Хвороба Вільсона

Хвороба Вільсона – Спадкове захворювання, що передається за аутосомно-рецесивним типом. Виникає в умовах мутацій у гені АТР7В, що кодує білок медьтраснпортуючої АТФази печінки. Характерна ознака хвороби Вільсона – накопичення міді в різних органах і тканинах, переважно в печінці та базальних гангліях. Хвороба Вільсона може протікати в черевній, ригідно-аритмогіперкінетичній, тремтливій або екстрапірамідно-кірковій формі. Діагностика хвороби Вільсона включає офтальмологічне обстеження, біохімічні аналізи сечі та крові, МРТ чи КТ головного мозку. Основу патогенетичної терапії складають тіолові препарати, які можуть прийматися протягом кількох років і навіть довічно.

Хвороба Вільсона – Спадкове захворювання, що передається за аутосомно-рецесивним типом. Виникає в умовах мутацій в гені АТР7В, що кодує білок медьтраснпортуючої АТФ-ази печінки. Характерна ознака хвороби Вільсона – накопичення міді в різних органах і тканинах, переважно в печінці та базальних гангліях. Першовідкривач захворювання – А.К. Вільсон, який описав захворювання у 1912 році, у вітчизняній медицині – Н.А. Коновалів. Патогенез хвороби Вільсона було виявлено 1993 року. Поняття «хвороба Вільсона» відповідають також: хвороба Вільсона-Коновалова, хвороба Вестфаля-Вільсона-Коновалова, дистрофія гепатоцеребральна, дистрофія гепатолентикулярна, лентикулярна дегенерація прогресуюча.

Ген АТР7В картовано на довгому плечі хромосоми 13 (13q14.3-q21.1). Організм людини містить близько 50-100 мг міді. Добова потреба міді для людини – 1-2 мг. 95% абсорбованої в кишечнику міді транспортується у формі комплексу з церулоплазміном (один із глобулінів сироватки, що синтезуються печінкою) і лише 5% у формі комплексу з альбуміном. Крім того, іон міді входить до складу найважливіших метаболічних ферментів (лізилоксидаза, супероксиддисмутаза, цитохром-С-оксидаза та ін.). При хворобі Вільсона відбувається порушення двох процесів обміну міді в печінці – біосинтез головного білка мідь-зв’язування (церулоплазміну) і виведення міді з жовчю, наслідком чого стає підвищення рівня незв’язаної міді в крові. Концентрація міді в різних органах (найчастіше в печінці, нирках, рогівці та головному мозку) збільшується, що призводить до їх токсичного ураження.

Відповідно до класифікації Н.В. Коновалова розрізняють п’ять форм хвороби Вільсона:

• черевна
• ригідно-аритмогіперкінетична
• тремтливо-ригідна
• тремтлива
• екстрапірамідно-кіркова

Для хвороби Вільсон характерний клінічний поліморфізм. Перші прояви захворювання можуть з’явитися в дитинстві, юнацтві, у зрілому віці і набагато рідше у зрілому віці. У 40-50% випадків Хвороба Вільсона маніфестує з ураження печінки, в інших – з психічних та неврологічних розладів. Із залученням до патологічного процесу нервової системи виявляється кільце Кайзера-Флейшера.

Черевна форма розвивається переважно до 40 років. Характерна ознака – тяжке ураження печінки на кшталт цирозу печінки, хронічного гепатиту, фульмінантного гепатиту.

Ригідно-аритмогіперкінетична форма маніфестує у дитячому віці. Початкові прояви – м’язова ригідність, амімія, змащеність мови, труднощі під час дрібних рухів, помірне зниження інтелекту. Для цієї форми захворювання характерний прогресуючий перебіг, з наявністю епізодів загострення та ремісії.

Тремтлива форма виникає у віці від 10 до 30 років. Переважним симптомом є тремор. Крім того, можуть спостерігатися брадикінезія, брадилалія, тяжкий психоорганічний синдром, епілептичні напади.

Екстрапірамідно-кіркова форма трапляється дуже рідко. Її початок і з початком будь-якої з перелічених вище форм. Для неї характерні епілептичні напади, екстрапірамідні та пірамідні порушення та виражений інтелектуальний дефіцит.

Офтальмологічне дослідження за допомогою щілинної лампи виявляє кільце Кайзера-Флейшера. Біохімічні дослідження сечі виявляють підвищену екскрецію міді в сечі, а також зниження концентрації церулоплазміну в крові. За допомогою візуалізаційних методів (КТ та МРТ головного мозку) виявляють атрофію півкуль великого мозку та мозочка, а також базальних ядер.

При діагностиці хвороби Вільсона неврологу необхідно диференціювати від паркінсонізму, гепатоцеребрального синдрому, хвороби Геллервордена-Шпатца. Основною диференціально-діагностичною ознакою цих захворювань є відсутність характерних для хвороби Вільсона кільця Кайзера-Флейшера та розладів обміну міді. Для доказу хвороби Вільсона проводиться генодіагностика.

Основою патогенетичного лікування є призначення тіолових препаратів, насамперед – D-пеніциламіну або унітіолу. Головна перевага купренілу – низька токсичність і можливість тривалого прийому за відсутності побічних ефектів. Його призначають по 0,15 г (1 капсула) на добу (тільки після їди), надалі протягом 2,5-3 місяців дозу збільшують до 6-10 капсул/добу (оптимальна доза). Лікування D-пеніциламіном проводиться роками і навіть довічно з невеликими перервами (на 2-3 тижні) у разі появи побічних ефектів (тромбоцитопенія, лейкопенія, загострення виразкової хвороби шлунка тощо).

Унітіол призначають у разі непереносимості (поганої переносимості) D-пеніциламіну. Тривалість одного курсу лікування – 1 місяць, після чого лікування припиняють на 2,5-3 місяці. Найчастіше настає поліпшення загального стану пацієнта, і навіть регрес неврологічних симптомів (скутості, гіперкінезів). У разі домінування гіперкінезів рекомендовано призначення невеликих курсів нейролептиків, при ригідності – леводопи, карбідопи, тригексифенідилу.

У разі тяжкого перебігу хвороби Вільсона при неефективності консервативного лікування за кордоном вдаються до трансплантації печінки. При позитивному результаті операції стан пацієнта покращується, відновлюється обмін міді в організмі. Надалі лікування пацієнта становить імуносупресивну терапію. В Росії на сьогодні поступово впроваджується в клінічну практику метод біогемоперфузії з ізольованими живими клітинами селезінки та печінки (т.з. апарат «допоміжна печінка»). Немедикаментозне лікування полягає у призначенні дієти (стіл №5) з метою виключення продуктів багатих міддю (кава, шоколад, бобові, горіхи тощо).

У разі своєчасного діагностування хвороби Вільсона та проведення адекватної медичної знижувальної терапії можлива нормалізація загального стану пацієнта та обміну міді в організмі. Постійний прийом тіолових препаратів за схемою, призначеною лікарем-фахівцем, дозволяє підтримувати професійну та соціальну активність пацієнта.

Для запобігання рецидивам хвороби Вільсона рекомендовано проведення лабораторних досліджень крові та сечі пацієнта кілька разів на рік. Необхідний контроль наступних показників: концентрація міді, церулоплазміну та цинку. Крім того, рекомендовано проведення біохімічного аналізу крові, загального аналізу крові, а також регулярні консультації у терапевта та невролога.