Капіляріоз

Капіляріоз – це гельмінтоз, що викликається круглими хробаками (нематодами). Найчастіше зустрічається паразитарне ураження кишечника з переважанням у клініці діарейного синдрому. Також можливі ураження легень та печінки, що виявляються лихоманкою, кашлем, жовтяничним забарвленням шкіри та склер відповідно. Єдиним методом підтверджуючої діагностики є мікроскопічна детекція збудника в калі, мокротинні або біоптаті печінкової тканини. Терапія паразитарної інфекції складається з етіотропної (антигельмінтної) та симптоматичної (дезінтоксикаційні, спазмолітичні, антигістамінні препарати) складових.

Капіляріоз відноситься до нематодоз, що вражає переважно тонкий кишечник людини. Вперше збудники захворювання (капілярії) були описані у 1963 році у пацієнта з тяжкою ентеропатією. Основними районами поширення вважаються Філіппіни та Таїланд, випадки легеневого капіляріозу зафіксовані на території СНД та Європи, печінкова форма реєструється у США, країнах Африки та Азії. Хворіють найчастіше чоловіки середнього віку (30-39 років). Чіткої сезонності гельмінтозу не описано. Є припущення, що зараження найчастіше відбувається у рибалок, туристів та мешканців узбережжя через контакт з інфікованими лагунними рибами.

Збудник інфекції – круглий хробак капілярію (види Capillaria philippinensis, С. aerophilia, C. hepatica), дорослі особини якого досягають 2-4 мм. Джерелами інфекції можуть бути хворі люди і тварини (ссавці, риби), в організмі яких відбувається розмноження паразита. Потрапляючи в довкілля з фекаліями, сечею, блюванням, мокротинням, і навіть внаслідок розкладання тіла організму-господаря у разі природної чи насильницької загибелі, яйця гельмінта протягом 30-45 днів перетворюються на личинную форму і зберігають життєздатність понад рік. Проміжними господарями виступають риби та дощові черв’яки.

Шлях зараження переважно аліментарний (немиті ягоди, овочі та фрукти), рідше інфікування відбувається шляхом безпосереднього контакту з хворим (при поцілунках, чханні, кашлі, під час ігор та догляду за бездомними та домашніми котами та собаками). Групами ризику є рибалки, працівники рибопереробних комбінатів, харчової промисловості, діти, ветеринари, співробітники служб вилову бездомних тварин.

Після потрапляння в організм людини личинки осідають переважно в тонкій (худій) кишці. Прикріплюючись до слизової оболонки, капілярії порушують природне всмоктування поживних речовин, надають механічну шкідливу дію, викликають запальні зміни слизової оболонки. При попаданні в кровоносні судини кишечника гельмінти можуть поширюватися по організму, маючи тропізм до печінкової та легеневої тканин.

Некротичні зміни в тканинах, що викликаються, призводять до порушення функції органів; при тривалій інвазії пошкоджені ділянки можуть заміщатися сполучною тканиною. Фіброзні зміни сприяють зниженню легкості та порушення газообміну; в печінці процес фіброзування знижує здатність органу до регенерації, елімінації продуктів життєдіяльності та вироблення компонентів системи згортання крові.

Клінічна класифікація капіляріозу заснована на поділі захворювання по органу, що уражується. Переважною локалізацією гельмінта є шлунково-кишковий тракт, як наслідок, можливе класифікування даного нематодозу за ступенем зневоднення (I-IV ступеня: від помірної спраги до анурії). Виділяють такі клінічні форми хвороби:

• Кишкова. Найчастіша локалізація паразита – худа кишка. У клініці переважають явища вираженого гастроентериту з резистентністю до прийому протидіарейних засобів та дієти. Температурна реакція організму зазвичай, у межах норми; спостерігається схуднення.
• Легенева. Протікає з тривалою лихоманкою та клінічними проявами трахеїту, пізніше – пневмонії. Небезпечна можливим зараженням оточуючих через високий вміст личинок та яєць гельмінту у мокротинні.
• Печінкова. Рідко зустрічається несприятлива форма захворювання з тривалим субфебрилітетом, наростанням жовтяниці, формуванням фіброзу печінки та недостатності функцій органу.

Інкубаційний період нематодозу становить 1-6 місяців. Захворювання дебютує зі зниження апетиту, нудоти, епізодів блювання, слабкості, неприємних відчуттів у животі без чіткої локалізації – бурчання, болючість, метеоризм. Через два і більше тижнів з’являється рясний рідкий випорожнення рідкого характеру без патологічних домішок, частота актів дефекації може досягати 10-20 і більше за добу. Пацієнти втрачають вагу, відзначають появу набряків, при тривалому перебігу – витончення м’язового шару (особливо помітним це стає на кінцівках). Грізними симптомами зневоднення служать сухість слизових, шкіри, болі в литкових м’язах, судоми кінцівок, осиплість голосу, сильна спрага, зниження кількості сечі.

При ураженні респіраторного тракту виникає лихоманка до 38^°С і більше, біль за грудиною, сухий грубий кашель, потім з’являється мокрота, напади нестачі повітря, задишка. Небезпечними симптомами є акроціаноз, посилення задишки та збільшення нападів ядухи. Печінкові прояви капіляріозу – невисока тривала лихоманка (до 37,5^°С), наростання жовтяничного забарвлення шкіри та слизових оболонок, тяжкість, відчуття тиску, розпирання у правому підребер’ї, потемніння сечі, зниження апетиту, сонливість. Термінова консультація лікаря необхідна при скаргах на сильний головний біль, зміну і порушення свідомості, тремор кистей, інверсію сну, появу ясенних, носових кровотеч.

