Гострий ентерит

Гострий ентерит – гостре інфекційне захворювання із залученням до патологічного процесу тонкого кишечника, яке може бути викликане бактеріальною флорою, вірусами, найпростішими. У клінічній картині переважають ознаки дегідратації; характерна блювота, діарея; можливий інтоксикаційний синдром. Діагностика включає проведення лабораторних аналізів крові, копрограми, мікробіологічного дослідження випорожнень, серологічних методів. Основним напрямом лікування є адекватна регідратаційна терапія; При показаннях призначаються антибактеріальні препарати. Прогноз визначається видом збудника та своєчасністю лікування.

Гострий ентерит – одна із форм гострої кишкової інфекції; рідко зустрічається в ізольованому вигляді, частіше у поєднанні з гастритом чи колітом. Дана патологія зберігає актуальність у зв’язку з повсюдною поширеністю, ризиком розвитку у ряду пацієнтів, що загрожують життю станів, зростанням кількості захворювань, викликаних облігатною патогенною флорою, а також можливістю внутрішньолікарняного поширення з формуванням стійкості до етіотропних препаратів. У країнах, що розвиваються, на гострий ентерит хворіють приблизно 3 млрд. пацієнтів на рік, близько 3 млн. з них гинуть. З однаковою частотою гострий ентерит діагностується в осіб обох статей, частіше страждають діти; суттєве зростання захворюваності відзначається у літній період. У структурі інфекційної патології у дитячому віці гострий ентерит посідає друге місце за частотою після ГРЗ.

Причиною розвитку гострого ентериту є інфікування бактеріями (збудниками дизентерії, сальмонельозу та ієрсиніозу, клостридіями, ентеротоксигенними штамами клебсієлл, кампілобактеру, стафілокока, синьогнійної палички та іншими бактеріальними агентами) або вірусами. Рідше реєструються вірусно-бактеріальні чи бактеріально-бактеріальні мікст-інфекції, протозойні ураження.

В основі етіопатогенезу гострого ентериту лежить запальний процес у тонкому кишечнику, розвиток дегідратації за рахунок ендотоксикозу з гіперсекрецією води та електролітів та порушення всмоктування рідини в кишечнику. Механізми патогенезу гострого ентериту визначаються типом збудника та шляхом подолання протимікробного захисту. Мікроорганізми, що потрапили в просвіт тонкого кишечника, за допомогою адгезії колонізують його і активно розмножуються, незважаючи на перистальтику і протимікробну резистентність. Внаслідок інвазії збудником слизової оболонки починається гостра запальна реакція і як наслідок – загибель клітин епітелію. Багато бактерій і вірусів мають здатність продукувати ентеротоксини, що стимулюють систему аденілатциклази і викликають активну секрецію рідини в просвіт кишечника.

Інкубаційний період триває від однієї-дві години до кількох діб. Найчастіше першим і визначальним ступінь тяжкості симптомом є діарея. Також характерні нудота, блювання. Гострий ентерит у переважній більшості випадків розвивається бурхливо. Внаслідок втрати великої кількості рідини при діареї та блюванні стан хворого за короткий період часу може суттєво погіршитися.

Для бактеріальних гострих ентеритів патогномонічний виражений інтоксикаційний синдром; можлива гіпертермія (до 38-39 ° С), загальна слабкість, запаморочення. Оскільки багато бактерій мають здатність продукувати цитотоксини, що викликають загибель клітин епітелію кишкової стінки, захворювання може протікати з вираженим больовим синдромом (турбують спастичні болі в процесі кишечника). Гострі ентерити вірусної етіології рідко супроводжуються болем, проте типовий респіраторний синдром (закладеність носа, ринорея).

Основною клінічною ознакою гострого ентериту, який визначає перебіг захворювання та потребує невідкладної корекції, є дегідратація. Перший ступінь зневоднення характеризується втратою трохи більше трьох відсотків маси тіла, у своїй загальний стан пацієнта задовільний. При гострих ентеритах частота випорожнень може досягати 10 разів на день і більше, у таких випадках втрата рідини становить 5-6% від маси тіла (другий ступінь дегідратації). При зневодненні третього ступеня (втрата до 9%) стан хворого суттєво погіршується; можливі судоми, афонія, зниження артеріального тиску, анурія, зниження температури тіла до 35 °. Зневоднення четвертого ступеня (10% і більше) характеризується як гіповолемічний шок.

Найбільш інформативним методом діагностики гострого ентериту є мікробіологічне дослідження випорожнень із виявленням збудника. Цей метод дозволяє точно встановити етіологію захворювання та підібрати оптимальну схему лікування. Однак для виконання цього дослідження потрібно кілька днів, і результат відстрочений. Саме тому важлива роль приділяється повному збору анамнезу захворювання, оцінці епідеміологічної обстановки в конкретному регіоні, виявленню хворих серед близького оточення. Визначення типу діареї (інвазивна, секреторна, осмотична) дозволяє припустити можливий етіологічний фактор гострого ентериту та диференційовано підійти до початку терапії.

