Гіперсомнія

Гіперсомнія – Суттєве збільшення тривалості сну, що зазвичай супроводжується денною сонливістю. Основними ознаками гіперсомнії є: тривалість нічного сну більше 10 год, постійна або приступоподібна денна сонливість, відсутність суттєвого поліпшення стану після денного сну, утруднений і пролонгований пробудження, часто з наявністю симптому сп’яніння сном. Діагностується гіперсомнія на підставі клінічних даних, результатів тестування та полісомнографії. Терапія гіперсомнії полягає у дотриманні певного режиму сну, лікуванні причинного захворювання та застосуванні стимулюючих препаратів.

Гіперсомнія являє собою порушення сну у вигляді збільшення його тривалості та підвищеної сонливості. Слід зазначити, що нормальна тривалість сну значно варіює і в різних людей може становити від 5 до 12 годин. Тому, говорячи про гіперсомнію, тривалість сну оцінюють індивідуально, порівняно з періодом до виникнення проблем зі сном. Необхідно відрізняти гіперсомнію від підвищеної денної сонливості при недостатній тривалості нічного сну, обумовленої життєвими обставинами, що склалися, або безсонням.

У клінічній практиці гіперсомнія зустрічається значно рідше, ніж інсомнія (безсоння). Вона не завжди помічається самим пацієнтом, але може бути виявлена ​​під час проходження ним спеціального тесту. Гіперсомнія може спостерігатися при недосипанні та перевтомі; бути побічним ефектом деяких лікарських препаратів, входити до клінічної картини нарколепсії та психічних розладів; супроводжувати синдром сонних апное, травми та органічні ураження головного мозку, соматичні захворювання.

У клінічній неврології гіперсомнія класифікується переважно за етіологічним принципом. Відповідно до причини виникнення гіперсомнії ділиться на психофізіологічну, посттравматичну, нарколепсичну, психопатичну, ідіопатичну, пов’язану з розладами дихання уві сні та обумовлену соматичними захворюваннями.

За особливостями прояву розрізняють перманентну та пароксизмальну гіперсомнію. Перманентна гіперсомнія супроводжується постійною сонливістю та дрімотним станом протягом дня. Пароксизмальна гіперсомнія характеризується нападами непереборного бажання поспати, що раптово виникають, що призводять до засинання навіть у найбільш непридатних для цього умовах. Пароксизмальна гіперсомнія відзначається при нарколепсії та катаплексії.

Режим сну та неспання в організмі людини регулюється складною системою взаємних активуючих та гальмівних впливів, що відбуваються між корою головного мозку, підкірковими структурами, лімбічною системою та ретикулярною формацією. Гіперсомнія розвивається внаслідок порушення функціонування цієї системи, що може бути обумовлено цілою низкою різноманітних причин.

Психофізіологічна гіперсомнія може виникати у здорових людей після тривалого недосипання, фізичного та психічного перевтоми, перенесеного стресу. Розвиток цього виду гіперсомнії може бути пов’язаний з прийомом деяких медикаментів, наприклад, нейролептиків, транквілізаторів, антигістамінних, цукрознижувальних та гіпотензивних засобів.

Посттравматична гіперсомнія обумовлена ​​функціональними порушеннями ЦНС, що виникають після перенесеної черепно-мозкової травми. Поряд із травмою причиною гіперсомнії може бути органічне ураження мозку: внутрішньомозкова пухлина, абсцес головного мозку, внутрішньомозкова гематома, інфекційні захворювання (нейросифіліс, менінгіт, енцефаліт), судинні порушення (геморагічний інсульт, хронічна ішемія, ішемічний інсульт). Розвиток гіперсомнії у пацієнтів з порушеннями дихання, що відбуваються уві сні, виникає найімовірніше через хронічну гіпоксію тканин головного мозку.

Гіперсомнія є основним клінічним симптомом нарколепсії та часто відзначається при катаплекії. Гіперсомнія може також спостерігатися при психічних розладах (неврастенії, істерії, шизофренії) та соматичних захворюваннях (гіпотиреозі, цукровому діабеті, серцевій недостатності, цирозі печінки, хронічній нирковій недостатності). У тих випадках, коли підвищена сонливість виникає без певних причин і поза будь-яким захворюванням, її відносять до ідіопатичної гіперсомнії.

Основною ознакою гіперсомнії є періодична або постійна денна сонливість за великої тривалості нічного сну. Найчастіше гіперсомнія супроводжується збільшенням тривалості нічного сну до 12-14 годин. Характерно утруднене пробудження, неможливість стати по будильнику, збільшення часу переходу від сну до неспання. Певний час після прокидання пацієнти з гіперсомнією можуть залишатися загальмованими і не зовсім прокинулися. При цьому їхній стан нагадує сп’яніння, за що цей симптом і отримав назву «сп’яніння сном».

Денна сонливість при різних формах гіперсомнії може мати постійний або нападоподібний характер. Вона знижує уважність і працездатність, заважає повноцінно вести трудову діяльність, ускладнює нормальний життєвий ритм і змушує пацієнтів робити перерви на сон. У деяких випадках після денного сну пацієнти відзначають полегшення, але частіше стан сонливості зберігається навіть після тривалого чи неодноразового денного сну.

