Хвороба Лафори

Хвороба Лафори – Спадкова міоклонічна епілепсія, при якій спостерігається відкладення полісахаридних речовин у різних тканинах, в першу чергу в церебральних структурах. У клініці переважають міоклонічні пароксизми, генералізовані епіприступи, прогресуюча деменція, психічні порушення та розлади зору. Діагностика включає оцінку неврологічного статусу, візометрію, офтальмоскопію, ЕЕГ, томографію мозку, дослідження біоптатів шкіри. Лікування малоефективне, є поєднанням антиконвульсантної терапії з курсами тетракозактиду.

Хвороба Лафори отримала свою назву завдяки іспанському психоневрологу, який описав її в 1911 р. Поряд із клінікою захворювання Родрігес Лафора дав опис специфічних включень, які виявляють у цитоплазмі церебральних та спинальних нейронів при цій патології. Пізніше включенням назвали тільця Лафори. Вони були виявлені і в інших тканинах організму: серці, печінці, потових залозах, скелетних м’язах.

Хвороба Лафори – окремий вид міоклонус-епілепсії, який дебютує на другому десятилітті життя та характеризується міоклонічними феноменами, генералізованими епіприступами, прогресуючим розпадом когнітивних та психічних функцій. Неухильно погіршується перебіг і спадковий характер захворювання лягли в основу іншої назви — сімейна міоклонус-епілепсія, що прогресує. У неврології хвороба Лафори відома також під назвами хвороба тілець Лафори та міоклонічна епілепсія II типу.

Хвороба Лафори обумовлена ​​наявністю генної мутацій у 6-й хромосомі (локуси 6q24 та 6p22.3). У 80% пацієнтів аберації торкаються гена EPM2A, що кодує білок лафорин, який бере участь у регуляції метаболізму глікогену. В інших випадках аберації виявляються в гені NHLRC1, який відповідає за продукцію білка малина. Хвороба Лафори має аутосомно-рецесивне спадкування. Якщо дитина отримує дефектний ген і від батька, і від матері, то згодом у нього виникають порушення вуглеводного обміну з відкладенням у тканинах подібних до глікогену амілопектин-подібних полісахаридів у вигляді тілець Лафори. Накопичення останніх має дифузний характер, найбільша концентрація спостерігається в таламусі, гіпокампі, зубчастому ядрі мозочка, чорної субстанції.

Ці метаболічні процеси, що ведуть до утворення полісахаридних включень, поки не вивчені. Відомо, що невеликі запаси глікогену в нейронах є сприятливими, оскільки підвищують їхню стійкість до гіпоксії. Ймовірно, надмірне накопичення амілопектин-подібних полісахаридів призводить до порушення метаболізму нейронів та їхнього апоптозу (загибелі). Результатом стають прогресуючі дегенеративні та атрофічні зміни церебральних тканин, що зумовлюють неухильне посилення клінічної симптоматики.

Хвороба Лафори маніфестує у віковому проміжку 10-18 років. Найчастіше дебютом захворювання ставати генералізований епіприступ, у окремих випадках — психічний розлад. Можливий початок з міоклонічних або фокальних потиличних пароксизмів. Міоклонічні напади характеризуються короткочасними асинхронними і неритмічними скороченнями окремих м’язових груп, що раптово виникають. Можуть провокуватися зовнішніми впливами (гучним звуком, спалахом світла, грубим дотиком, емоційним тригером тощо). Фокальні міоклонічні пароксизми можуть бути прийняті за м’язові посмикування і спочатку трактуватись як прояви неврозу. Поширені міоклонії кінцівок провокують гіперкінези та ускладнюють активні рухи; вони завжди зникають під час сну. Потиличні епіприступи протікають із збереженою свідомістю, мають місце минущі зорові скотоми (можлива повна транзиторна сліпота) та/або зорові галюцинації.

Хвороба Лафори супроводжується когнітивним зниженням, психічними відхиленнями та розладом зорової функції. У деяких дітей складності навчання спостерігаються ще до появи перших симптомів дебюту захворювання. Після початку хвороби спостерігається прогресуюча деменція. У психічній сфері можливі ейфорія, агресивність, ажитація, сплутаність свідомості, галюцинаторний синдром. Зорові розлади виникають внаслідок атрофії зорових нервів та дегенеративної ретинопатії.

З перебігом хвороби Лафори генералізованих тоніко-клонічних епіприступів стає менше, але посилюються міоклонічні пароксизми. Вони стають більш частими та двосторонніми. При генералізації міоклоній спостерігається пароксизм із втратою свідомості. У розгорнутій стадії відбувається наростання інтелектуальних розладів, з’являється і посилюється атаксія, виникають тазові порушення, зниження зору прогресує до амаврозу.

Захворювання Лафори триває в середньому близько 10 років. У термінальній стадії спостерігається глибока деменція та практично постійні міоклонії. Загибель пацієнтів настає від приєднання інтеркурентних інфекцій. В окремих випадках коли хвороба маніфестує після 20-річного віку, її тривалість може становити 20-30 років.

У неврологічному статусі визначається м’язова дифузна гіпотонія, виражена атаксія (різка нестійкість у позі Ромберга, грубі порушення виконання координаторних проб), дизартрія. Пірамідні прояви мало характерні. На консультації офтальмолога під час перевірки гостроти зору виявляється різний рівень її зниження; офтальмоскопія діагностує ретинопатію та/або атрофію зорових нервів. Периметрія, виконана в період потиличного пароксизму, може встановити наявність мерехтливої ​​скотоми.

Електроенцефалографія визначає наявність синхронних повільних хвиль альфа-ритму поряд з короткочасними високоамплітудними спайками (піками). Проведення функціональних проб показує посилення епі-активності та виникнення міоклонічних посмикувань у відповідь на фото- та фоностимуляцію. КТ та МРТ головного мозку дозволяють візуалізувати дифузну атрофію церебральних півкуль та тканин мозочка.

Патогномонічним діагностичним критерієм є виявлення тілець Лафори в протоках потових залоз. Для виявлення цього критерію проводять гістологічне дослідження взятих шляхом біопсії шкіри зразків. Тільця Лафори також можуть бути виявлені при біопсії м’язів або біопсії печінки. Диференціювати хворобу Лафори слід від інших видів епілепсії у дітей, в першу чергу від юнацької міоклонічної епілепсії, від різних енцефалопатій, міоклонічної мозочкової дисінергії Ханта, спадкових обмінних захворювань (хвороби Андерсена, хвороби Мак-Ардля, хвороби Тезді-Са).

Патогенетичної терапії немає. Лікування має симптоматичний характер. На перше місце виходить усунення епілептичного синдрому. З цією метою епілептологи застосовують як традиційні антиконвульсанти (вальпроєва кислота), так і препарати нового покоління (леветирацетам, топірамат). Оскільки епілепсія при хворобі Лафори важко піддається антиконвульсантному лікуванню, найчастіше ці фармпрепарати комбінують з етосуксимідом, фенобарбіталом, клоназепамом.

Паралельно із постійною протиепілептичною терапією призначають курси внутрішньом’язового введення тетракозактиду (від 10 до 15 ін’єкцій на 1 курс). На жаль, існуюче лікування виявляється малоефективним та не здатне зупинити прогресування клінічної симптоматики.