Хвороба Кікучі-Фуджімото

Хвороба Кікучі-Фуджімото – це доброякісна гіперплазія лімфатичних вузлів, ймовірно, імунологічного чи інфекційного генезу. Проявляється односторонньою шийною (рідше генералізованою) лімфаденопатією, хворобливістю лімфовузлів, лихоманкою, нездужанням, схудненням, нічною пітливістю, гепатоспленомегалією. Діагноз встановлюють за допомогою ультрасонографії, результатів біопсії лімфовузлів. Для лікування патології призначають НПЗЗ, глюкокортикоїди, внутрішньовенний імуноглобулін, імунодепресанти.

Хвороба Кікучі-Фуджимото (БКФ, некротизуючий гістіоцитарний лімфаденіт) ⎼ рідкісний запальний процес, що самообмежується, що розвивається в шийних лімфовузлах. Своєю епонімічною назвою захворювання завдячує японським патологам М. Кікучі та Е. Фуджимото, які вперше описали його в 1972 р. БКФ зустрічається в різних етнічних групах, проте найвища поширеність відзначається у жителів азіатського регіону. Найчастіше хворіють молоді пацієнти до 30 років, у тому числі переважають жінки (Ж:М – 4:1). Патологія часто діагностується неправильно, що призводить до необґрунтованого застосування антибіотиків та нераціонального ведення хворих.

Етіологія хвороби Кікучі-Фуджимото остаточно не визначена. На підставі клінічних спостережень та патогістологічних висновків були сформульовані дві провідні теорії щодо причин гістіоцитарного лімфаденіту: інфекційна та аутоімуна:

• інфекція. Як можливі тригери розглядаються як вірусні, так і бактеріальні агенти. Список вірусів включає ВЕБ, вірус вітряної віспи, краснухи, гепатиту В, парагрипу, цитомегаловірус, герпес-віруси 1, 2, 6, 7, 8, парвовірус В19, ВПЛ, Т-лімфотропний вірус людини, параміксовірус, SARS CoV. Серед бактеріальних мікроорганізмів називають бруцели, бартонели, ієрсенії, токсоплазми, мікобактерії. Однак ні віруси, ні бактерії були виділені з біоптатів лімфовузлів.
• Імунопатологія. БКФ асоціюється з великим переліком аутоімунних захворювань, серед яких ВКВ, гранулематоз Вегенера, синдром Шегрена, ревматоїдний артрит, у т. ч. хвороба Стілла, тиреоїдит Хашимото. В азіатських популяціях відзначено ширше поширення хвороби Кікучі-Фуджимото у носіїв HLA-алелей DPB1 та DPA1.
• Інші фактори. Також у літературі зазначені випадки виникнення БКФ у пацієнтів із злоякісними новоутвореннями, нирковою недостатністю, нейроінфекціями, інтерстиціальними хворобами легень, а також перенесли установку імплантів, баріатричні втручання, трансплантацію гемопоетичних стовбурових клітин.

На сьогоднішній день переважає думка, що невідомий інфекційний тригер викликає імунозапальний процес, що самообмежується, в лімфатичних вузлах у сприйнятливої ​​популяції. Спадкова передача хвороби Кікучі-Фуджімото не зафіксована.

Клініко-патологічні особливості хвороби Кікучі-Фуджимото відображають опосередковану Т-клітинами та гістіоцитами імунну відповідь на інфекційний чи неінфекційний антиген. При некротизуючому гістіоцитарному лімфаденіті основні зміни стосуються паракортикальної зони лімфатичних вузлів. Протягом БКФ виділяють три патогістологічні стадії:

1. Проліферативна. Виявляється у 30% випадків. Характеризується фолікулярною гіперплазією лімфоїдної тканини з інфільтратами, що складаються з гістіоцитів та лімфоцитів.
2. Некротизуюча. Спостерігається найчастіше – у 50% досліджень. Типово велике руйнування клітинних ядер (кариорексис) і численні осередки некрозу, у своїй архітектоніка лімфатичних вузлів залишається незміненою.
3. Ксантоматозна. Виявляється менш ніж 20% гістологій. При мікроскопії виявляються пінисті гістіоцити з регресом некрозу.

Імуногістохімічний аналіз показує гістіоцити, позитивні на мієлопероксидазу, CD68-лізоцим, CD163 та CD4; CD8-+ Т-клітини, плазмацитоїдні дендритні клітини, рідкісні В-клітини.

Початок захворювання, зазвичай, гостре чи подострое (у разі клінічні прояви розвиваються протягом 2-3-х тижнів). Основна ознака синдрому Кікучі-Фуджимото – шийна лімфаденопатія переважно у латеральній ділянці. Лімфовузли болючі, їх розмір варіюється від 0,5 до 4 см, рідше сягає або перевищує 5-6 см.

Найчастіше ураження обмежується одностороннім шийним лімфаденітом, у поодиноких випадках може спостерігатися двостороння лімфаденопатія. Генералізована лімфаденопатія розвивається у 1-22% пацієнтів, протікає зі збільшенням пахвових, надключичних, інтрапаротидних, медіастинальних, пахових, брижових, клубових, черевних, заочеревинних та інших груп лімфовузлів.

