Гіпервентиляційний синдром (дихальна дистонія, нейрореспіраторний синдром, респіраторний невроз)

Гіпервентиляційний синдром – психоневрологічна патологія, що призводить до формування патологічного дихального ритму, що збільшує легеневу вентиляцію з розвитком алкалозу. Супроводжується варіабельними вегетативними, алгічними, м’язово-тонічними, дихальними, психічними порушеннями. Діагностується за допомогою тестування, гіпервентиляційної проби, дослідження КОС та електролітів крові. Лікування складається з комбінації немедикаментозних (психотерапія, релаксаційні техніки, дихальні вправи, БОС-терапія) та медикаментозних (психотропні засоби, препарати магнію, кальцію) методів.

Термін «гіпервентиляційний синдром» запроваджено американським медиком Да Коста 1871 року. Згодом пропонувалися варіативні синонімічні назви захворювання: респіраторний невроз, нейрореспіраторний синдром, дихальна дистонія, проте найбільше поширення збереглося за первісним терміном. Гіпервентиляційний синдром (ГВП) спостерігається у 6-11% пацієнтів, які звертаються за медичною допомогою. Захворювання схильні люди різних вікових категорій, включаючи літніх та дітей. Пік захворюваності посідає 30-40 років. Жінки хворіють у 4-5 разів частіше за чоловіків. ГВП має переважно хронічний перебіг, серед хворих на гострі випадки становлять лише 2%.

Етіологічні тригери, які провокують формування ГВП, поліморфні і реалізуються і натомість звично неправильного дихання, що виникла з культурологічних особливостей, пережитого життєвого досвіду, занять окремими видами спорту (бігом, плаванням), гри на духових музичних інструментах. Ці фактори поділяються на:

• Психогенні. Зустрічаються у 60% випадків ГВП. Провідна роль належить психічним порушенням: тривожному розладу, депресії, неврастенії, фобічним розладам, рідше – істеричному неврозу. Спровокувати гіпервентиляційний синдром можуть гострі та хронічні стресові ситуації. У ряді випадків тлом для розвитку захворювання служать психогенії дитячого віку – ситуації дитинства, в яких пацієнт був свідком епізоду асфіксії, нападу бронхіальної астми, задухи людини, що тоне.
• Органічні. Включають ураження ЦНС (гідроцефалія, арахноїдит, дисциркуляторна енцефалопатія) та захворювання внутрішніх органів (гіпертонічна хвороба, рецидивуючий бронхіт, цукровий діабет). Дія суто органічних етіофакторів спостерігається у 5% хворих на ГВС.
• Змішані. Дія психогенного тригера реалізується і натомість органічної патології. становлять 35% від загальної кількості випадків.

Гіпервентиляційний синдром можуть провокувати лікарські засоби наступних груп: бета-адреноміметики, саліцилати, похідні метильні ксантину, препарати прогестерону.

Функціонування дихальної системи менш автономно, як робота інших систем та органів. Людина здатна регулювати глибину вдиху та видиху, довільно затримувати дихання, посилювати його. Ця особливість зумовлює тісний зв’язок дихальної функції з психоемоційним станом. Психогенні тригери, особливо тривога, провокують біохімічні зрушення, що призводять до порушення кальцій-магнієвого балансу. Виникають зміни у роботі дихальних ферментів, що потенціюють розвиток гіпервентиляції. Надмірне виділення вуглекислого газу веде до падіння його концентрації в крові – гіпокапнії, зсуву рН крові в лужну сторону з розвитком респіраторного алкалозу. Вказані зміни зумовлюють клінічну симптоматику: порушення свідомості, вегетативні, сенсорні, алгічні розлади, прояви тетанії. Результатом є посилення тривожності, яка підтримує гіпервентиляцію. Формується порочне коло, що продовжує існувати навіть після припинення дії провокуючого етіофактора.

Гіпервентиляційний синдром відрізняється численністю та поліморфізмом симптомів, що виникають. Серед різноманітності симптоматики простежується типова тріада: дихальна дисфункція, порушення емоційної сфери, м’язово-тонічні феномени. Розлади дихання представлені чотирма формами. Перша – суб’єктивне відчуття нестачі повітря («порожнє дихання»), що змушує хворого робити глибші та/або часті вдихи. Друга – утруднене дихання, характеризується пацієнтами як «стислість при вдиху», «кому в горлі», «надходження повітря в легені, що вимагає зусиль». Наголошується аритмічне посилене дихання за участю допоміжної дихальної мускулатури. Третій варіант – розлад дихального автоматизму, що супроводжується почуттям зупинки дихання, що спонукає хворого постійно стежити за дихальним процесом і свідомо його “коригувати”. Четверта форма включає гіпервентиляційний еквівалент, як якого виступає позіхання, глибокі зітхання, сопіння, кашель.

Психоемоційні порушення мають характер тривоги, страху. Типово генералізований тривожний розлад. Пацієнти відзначають постійну нервову напругу, підвищений занепокоєння, втрату здатності розслаблятися. Побоювання відкритих просторів (агорафобія) і громадських місць (соціофобія) підкріплюється посиленням у яких дихальних розладів. М’язово-тонічний синдром викликаний змінами електролітного складу крові, що зумовлюють підвищення нервово-м’язової збудливості. До нього входять парестезії (сенсорні розлади, які відчуваються як «повзання мурашок», оніміння, печіння, поколювання в окремих частинах тіла), тетанічні феномени (тонічні судоми дистальних відділів кінцівок, м’язові спазми). Можливий карпопедальний спазм.

