoda) і плоскими хробаками (клас сисунів – Trematoda та стрічкових хробаків – Cestoidea); рідше відбувається зараження людини кільчастими хробаками (Annelida) та шкребнями (Acanthocephala). До представників круглих черв’яків відносяться гострики, аскариди, трихінели, волосоголовці; стрічкових – бичачий, свинячий та карликовий ціп’яки, ехінококи, широкий лентець; сисунів – котяча та печінкова двоустки.

Життєвий цикл гельмінтів включає стадії яйця, личинкових та статевозрілих форм. Залежно від особливостей розвитку паразитичних черв’яків та шляхів зараження глистяні захворювання діляться на біогельмінтози, геогельмінтози та контагіозні (контактні) гельмінтози.

1. Геогельмінтами є більшість круглих хробаків (нематод). Стадії розвитку яйця та личинки геогельмінтів проходять у ґрунті за певних температурно-вологих умов. Зараження геогельмінтозами відбувається при недотриманні особистої гігієни, вживанні в їжу контамінованої паразитами води, фруктів, овочів або контакту із забрудненим фекаліями ґрунтом. Геогельмінтози включають такі глистяні захворювання, як аскаридоз, анкілостомідози, трихоцефальоз, стронгілоїдоз.
2. До числа біогельмінтів належать сисун (трематоди) і стрічкові черв’яки (цестоди), а також деякі види нематод. Для досягнення інвазійної стадії їм необхідна зміна одного чи двох проміжних господарів, якими можуть виступати риби, ракоподібні, молюски, комахи. Збудники біогельмінтозів проникають в організм людини при вживанні в їжу не пройшов достатньої термічної обробки м’яса або риби, пиття сирої води. Представниками біогельмінтозів є дифілоботріоз, клоноргосп, опісторхоз, теніоз, теніарингосп, трихінельоз, фасціолез, ехінококози.
3. До контагіозним гельмінтозам належать інвазії, що передаються від людини до людини при особистому контакті, через загальні предмети туалету, посуд, білизну або самозараження. Це ентеробіоз, гіменолепідоз, стронгілоїдоз, цистицеркоз.

Гельмінтози класифікуються в залежності від біологічних особливостей гельмінтів, способу існування у зовнішньому середовищі, шляхів зараження, проживання в організмі людини. З урахуванням біологічних характеристик збудників виділяють:

• нематодози (аскаридоз, ентеробіоз, трихоцефальоз, анкілостомідози, некатороз та ін.)
• цестодози (теніоз, цистицеркоз, гіменолепідоз, теніаринхоз, ехінококоз)
• трематодози (описторгосп, клоноргосп, шистосомоз, фасціолез).

За способом існування паразитичних хробаків у навколишньому середовищі розрізняють геогельмінтози, біогельмінтози та контактні гельмінтози. Зараження гельмінтозами може відбуватися харчовим, водним, перкутанним шляхом. Залежно від локалізації збудників в організмі людини гельмінтози поділяються на:

• Кишкові. У кишечнику людини паразитують збудники аскаридозу, ентеробіозу, анкілостомідозу, трихоцефальозу, стронгілоїдозу, трихостронгілоїдозу, дифілоботріозу, теніозу, теніарингоспу, гіменолепідозу та ін.
• Позакишкові. Позакишкові гельмінти можуть мешкати в печінці, жовчному міхурі, судинах, підшкірній клітковині. До позакишкових паразитозів відносяться філяріатоз, дракункулез, опісторхоз, шистосомоз, фасціолез, клоноргосп, парагонімоз, трихінельоз, цистоцеркоз та ін.

Крім цього, відповідно до локалізаційного принципу, розрізняють просвітні (в т. ч. кишкові) та тканинні (шкірні та вісцеральні) гельмінтози.

Клінічна картина гельмінтозів дуже строката і складається із загальної реакції імунної системи у відповідь на інвазію паразитів та органоспецифічних уражень. Протягом гельмінтозів виділяють гостру або ранню (від 2-3 тижнів до 2 місяців) та хронічну фази (до декількох років). Основні патологічні ефекти гельмінтів на організм людини включають токсико-алергічні реакції, механічне пошкодження органів та тканин, аліментарну та вітамінну недостатність, зниження імунологічної компетенції.

Гостра фаза

У гострому періоді гельмінтозу основні прояви обумовлені токсико-алергічним впливом паразитичних хробаків на організм. У хворих відзначається лихоманка, висипання на шкірі, м’язові болі, лімфаденопатія. Часто розвивається абдомінальний синдром (диспепсія, біль у животі), легеневий синдром (сухий кашель, бронхоспазм, задишка), гепатолієнальний синдром (збільшення печінки та селезінки), астеновегетативний синдром (апатія, стомлюваність, порушення сну, дратівливість).

