Хейлі-Хейлі

Хейлі-Хейлі – Спадкове захворювання, що відноситься до групи везикуло-бульозних дерматозів. Виявляється шкірними висипаннями, які зазвичай покривають зовнішні сторони шиї, пахвові ямки, внутрішні поверхні стегон, живіт навколо пупка, складки молочних залоз, область паху, промежини. Формуються плоскі бульбашки, заповнені прозорою рідиною, які пізніше розриваються і перетворюються на ерозивні бляшки, часто покриті зелено-коричневими кірками. Діагностика заснована на клініко-анамнестичних даних, результатах гістологічного та цитологічного дослідження матеріалу біопсії шкіри. Лікування включає місцеві протизапальні засоби, антибіотикотерапію, глюкокортикоїди.

Хвороба Хейлі-Хейлі названа на честь двох братів лікарів-дерматологів В. Хейлі та Х. Хейлі (США). До 1939 вони зібрали клінічний матеріал і описали нову форму бульозного дерматозу, обумовленого наявністю мутантних генів. Синонімічні назви захворювання – доброякісна сімейна хронічна пухирчатка, хвороба Гужеро-Хейлі-Хейлі, пухирчатка Хейлі-Хейлі, дискератоз бульозний спадковий. 60-70% хворих мають близьких родичів із генетичним дерматозом. Епідеміологічні показники – один випадок на 50 тис. осіб. У багатьох популяціях захворюваність однакова серед обох статей, однак у Китаї, Великій Британії та Тунісі частіше страждають чоловіки, в Італії – жінки. Причини цих феноменів поки що невідомі. Маніфестація симптомів зазвичай відбувається у віці від 20 до 40 років.

Фактор розвитку хвороби – зміна гена ATP2C1, розташованого на 3q21-q24 хромосомі, кодує АТФ-залежні кальцієві насоси в ендоплазматичному ретикулумі та комплексі Гольджі. На цей час виявлено понад 140 варіантів мутацій, що призводять до доброякісної хронічної сімейної пухирчатки. Тип їхньої генетичної передачі – аутосомно-домінантний. Поряд із генетичною основою захворювання виділяють фактори, що провокують первинну маніфестацію симптомів:

• Зовнішні дратівливі дії. Висипання з’являються після механічного порушення цілісності шкіри – у місцях опіків, тертя, порізів, операційних швів. Крім цього, причиною початку хвороби може стати підвищена пітливість, перебування з жаром та вологим кліматом. У багатьох пацієнтів стан погіршується у літній період.
• Гормональний дисбаланс. У жінок захворювання розвивається на тлі порушень менструального циклу, під час вагітності, після пологів та при прийомі оральних контрацептивів. У групі ризику знаходяться підлітки в період статевого дозрівання, жінки перед- та клімактеричного віку.
• Інфекції, паразитарні інвазії. Тригер може стати бактеріальна або вірусна інфекція, інвазія членистоногими паразитами. У вогнищах ураження виявляється бета-гемолітичний стрептокок, золотистий стафілокок, синьогнійна паличка, дріжджоподібні гриби, віруси герпесу та папіломи людини.

У нормі концентрація кальцію всередині клітин низька, а в навколишньому середовищі, апараті Гольджі та бульбашках ендоплазматичного ретикулуму – висока. Різниця концентрацій електроліту підтримується системою активного транспорту іонів кальцію, ключовим компонентом якої є кальцієвий насос – фермент, який називається кальцієвою АТФазою. При пухирчатці Хейлі-Хейлі мутації в гені ATP2C1 призводять до порушення синтезу Ca-АТФази в клітинах епідермісу – виробляються нефункціональні білкові молекули, в результаті вихід кальцію з ендоплазматичної мережі та апарату Гольджі стає аномально швидким. Зв’язки між клітинами епідермісу розриваються, знижується процес клітинного оновлення та відновлення демосом, що клінічно проявляється утворенням на шкірі везикул.

Перші клінічні прояви частіше діагностуються у пацієнтів 20-45 років, проте можуть виявлятися у людей похилого віку та дітей (найраніший випадок – 6 місяців). Течія хвороби хронічна – патологія триває роками, рецидиви змінюються частковими чи повними ремісіями з тривалістю від 2-3 місяців до кількох років. Ключовий симптом – бульбашкові висипання. Типово їх розташування на шиї, пахвових пахових складках, під молочними залозами, на внутрішній стороні стегон, на животі біля пупка. Трапляються генералізовані форми, коли висип не має обмеженої області локалізації. Також можливі атипові варіанти, при яких бульбашки утворюються на щоках і вилицях, на слизовій оболонці рота, стравоходу, гортані, кон’юнктиви, геніталій.