Класична симптоматика захворювання поєднується з алгічними симптомами: головними болями, кардіалгіями, болями у животі. Скарги з боку серцево-судинної системи включають дискомфорт у серці, серцебиття, з боку ШКТ – диспепсію, нестійкий стілець, метеоризм. Типові розлади свідомості: неясність, розмивання, синкопальні стани.

Гіпервентиляційний криз – гострий стан із різко вираженим розладом дихального ритму. Відзначається страх задихнутися. Гіпервентиляційний криз відноситься до панічних атак, супроводжується типовою для них симптоматикою: гіпергідрозом, ознобом, запамороченням, нудотою, серцебиттям, страхом смерті, почуттям ядухи, припливами жару та/або холоду, дискомфортом у кардіальній ділянці. Стан пов’язаний із психологічним дискомфортом. Виникає у місцях, де на переконання пацієнта йому не зможуть надати належну допомогу. Специфічною особливістю криза є його усунення при диханні в целофановий (паперовий) пакет. Хворий вдихає повітря, яке видихнуло у пакет. У повітрі міститься підвищена концентрація СО2, що дозволяє швидко знизити дихальний алкалоз та усунути обумовлені ним симптоми.

Поліморфізм проявів, домінування дихальних розладів призводить до початкового хибного припущення про наявність патології дихальної чи серцево-судинної системи. Пацієнти обстежуються терапевтом, пульмонологом, кардіологом, без виявлення серйозної органічної патології. Приводом для консультації невролога чи психіатра стає емоційне забарвлення скарг, виражена тривожність хворого. Діагностувати гіпервентиляційний синдром дозволяє:

• Психогенний анамнез. Мають значення вказівки на психотравмувальну ситуацію, дитячі страхи, невроз, неврастенію, депресивний синдром.
• Неврологічний огляд. Виявляє дистальний гіпергідроз, позитивні проби на приховану тетанію: симптоми Хвостека, Вейса, Шлезінгера, проба Труссо. Додатково для підтвердження нервово-м’язової гіперзбудливості та тетанії проводиться електроміографія.
• Психологічне обстеження. Включає в себе дослідження структури особистості, психологічне тестування. Використовується розроблений у Голландії Наймігенський опитувальник, який у 90% випадків дозволяє виявити ГВП.
• Гіпервентиляційна проба. Проводиться шляхом довільної гіпервентиляції, що здійснюється пацієнтом. Позитивний результат (виникнення типових вегетативних, психоемоційних, тетанічних змін) дозволяє підтвердити діагноз ГВП.
• КІС крові. Кислотно-основний стан зміщений у бік алкалозу. Падіння парціального тиску СО2 свідчить про респіраторний характер змін КОС.
• Електроліти крові. Відзначається падіння концентрації кальцію, магнію у крові.
• Обстеження внутрішніх органів. Необхідно виключення органічної патології. Характерна тахікардія, лабільність пульсу та АТ, можлива екстрасистолія, флюктуація ST-сегменту на електрокардіограмі. Рентгенографія легень, дослідження ФЗД залишаються у нормі. Обстеження шлунково-кишкового тракту виявляє функціональні відхилення у вигляді різних видів дискінезії.

Гіпервентиляційний синдром необхідно диференціювати із захворюваннями дихальних органів, гіпопаратиреозом. Головна відмінність ГВП – утруднений вдих, ХОЗЛ – утруднений видих. Гіпопаратиреоз супроводжується остеосклерозом, відкладенням кальцію у внутрішніх органах, зниженням рівня паратиреоїдного гормону.

Терапія здійснюється комплексно шляхом поєднання фармакотерапії та немедикаментозних методик. Важливу роль має проведення роз’яснювальних розмов, що пояснюють природу порушень, що показують зв’язок соматичних симптомів з емоційним станом, які переконують у відсутності органічного захворювання. У лікування входять:

• Психотерапія. Успішно застосовуються когнітивно-поведінкові, психоаналітичні методики. Наявність психогенії дитинства є показанням до проведення сеансів психоаналізу.
• Формування правильного дихання. Здійснюється шляхом регулярної дихальної гімнастики. Допоміжною методикою є навчання технік релаксації. Гіпервентиляційний криз купірується за допомогою дихання в пакет.
• БОС-терапія. За допомогою апаратури пацієнт отримує об’єктивну інформацію про стан дихання, вчиться регулювати дихальну функцію з урахуванням отриманого зворотного зв’язку.
• Медикаментозна корекція психічної сфери. Найбільш ефективними є антидепресанти з вираженою анксіолітичною дією (флувоксамін, амітриптилін). Можливе призначення седативних, нейролептиків, транквілізаторів. При кризі використовуються бензодіазепіни (діазепам). Виражений вегетативний компонент є показанням до застосування вегетотропних препаратів.
• Ліквідація електролітних порушень. Досягається прийомом препаратів кальцію та магнію. Кальцій знижує схильність до тетанії, магній має заспокійливий, протисудомний ефект.

Тривалість терапії зазвичай становить 4-6 місяців. Для запобігання рецидивам необхідне подальше спостереження пацієнта.

Гіпервентиляційний синдром не становить небезпеки для життя, але значно знижує її якість. Відсутність лікування призводить до подальшої реалізації порочного кола, посилення симптоматики. Коректна комплексна терапія сприяє одужанню. Надалі відновлення дії тригерних факторів може спричинити розвиток рецидиву. Профілактика ГВП включає формування доброзичливого оптимістичного погляду на життя, адекватне реагування на стресові ситуації, своєчасну корекцію психологічних проблем, що виникають.