Хронічна фаза

У хронічну фазу гельмінтозу переважають органоспецифічні ураження, зумовлені головним чином механічною травматизацією місця паразитування гельмінту. Так, визначальними протягом кишкових гельмінтозів є диспепсичні розлади та абдомінальні болі. Порушення процесів всмоктування в кишечнику супроводжується полігіповітамінозом, що прогресує зниженням маси тіла. Частим супутником кишкового гельмінтозу є залізодефіцитна анемія. При масивній глистової інвазії можливе випадання прямої кишки, розвиток геморагічного коліту, кишкової непрохідності.

У хронічну фазу гельмінтозів, що протікають з переважним ураженням гепатобіліарної системи, може виникнути механічна жовтяниця, гепатит, холецистит, холангіт, панкреатит. У разі міграції гостриків при ентеробіозі можливий розвиток наполегливих вагінітів, ендометриту, сальпінгіту.

Хронічна стадія стронгілоїдозу протікає з утворенням виразок шлунка та 12-палої кишки. При трихінельозі може уражатися серцево-судинна система (міокардит, серцева недостатність), органи дихання (бронхіти, бронхопневмонії), ЦНС (менінгоенцефаліт, енцефаломієліт). Внаслідок інвазії філяріями лімфатичних судин при філяріатоз нерідко розвивається лімфангіт, лімфедема кінцівок з набряком молочних залоз та статевих органів. При ехонококозі виникають кісти печінки та легень, при нагноєнні яких можливі ускладнення у вигляді гнійного перитоніту або плевриту.

На фоні гельмінтозів у дітей та дорослих знижується ефективність профілактичної вакцинації та ревакцинації, внаслідок чого не досягається необхідний захисний рівень імунітету. За наявності супутніх захворювань гельмінтози видозмінюють та обтяжують їх перебіг. Результатом гельмінтозу може бути одужання (при природній загибелі або вигнанні гельмінту) або резидуальні явища нерідко з наслідками, що інвалідизують.

З клініко-епідеміологічних даних гельмінтози переважно діагностуються вже у хронічну стадію. Для ідентифікації збудника гельмінтозу використовуються спеціальні лабораторні методи: мікрогельмінтоскопічні (зішкріб на ентеробіоз), гельмінтоовоскопічні (дослідження калу на яйця глистів), гельмінтоларвоскопічні, серологічні (ІФА, РІФ, РСК, РНГА), гістологічна. Досліджуваним матеріалом виявлення яєць, личинок чи фрагментів зрілих особин гельмінтів можуть бути фекалії, блювотні маси, дуоденальний вміст, мокротиння, сеча, кров, біоптати шкіри та інших.

При кишкових гельмінтозах можуть бути інформативними шкірно-алергічні проби з антигенами гельмінтів. З метою виявлення та оцінки тяжкості органоспецифічних уражень широко застосовується інструментальна діагностика: УЗД печінки, підшлункової залози, ФГДС, колоноскопія, ендоскопічна біопсія, рентгенографія та КТ внутрішніх органів, сцинтиграфія печінки.

Цілісний підхід до лікування гельмінтозів складається з проведення етіотропної та посиндромної терапії. Специфічне лікування передбачає призначення антигельмінтних препаратів з урахуванням виду гельмінту та стадії інвазії. Ефективність дегельмінтизації оцінюється за наслідками повторного паразитологічного обстеження. Для етіотропної терапії гельмінтозів використовуються такі групи препаратів:

• протинематодозні (альбендазол, левамізол, бефенія гідроксинафтоат, піперазин, пірантел та ін.)
• протицестодозні (ніклозамід, альбендазол)
• протитрематодозні (тетрахлоретилен, гексахлорпараксилол, бітіонол)
• лікарські засоби широкого спектру дії (мебендазол)

При кишкових гельмінтозах до основного лікування додаються антибактеріальні препарати, ентеросорбенти, ферменти, пробіотики та ін Симптоматична терапія гельмінтозів може включати призначення антигістамінних препаратів, внутрішньовенних інфузій, вітамінів, серцевих глікозидів, НПЗЗ, глюкокортикоїд При ехінококозі основним методом лікування пацієнтів є хірургічне втручання (операції при кісті/абсцесі печінки, ехінококектомія).

Профілактика геогельмінтозів здійснюється шляхом гігієнічного виховання населення, охорони навколишнього середовища від фекальних забруднень, прищеплення дітям правил особистої гігієни. У плані запобігання поширенню біогельмінтозів важливу роль відіграє дегельмінтизація свійських тварин, ветеринарний та санітарний контроль за продажем м’ясної продукції, ретельна термічна обробка м’яса та риби. У профілактиці контактних гельмінтозів основне значення має розрив механізму передачі збудників в організованих, переважно дитячих колективах. Доцільним є проведення сезонної медикаментозної профілактики гельмінтозів у сім’ях (наприклад, албендазолом), регулярне паразитологічне обстеження дітей та груп ризику.