При огляді пацієнта виявляються ознаки зневоднення різного ступеня: сухість шкірних покривів, зниження тургору шкіри, блідість, сухість язика, можливе зниження артеріального тиску, почастішання серцебиття. Характерними є зміни результатів лабораторних аналізів: визначається лейкоцитоз, прискорення ШОЕ, при тяжкій дегідратації – зменшення рідкої складової крові по відношенню до формених елементів (гемоконцентрація). Виконується копрологічне дослідження: у випорожненнях може бути виявлена ​​слиз, кров, гній, велика кількість неперетравленої клітковини та м’язових волокон. Обов’язково проводиться серологічна діагностика: чотириразовий приріст титру специфічних антитіл дозволяє точно визначити тип збудника.

Лікування гострого ентериту може проводитися амбулаторно; госпіталізація в інфекційне відділення проводиться при значній дегідратації, неврологічних порушеннях (судоми, млявість та інші), шоці, невгамовному блюванні, у віці до 3 місяців, при неможливості проведення пероральної регідратації, а також вираженому больовому синдромі та підозрі на хірургічну патологію.

Основними напрямками лікування гострого ентериту є адекватна регідратація, дієтотерапія та антибіотикотерапія (за потреби). З перших днів захворювання кількість їжі має бути зменшено на 30% порівняно із звичним. Виключаються всі продукти, що спричиняють підвищене осмотичне навантаження на кишечник.

Першочерговий захід при гострому ентериті будь-якої етіології – регідратаційна терапія. Її ранній початок є основним критерієм успішного лікування. При зневодненні 1-2 ступеня проводиться пероральна регідратація; із цією метою застосовуються сольові препарати. На першому етапі компенсують водно-сольовий дефіцит (відновлюють втрачені за період хвороби воду та електроліти). Інтенсивна регідратація проводиться протягом 5-6 годин. Після усунення симптомів зневоднення продовжується підтримуюча регідратаційна терапія. Навіть за відсутності у пацієнта ознак зневоднення оральні сольові препарати застосовують із метою його профілактики.

Антибактеріальна терапія гострого ентериту показана у разі бактеріальної етіології за наявності таких показань: вік пацієнта до трьох місяців, імунодефіцитні стани (ВІЛ-інфекція, проведення імуносупресивної терапії, тривалий прийом кортикостероїдів), тяжка інвазивна діарея (про цю форму свідчить наявність крові у копрограмі нейтрофілів), верифіковані холери або шигельози, а також підозра на ці етіологічні фактори. Як емпіричну антибактеріальну терапію гострого ентериту застосовуються похідні нітрофуранів; після отримання результатів бактеріологічного дослідження з аналізом на чутливість до антибіотиків призначають найбільш підходящий препарат (цефіксім, азитроміцин, триметоприм + сульфаметоксазол, цефтріаксон, ніфуроксазид та інші).

У більшості випадків адекватна регідратація та антибіотикотерапія (при бактеріальній етіології) забезпечують повне одужання. Крім даних методів лікування застосовуються допоміжні засоби. Призначення пробіотиків дозволяє покращити результати лікування, а в ряді випадків при секреторній діареї дана група препаратів постає як основний метод лікування. З метою скорочення втрат рідини, а також прискорення виведення мікроорганізмів та ентеротоксинів використовуються ентеросорбенти (найбільш ефективні кремнієві препарати).

Прогноз та профілактика гострих ентеритів

Прогноз при гострому ентерит визначається типом збудника, а також своєчасним початком ефективної терапії. За відсутності важкої дегідратації прогноз є сприятливим. Самостійне лікування гострого ентериту може призвести не лише до тривалої відсутності ефекту, але й до формування хронічного запального процесу з розвитком інших захворювань. Несприятливий прогноз при гострому ентериті можливий за наявності таких факторів ризику, як вік до шести місяців та після 65 років, супутня тяжка соматична патологія (неврологічні, серцево-судинні захворювання, онкопатологія та інші).

Профілактика гострого ентериту полягає у дотриманні правил гігієни, ретельній механічній, термічній обробці продуктів харчування, детальному обстеженні працівників харчової промисловості з усуненням їх від роботи за наявності інфекційних захворювань. Важлива роль приділяється також своєчасному лікуванню захворювань шлунково-кишкового тракту у гастроентеролога (зокрема, знижена кислотність шлункового вмісту є фактором ризику розвитку кишкових інфекцій).