Ускладнений перебіг гельмінтозу найчастіше виникає серед осіб, які пізно звернулися за медичною допомогою, або займалися самолікуванням. При дегідратації IV ступеня розвивається гіповолемічний шок. Тяжка респіраторна форма капіляріозу може ускладнитися вторинними бактеріальними гнійними процесами та гострою дихальною недостатністю. При ураженні печінки головною небезпекою для життя є печінкова недостатність, фіброзні зміни в печінці (аж до стадії цирозу), геморагічні прояви, печінкова енцефалопатія.

На етапі обстеження обов’язкові консультації інфекціоніста, терапевта, гастроентеролога, гепатолога; за наявності симптомів ураження легень – пульмонолога. Для звуження кола диференціальної діагностики необхідний ретельний збір епідеміологічного анамнезу. Діагностичні маніпуляції, що дозволяють верифікувати діагноз, включають:

• Об’єктивний огляд. Фізикальне обстеження може виявити збільшення печінки та селезінки, ослаблення дихання у легенях, притуплення перкуторного звуку. Можуть бути шкірні висипання різного характеру, жовтяниця, набряки кінцівок та обличчя, зниження сухожильних рефлексів. При пальпації живота виявляється також здуття, бурчання, дифузна або локальна болючість. Необхідно оцінити випорожнення пацієнта (кількість, консистенцію, наявність крові, гною, слизу).
• Лабораторні дослідження. Загальний аналіз крові при цьому гельмінтозі демонструє лейкоцитоз (за рахунок еозинофілії), анемію, прискорення ШОЕ. Біохімічні маркери хвороби – збільшення активності АЛТ, АСТ, загального та прямого білірубіну, зниження загального білка, зміни електролітного складу крові. Копрограма показує наявність креатореї, білівердину, стеатореї, позаклітинного (вільного) крохмалю.
• Виявлення інфекційних агентів. Мікроскопія випорожнень, мокротиння, змивів зі стінок бронхіального дерева хворого проводиться виявлення яєць капілярій, личинок, дорослих гельмінтів. При дослідженні біоптату можливе виявлення зрілих особин. Серологічна діагностика не розроблена, ІФА проводиться з антигенами інших нематод та паразитів (трихінели, волосоголовець, аскариди, ехінокока, токсокари та інших).
• Променеві методи. При рентгенографії легень можна виявити посилення легеневого малюнка та осередкові затемнення. З метою диференціальної діагностики може призначатися РХПГ, КТ та МРТ печінки з контрастуванням. УЗД черевної порожнини виявляє наявність локальних гіперехогенних утворень у печінці діаметром до 1-2 мм, гепатомегалію, рідше – збільшення розмірів селезінки.
• Біопсія. Проведення черезшкірної тонкоїглової пункційної біопсії печінки показано при підозрі на ураження цього органу і дозволяє досліджувати печінкову тканину на наявність паразиту. Забір матеріалу рекомендується проводити під УЗ-контролем. Рідше застосовується бронхоскопія з біопсією легеневої тканини.

Диференціальну діагностику проводять з іншими глистними інвазіями (трихоцефальоз, токсокароз, аскаридоз, ехінококоз, альвеококоз), вірусними гепатитами, туберкульозом, сальмонельозом, харчовими токсикоінфекціями, грипом, вірусними діареями, крипто, креатитом, хронічним бронхітом, ентеропатіями ( хвороба Віппла), жировими гепатозами, токсичними гепатитами.

Стаціонарному лікуванню підлягають пацієнти з тяжким перебігом хвороби, декомпенсацією хронічних патологій, діти, вагітні, а також хворі, які мешкають у неблагополучних соціально-побутових умовах. Головним є відшкодування втрат рідини та електролітів – з метою відновлення балансу пацієнту призначається дотримання водного режиму. Дієта при капіляріозі відіграє важливу роль, щадне гіпоалергенне харчування дозволяє знизити шкідливий вплив на кишечник і печінку.

Постільний режим потрібний до нормалізації температури протягом 1-2 діб. Як етіотропна терапія використовується мебендазол та його аналоги, переважно у вигляді таблетованих форм. Симптоматичне лікування включає оральні регідранти та інфузійні електролітні розчини (дисоль, ацесоль, хлосоль), жарознижувальні (парацетамол), спазмолітики (дротаверин), сорбенти (поліметилсилоксану полігідрат, смектит), ферментні (панкреатин) препарати.

Прогноз при своєчасному виявленні гельмінтозу та початку лікування сприятливий. Летальні наслідки найчастіше реєструються при печінковій формі, можливі рецидиви захворювання. Кишкова форма хвороби за відсутності лікування може закінчитися смертю пацієнта через 2-3 місяці, при виражених добових втратах рідини протягом кількох днів. Специфічної профілактики капіляріозу не розроблено. Неспецифічними запобіжними заходами зараження є дотримання особистої гігієни, відмова від вживання немитих овочів, фруктів, страв сумнівного приготування (вуличної їжі), особливо з сирої риби. Необхідно уникати контактів з бездомними тваринами, після спілкування з домашніми вихованцями, прибирання їх випорожнень обов’язково миття рук.