Хвороба Левера

Хвороба Левера (Доброякісний універсальний пемфігоїд) – хронічний аутоімунний неакантолітичний міхуровий дерматоз. Клінічно характеризується висипанням напружених бульбашок як на тлі шкірної еритеми, так і на незміненій слизовій оболонці. Усередині булл знаходиться серозний, серозно-геморагічний вміст. Бульбашки розкриваються практично без утворення кірок, які не встигають формуватися через швидку епітелізацію ерозивних поверхонь на місці колишніх везикул. Суб’єктивно відзначається свербіж, легке нездужання. Діагноз ставлять виходячи з клініки, мікроскопії, імунного тестування. Лікування комплексне, за індивідуальними схемами.

Хвороба Левера – найбільш часто зустрічається буллезний субепідермальний дерматоз із групи пемфігоїдів (пемфігоїд слизових, мономорфний і поліморфний пемфігоїд шкіри, універсальний пемфігоїд з ураженням шкіри та слизових). Клінічно нагадує справжню пухирчатку, але має доброякісний перебіг і ніколи не утворює акантолітичних клітин. У дерматології всі міхурові дерматози до середини ХХ століття позначали назвою «пемфігус». У 1951-1953 pp. В. Левер виділив із цієї великої групи шкірних недуг захворювання з доброякісним перебігом, назвавши їх «пемфігоїдами». Він підтвердив свої клінічні спостереження гістологічно, вказавши на відсутність у досліджуваних ділянках шкіри акантолітичних клітин.

Через десятиліття Джордан з учнями виявив у крові пацієнтів, які страждають на хворобу Левера, антитіла, що відшаровують епітелій епідермісу, що стали основою аутоімунної теорії розвитку дерматозу. Хвороба Левера немає гендерної складової, сезонності, расових особливостей. Відзначено геометричну прогресію в частоті виникнення патології з віком: до 90 років ризик захворіти на пемфігоїд Левера порівняно з 60 роками збільшується в 300 разів. Бульозний пемфігоїд може співіснувати з іншими аутоімунними та пухлинними процесами.

Точну причину захворювання досі не названо. Вважається, що хвороба Левера має аутоімунний характер, виникає на тлі спадкової схильності до аутоімунних збоїв. Проте вченими позначено низку причин, що провокують початок дерматозу: сильне подразнення шкіри (гіперінсоляція, опік, променева терапія), вакцинація, трансплантація тканин, довічний прийом медикаментів, пухлини. В результаті опосередкованої дії цих факторів на імунітет, як місцевий (шкірний), так і загальний (природні захисні сили організму), виникає гуморально-клітинна відповідь у вигляді вироблення антитіл на окремі клітини шкіри, що стали спонтанно «чужими». Запускається аутоімунний процес, відбувається розрив зв’язків між клітинами нижнього шару епідермісу, у ньому виникають везикули, наповнені рідиною.

Бульбашки зливаються між собою. Щоб якось обмежити їх зростання, частина не залучених у процес клітин епідермісу перетворюється на їхні щільні покришки. З часом клітини стінок міхура, що утворився, старіють, починають відмирати. Паралельно по периметру булл запускається фізіологічний процес регенерації: дно везикули вистилається новими клітинами. Таким чином, сам міхур виявляється між шарами епідермісу: зверху – стара покришка, знизу – новий епітелій. Об’єктивним підтвердженням аутоімунної теорії є виявлення в крові пацієнтів і в рідині міхурових елементів антитіл до базальної мембрани епідермісу.

Утворення бульбашок відбувається з явищами продроми, на шкірі з’являються досить великі були, наповнені прозорою рідиною, іноді з домішкою крові через руйнування капілярів сосочкового шару епідермісу. Висипання не мають типової локалізації, частіше розташовуються на кінцівках, складках шкіри. Слизові оболонки уражаються рідко. Однак можливість ураження і шкіри, і слизових є відмінною рисою патології.

В основі шкірних бульбашок екзотичних обрисів лежить елевована (трохи опукла) еритематозна пляма. Розмір бульбашок коливається від 3 мм до 3 см, пружні були, схильні зливатися між собою, утворюючи ерозії, що дають хворобливі відчуття при локалізації на слизових. У складках шкіри на інтертригінозних ділянках (гіперемованих, потрісканих, з відшаруванням епідермісу) відчуття ідентичні. Хвороба Левера – рецидивуючий дерматоз, що переслідує хворого до кінця його днів, у разі приєднання інтеркурентних захворювань через вік пацієнта, незважаючи на доброякісність, може закінчитися летальним кінцем.

Діагностика хвороби Левера здійснюється на підставі клініки, підтвердженої гістологічно (внутрішньоепідермальні бульбашки), лабораторних даних (ОАК, біохімія). Використовують цитологічні дослідження: мазки з основи міхура, що достовірно підтверджують відсутність акантолітичних клітин (проба Тцанка негативна). Не меншу значимість має мікроскопія: світлова, електронна (виключають акантоліз), імунофлуоресцентна (пряма та непряма – фіксує місце аутоімунної реакції – світіння в ділянці базальної мембрани епідермісу), імуноелектронна (встановлює наявність зацікавлених в аутоімунному процесі) імуноглобу.

Проводять імунохімічні методи дослідження, спрямовані на ідентифікацію аутоантитіл (імунопреципітація – реакція зв’язування антиген-антитіло, імуноблотінг – використання специфічних антисироваток). Диференціюють хворобу Левера з вульгарною пухирчаткою, дерматитом Дюрінга, буллезним епідермолізом, багатоформною ексудативною еритемою, мультиформною лікарською екзантемою, іншими пемфігоїдами, паранеопластичними процесами.

Терапія проводиться за індивідуальними схемами, розробленими лікарем-дерматологом після проведення консультації, обстеження (особливо ретельного з метою виключення онкології). При розробці програми лікування враховують вік пацієнта, супутню патологію, тяжкість перебігу недуги. Основу терапії складають системні препарати глюкокортикоїдного ряду (преднізолон) у поєднанні з антибактеріальними засобами (діафенілсульфон), цитостатиками (азатіоприн).

Легкі форми захворювання добре усуваються призначенням антибіотиків (еритроміцин), сульфонових препаратів. Симптоматичну терапію проводять з урахуванням соматичних захворювань (цукровий діабет, остеопороз), можливих інфекцій. Для підвищення ефективності лікування застосовують вітамінотерапію (С, Р, РР), ензими (панкреатин, трипсин, хімотрипсин, амілаза, ліпаза), препарати, що зміцнюють судинну стінку (нікотинамід). Показано проведення плазмаферезу з дворазовою фільтрацією (видаляє цитокіни). Зовнішньо використовують анілінові фарби (після розтину бульбашок), аерозолі з антибіотиками та гормонами. Хороший ефект відзначений при прийнятті ванн із чергою, чистотілом. Якщо площа ерозивних поверхонь є значною, застосовують хірургічні перев’язки.

Під час курсу терапії необхідно дотримуватись охоронного режиму, уникати фізичних навантажень, стресових ситуацій. Після закінчення курсу лікування дерматологи радять не вирушати в подорожі кілька місяців, оскільки зміна кліматичного поясу може спричинити нове загострення. При виявленні паранеопластичного синдрому показано консультацію онколога з подальшою хіміотерапією, променевим, хірургічним втручанням. Прогноз хвороби Левера за умови своєчасної діагностики та лікування сприятливий для життя.