У 30-50% пацієнтів відзначається субфебрильна або фебрильна лихоманка, озноб. Також для системних проявів характерний диспепсичний синдром, схуднення, гепатоспленомегалія. Менш часті скарги включають біль у горлі, нічну пітливість, нездужання, артралгії, міалгії.

З екстранодальних проявів хвороби Кікучі-Фуджимото найчастіше повідомляється про шкірні висипання (30%). Вони можуть бути представлені еритемою особи, вовчаковоподібним висипом, папуло-макульозними елементами, окремими бляшками, вузликами, локальними виразковими дефектами. Іноді відзначається свербіж шкіри, виникає алопеція. Можливе ураження слизових оболонок у вигляді виразок порожнини рота, гіперемії ротоглотки, папілярного кон’юнктивіту.

Більшість пацієнтів хвороба Кікучі-Фуджимото протікає неускладнено. У типових випадках через 1-4 місяці відбувається спонтанний регрес усіх проявів, проте приблизно у 3-4% хворих можливі рецидиви лімфаденіту.

Відзначається підвищений ризик аутоімунних ускладнень (2,7%): системного червоного вовчаку, інших колагенозів, тромбоцитопенії, проте причинно-наслідковий зв’язок цих станів до кінця не вивчений. До надзвичайно рідкісних наслідків БКФ відносяться гемофагоцитарний лімфогістіоцитоз (3%), міокардит, ураження ЦНС (менінгоенцефаліт, асептичний менінгіт, мозочковий синдром, неврит зорового нерва). Летальні випадки дуже рідкісні.

Через рідкість захворювання та неспецифічність клінічної симптоматики діагностика хвороби Кікучі-Фуджимото значною мірою утруднена. Для виключення інших імунологічних, інфекційних та онкогематологічних захворювань хворому часто потрібна консультація низки фахівців: лікаря-імунолога, інфекціоніста, гематолога. З метою діагностики здійснюється:

• УЗД лімфовузлів. Сонографія виявляє збільшені шийні лімфовузли, що мають гіпоехогенне ядро ​​та гіперехогенний обідок по периферії. Іноді виявляється гіпертрофія лімфовузлів інших груп (надключичних, пахвових, пахових) та ін.
• Біопсія лімфовузла. Найчастіше виконується ексцизійним методом, оскільки тонкоголкова біопсія найчастіше виявляється малоінформативною. Патоморфологічне та імуногістохімічне дослідження матеріалу відповідає картині некротизуючого гістіоцитарного лімфаденіту.
• Аналіз крові. Для периферичної крові при хворобі Кікучі-Фуджимото характерна анемія, лейкопенія, наявність атипових лімфоцитів, збільшення ШОЕ, тромбоцитопенія. Також до неспецифічних лабораторних ознак відносять підвищений рівень СРБ, печінкових ферментів, сироваткової лактатдегідрогенази. Аутоімунні серологічні маркери зазвичай негативні.
• Додаткова інструментальна діагностика Для підтвердження/виключення генералізованої лімфаденопатії проводять рентген або КТ грудної клітки, УЗД черевної порожнини, ПЕТ/КТ.

Диференційна діагностика

Гістологія та імуногістохімія дозволяють виключити альтернативні диференціальні діагнози інфекційних та лімфопроліферативних захворювань:

• лімфаденіт при інфекційному мононуклеозі, хворобі котячих подряпин, ВПГ, туберкульозі, ВІЛ;
• хвороба Кавасакі;
• саркоїдоз;
• дерматопатичну лімфаденопатію;
• пухлини привушних слинних залоз;
• аутоімунні патології: гранулематоз Вегенера, вовчак;
• гемобластози: гострий лейкоз, мієлоїдну саркому, неходзькінську та ходжкінську лімфому;
• метастази аденокарциноми у лімфатичні вузли.

Клінічні прояви БКФ зазвичай усуваються самостійно. У деяких випадках застосовується симптоматичне лікування, спрямоване на полегшення місцевих та загальних скарг. Для зменшення хворобливості лімфовузлів та зниження температури можуть бути використані аналгетики, НПЗЗ. У дослідженнях зазначається, що пропасниця зазвичай спадає після видалення ураженого лімфовузла, що вказує на можливу терапевтичну користь ексцизійної біопсії.

При тяжкій генералізованій хворобі Кікучі-Фуджимото, що супроводжується екстранодальною симптоматикою, проводяться короткі курси глюкокортикостероїдів. Рідше використовують цитостатики, протималярійні засоби, інгібітор ІЛ-10, вдаються до внутрішньовенного введення імуноглобуліну. У деяких спостереженнях відзначено ефективність антибактеріальних препаратів (фторхінолонів, тетрациклінів) при ремітувальному характері хвороби Кікучі-Фуджимото.

Течія БКФ зазвичай доброякісна, симптоматика регресує спонтанно або під впливом короткострокового лікування без серйозних наслідків. Ускладнені та рефрактерні до лікування форми патології зустрічаються рідко. Водночас, пацієнти, які перенесли хворобу Кікучі-Фуджимото, потребують регулярного спостереження ревматолога та систематичного обстеження протягом кількох років, щоб виключити розвиток ВКВ та інших колагенозів.

Оскільки етіопатогенез хвороби Кікучі-Фуджімото вивчений недостатньо, заходи первинної профілактики не розроблені. Рекомендується уникати контакту з інфекційними тригерами, здатними запустити розвиток захворювання.