Нарколепсична гіперсомнія відрізняється наявністю нападів насильницького засинання, при якому бажання спати настільки непереборне, що хворі засинають у місцях, що не підходять для сну, і позах. Згодом у пацієнтів з нарколепсією розвивається передчуття наступу і вони намагаються заздалегідь прийняти зручніше становище для сну. Нарколепсічна гіперсомнія може супроводжуватися появою в період засипання та пробудження галюцинацій, а також катаплексією пробудження – значним зниженням м’язового тонусу, що не дозволяє пацієнту зробити будь-які довільні рухи в перші хвилини після сну.

Психопатична гіперсомнія характеризується непередбачуваною клінічною картиною денної сонливості. Наприклад, у пацієнтів з істерією після психотравмуючої ситуації може спостерігатися «сон» тривалістю кілька днів. Однак проведення полісомнографії вдень не знаходить у них справжніх ознак сну, а навпаки, ЕЕГ демонструє стан напруженого неспання. Найчастіше виявляється, що пацієнти просто лежать із заплющеними очима.

Посттравматична гіперсомнія найчастіше розвивається після травм, що не супроводжуються значними пошкодженнями мозкових тканин, і швидше за все пов’язана з пережитим під час травмування стресом. У таких випадках її клінічна картина може бути подібною до проявів психопатичної гіперсомнії.

Ідіопатична гіперсомнія найчастіше має місце в осіб молодого віку (15-30 років). Пацієнти скаржаться на постійну сонливість, утруднене пробудження від сну, відчуття невиспанності вранці за достатньої тривалості нічного сну. Може спостерігатися симптом «сп’яніння сном». Денний сон у таких пацієнтів приносить деяке полегшення, проте остаточно не позбавляє їх сонливості. У деяких випадках ідіопатична гіперсомнія може супроводжуватися епізодами амбулаторного автоматизму тривалістю кілька секунд. Найчастіше подібний симптом спостерігається у пацієнтів, які відмовляються від денного сну.

Стан безперервного сну, що триває понад добу, називається летаргічним сном. Подібна гіперсомнія найчастіше є проявом епідемічного летаргічного енцефаліту або різних уражень ретикулярної формації.

Оскільки самі пацієнти не завжди можуть об’єктивно оцінити проблеми зі сном, які діють у них, для діагностики гіперсомнії застосовуються загальноприйняті тести: стенфордська шкала сонливості і тест латенції сну.

Важливе діагностичне значення має полісомнографії. У разі нарколепсічної гіперсомнії при проведенні полісомнографії виявляється скорочення періоду засинання, часті нічні пробудження і ранній настання фази швидкого сну, тоді як у нормі швидкий сон виникає в середньому через 80 хв після засинання. Схожа картина сну може спостерігатися при гіперсомнії, пов’язаної із синдромом сонних апное. У цьому випадку встановити правильний діагноз дозволяє виявлення в ході полісомнографії супутніх дихальних порушень. Для ідіопатичної гіперсомнії, як і для нарколепсічної, характерне скорочення періоду засинання, проте при цьому зберігається нормальне співвідношення фаз сну та нічний сон без частих пробуджень.

Гіперсомнія потребує диференціації від астенії, депресивного стану, синдрому хронічної втоми. Для виключення органічної природи патологічної сонливості проводиться ретельне неврологічне обстеження, консультація офтальмолога з офтальмоскопією, Ехо-ЕГ, МРТ чи КТ мозку. Виявлення зв’язку гіперсомнії з наявністю соматичного захворювання може вимагати додаткової консультації терапевта, ендокринолога, кардіолога, гастроентеролога, нефролога.

Діагноз гіперсомнії, як правило, встановлюється неврологом у тому випадку, якщо її ознаки спостерігаються протягом як мінімум 1 місяця та не пов’язані з порушенням нічного сну або прийомом лікарських засобів. Якщо після зникнення гіперсомнії протягом до 2 років її симптоми з’являються знову, то говорять про рецидивну форму захворювання.

Успішна терапія гіперсомнії тісно пов’язана з ефективним лікуванням захворювання, одним із симптомів якого вона є. Якщо повне лікування основного захворювання неможливе (наприклад, у разі нарколепсії), то лікування гіперсомнії спрямоване на максимальне поліпшення якості життя пацієнта.

Важливе значення у лікуванні гіперсомнії має дотримання режиму сну. Пацієнту необхідно виключити роботу у вечірні та нічні зміни, дотримуватися одного і того ж часу відходження до сну, обов’язково включити до свого порядку 1-2 денні сну. Бажано, щоб тривалість нічного сну не перевищувала 9 годин. При ідіопатичній гіперсомнії рекомендована тривалість денного сну становить 45 хв. Поряд з гігієною сну слід уникати вживання алкогольних напоїв та надто важкої їжі, а також прийому їжі безпосередньо перед сном.

Для усунення денної сонливості при гіперсомнії застосовують стимулюючі засоби: пемолін, дексамфетамін, модафініл, мазиндол, пропранолол. Якщо пацієнт має катаплексію, то йому показаний прийом антидепресантів: протриптиліну, іміпраміну, кломіпраміну, флуоксетину, вілоксазину. Дозування зазначених препаратів підбирають індивідуально, намагаючись досягти максимальної терапевтичної ефективності за мінімальних побічних ефектів.

Симптоми посттравматичної гіперсомнії часто мають оборотний характер. Гірше ситуація з гіперсомнією, що розвивається при нарколепсії або внаслідок органічного ураження головного мозку. І хоча гіперсомнія сама по собі не загрожує життю пацієнта, вона значно підвищує ризик його смерті від нещасного випадку на виробництві або при керуванні автомобілем.