Спочатку з’являються плоскі в’ялі бульбашки, наповнені рідиною. Шкіра дома висипань залишається незміненою чи стає трохи гиперемированной. При незначному механічному впливі шар везикул розривається, оголюються червоні ерозії. Поступово вони групуються, поєднуються з утворенням інфільтрату. На тілі пацієнта виявляються вже не рідкі бульбашки, а великі ерозивні області з фестончастими та іншими химерними обрисами – еритематозні бляшки. Їхня площа в середньому становить 5-10 см, межі чіткі, яскраві. Патогномонічною ознакою хвороби є наявність глибоких тріщин, що нагадують звивини головного мозку, на поверхні бляшок.

Відкрита мокнуча поверхня поразок вдруге нагноюється, у ній накопичується висохлий ексудат і кров, утворюються жовті, зелені і коричнюваті кірки. Можливе приєднання вегетацій – розростань сосочків шкіри та міжсосочкових епідермальних відростків, за формою схожих на півнячі гребінці. Також вдруге утворюються лускаті нашарування, виразки. Пацієнти скаржаться на свербіж та відчуття печіння у уражених областях. Біль зазвичай невеликий інтенсивності або відсутні.

Хронічне перебіг захворювання негативно позначається якості життя пацієнтів. Висипання перешкоджають звичній фізичній активності, обмежують рухливість, оскільки тертя викликає біль та уповільнює загоєння поверхні шкіри. Багато хворих обмежують соціальні контакти, відчуваючи збентеження через власний зовнішній вигляд. У періоди загострень захворювання вони змушені використовувати лікарняний лист, а іноді змінювати вид зайнятості. Вимушена зміна життя стає причиною невротичних розладів – тривоги, депресії, іпохондрії. За даними останніх досліджень передбачається, що пацієнти мають підвищений ризик розвитку гіпертонічної хвороби, хвороби Альцгеймера, хвороби Крона, гастроезофагеального рефлюксу, поліпів товстої кишки, гіпотиреозу, гіперестрогенії, цукрового діабету.

Обстеження починається зі збирання клінічних даних, сімейного анамнезу та огляду шкірних покривів пацієнта. Диференціальна діагностика проводиться лікарем-дерматологом, передбачає розрізнення сімейної доброякісної пухирчатки з фолікулярним дискератозом Дар’ї, справжньою пухирчаткою, герпетиформним дерматитом Дюрінга. Комплексне обстеження хворого включає такі процедури:

• Опитування та огляд. На користь хвороби Хейлі-Хейлі свідчить спадковий характер симптомів, наявність фактора, що провокує їх початок. До типових ознак відноситься розташування бульозних висипань в природних складках, місцях тертя, потіння (пахвові ямки, внутрішня сторона стегон і т. д.), прозорий вміст бульбашок, утворення зеленувато-коричневих скоринок на ерозивних бляшках, чіткі краї поразок.
• Гістологічне дослідження. У матеріалі біопсії виявляються внутрішньоепідермальні щілини, папули та бульбашки, нерівномірне потовщення шипуватого шару, неповне зроговіння клітин епідермісу. Верхня частина дерми помірно інфільтрована лімфоїдними клітинами та гістіоцитами.
• Цитологічне дослідження. На відбитках ерозій визначаються акантолітичні клітини. На відміну від клітин при справжній пухирчатці, вони не мають дегенеративних змін. Деякі з них, розташовані всередині бульбашок, знаходяться на етапі зроговіння.

Найчастіше терапевтичні процедури проводяться амбулаторно. Лікування спрямоване на усунення запальних та гнійних процесів, відновлення цілісності епідермісу. Тривалість та характер медичної допомоги визначаються індивідуально, залежать від поширеності вогнищ ураження, їхньої глибини, наявності аутоімунного компонента, приєднання інфекції. Повний комплекс лікування включає:

• Місцеву терапію. Здійснюється обробка місць висипань зовнішніми лікарськими засобами з антисептичною, протимікробною та протигрибковою дією (наприклад, фукорцином). Для зменшення запалення використовуються імуносупресорні та фторовмісні кортикостероїдні мазі.
• Протизапальну, антибактеріальну терапію. При затяжному перебігу, ознаках вторинної інфекції застосовуються антибіотики (еритроміцин, кліндаміцин) та глюкокортикоїди. Тяжкі симптоми купіруються внутрішньовенним введенням антибактеріальних препаратів.
• Трансплантація шкіри. За наявності обмежених вогнищ, які не піддаються медикаментозному лікуванню, проводиться операція з пересадки ділянки шкіри. Перед хірургічним втручанням призначається активна протизапальна та антибактеріальна терапія з метою досягнення стану ремісії.

При правильному лікуванні та регулярному диспансерному спостереженні вдається досягти тривалої ремісії, за якої бульозні висипання не виявляються протягом багатьох років. Попередити генетичну передачу хвороби неможливо. Профілактичні заходи спрямовані зниження ймовірності розвитку патології під впливом зовнішніх чинників. Особам із групи ризику рекомендується виключити підвищену інсоляцію, уникати дії на шкіру хімічних речовин та механічних подразників, своєчасно лікувати шкірні інфекційні захворювання.