Кісти навколоносових пазух

Кісти навколоносових пазух – доброякісні утворення, розташовані в порожнинах верхньощелепних, лобових, решітчастих або клиноподібних пазух і є тонкостінним мішком, заповненим рідиною. Провідні клінічні прояви включають головний біль, відчуття тяжкості в ділянці ураження, слизові або гнійні носові виділення. У занедбаних випадках виникає деформація носової порожнини. Діагностика базується на результатах фізикального обстеження, риноскопії, мезофарингоскопії, діагностичної пункції, рентгенографії, КТ та МРТ. Основне лікування – хірургічне.

Кісти навколоносових пазух – найпоширеніше негнійне захворювання цих анатомічних областей. За статистичними даними, вони спостерігаються приблизно у 10% населення, з них у 5-8% протікають безсимптомно протягом усього життя. Найчастіше як самі освіти, і їх клінічні прояви виникають в людей віком від 12 до 21 року, рідше – в середній вікової групи. Коефіцієнт захворюваності у чоловіків та жінок становить 2:1. У 80% випадків кісти виявляються у верхньощелепній пазусі, значно рідше – у лобових та клиноподібних синусах.

Кісти придаткових синусів найчастіше є результатом запальних змін слизових оболонок. Найчастіше їх формування обумовлено хронічними захворюваннями, у яких немає регенерації нормальних тканин, не відновлюється прохідність вивідних проток слизових залоз. Це гайморити, фронтити, етмоїдити та сфеноїдити бактеріального чи алергічного походження. У ролі факторів, що сприяють, виступають аномалії носової порожнини (викривлення носової перегородки, гіпоплазії носових раковин), хронічні риніти. Одонтогенні кісти розвиваються на фоні стоматологічних патологій – вад розвитку молочних зубів або запущеного каріозного процесу.

Ретенційні кісти утворюються із залоз, що знаходяться в слизовій оболонці синуса, при порушенні відтоку їх секрету. Це відбувається на тлі запальних реакцій внаслідок закупорки некротизованими масами просвіту вивідної протоки, розтягування її проксимальної частини та тканин самої залози. Іноді формуванню кіст передує здавлювання вищезгаданих структур сполучною тканиною. Радикулярні одонтогенні кісти гайморових пазух є результатом некротичних змін та епітеліальних гранульом апікальної частини зуба, ураженого карієсом, у поєднанні з атрофією кісткової тканини верхньої щелепи. Фолікулярні зубні кісти виникають із ретинованого зубного зачатку та при запальних ураженнях молочних зубів. Вроджені кісти з’являються на тлі аномалій розвитку потоків слизових залоз, безпосередньо залізистої тканини або прилеглих структур.

Усі кісти придаткових носових пазух класифікуються за походженням та вторинними патологічними змінами в синусі. Такий поділ зумовлений особливостями лікувального підходу до кожної з виділених форм, необхідністю вирішення питання про проведення хірургічного втручання та обсяг операції. На підставі морфологічних характеристик та механізму виникнення прийнято розрізняти такі форми кіст:

• Ретенційні чи справжні. Є утворення з сполучної тканини і колагенових волокон, вистелені циліндричним миготливим епітелієм зсередини і зовні. Їх характерна плазмоцитарна інфільтрація стінок.
• Помилкові чи кістоподібні утворення. На відміну від істинних кіст не мають внутрішньої епітеліальної вистилки, розташовуються в товщі слизової оболонки пазухи. Найчастіше провокуються алергічними захворюваннями.
• Одонтогенні. До них відносяться два підвиди: радикулярні (надколокореневі) і фолікулярні. Перші утворюються на тлі ураження верхівки кореня каріозного зуба, другі ростуть із зубного фолікула.
• Вроджені. Цей варіант кіст зумовлений вадами розвитку, деформаціями верхньої щелепи, лобової, клиноподібної або гратчастої кісток, аномаліями слизових оболонок придаткових пазух, які сприяють формуванню кістозних порожнин.

Тривалий час освіти можуть не проявлятися. Першими симптомами зазвичай стають дискомфорт, тупі непостійні головні болі з епіцентром у лобовій ділянці або зоні проекції верхньощелепного синусу. При локалізації кіст у клиноподібній пазусі больовий синдром набуває оперізувального характеру. Виникають рецидивні синусити, тривалі слизові виділення з носа, кількість яких може змінюватися при зміні кута нахилу голови. Часто відзначається постійне почуття закладеності носа. На тлі ГРВІ, бактеріальних захворювань носа та носоглотки наявні прояви посилюються. Загострення симптоматики також провокуються різкими коливаннями атмосферного тиску підйомом на велику висоту або зануренням під воду.

Кісти великих розмірів здатні призводити до витончення та деструкції стінок придаткових пазух. Клінічно це супроводжується посиленням больових відчуттів у ділянці ураженого синуса, симптомами подразнення трійчастого нерва, рясним сльозотечею, рідше – видимою деформацією верхньої щелепи чи лобової кістки. Масивні одонтогенні кісти виявляються відчуттям тяжкості та напруженості, «хрустом пергаменту», загальною припухлістю при пальпації щоки з боку поразки, «герберівським валиком» – випинанням дна носової порожнини. У запущених ситуаціях візуально визначається випирання передньої стінки гайморової пазухи.

Ускладнення захворювання пов’язані з погіршенням дренажу пазухи та руйнуванням її кісткових стінок. Порушення відтоку призводить до хронічних синуситів, нагноєння кіст. Надалі порожнина синуса розтягується внаслідок заповнення слизовим, гнійним, серозним вмістом або повітрям – формується мукоцеле, піоцеле, гідроцеле чи пневмоцеле. Кістозні структури, що розрослися, стають причиною асиметрії обличчя, опускання твердого неба і утворення свищів. Постійні слизові виділення сприяють формуванню хронічних ринітів, назофарингітів, ларингітів та запальних уражень інших нижчерозташованих анатомічних структур дихальної системи.

Постановка діагнозу кісти параназальних синусів ґрунтується на комплексному аналізі скарг хворого, результатів фізикального обстеження та допоміжних досліджень. Досить часто подібні утворення стають випадковою знахідкою під час профілактичних оглядів, під час діагностики інших патологій або під час підготовки до постановки зубних протезів. Інформативні такі діагностичні методи:

• Передня та задня риноскопія. При візуальному огляді носових ходів отоларинголог може виявити помірну кількість патологічних виділень, після евакуації яких виявляється набряклість і почервоніння слизових оболонок, білувато-синюшний колір носових раковин.
• Мезофарінгоскопія. Під час огляду задньої стінки глотки визначається стікання патологічних мас слизового або слизово-гнійного характеру. Можлива незначна чи помірна гіперемія слизової оболонки. При зміні положення голови кількість виділень змінюється.
• Рентгенографія приносових пазух. Дозволяє візуалізувати кістозні утворення у вигляді округлої тіні усередині пневматизованої порожнини синуса. Для максимальної інформативності знімки виконуються у двох проекціях. При необхідності дослідження проводиться із контрастним посиленням.
• КТ та МРТ придаткових пазух. При недостатній інформативності рентгенологічної діагностики показано КТ лицьового скелета. Вона дозволяє уточнити локалізацію кісти, розміри її порожнини. За наявності ознак супутнього ураження м’яких тканин чи розвитку ускладнень використовується магнітно-резонансна томографія.
• Діагностична пункція. При аспірації вмісту кістозної порожнини вдається отримати жовту або буру рідину, що відносно швидко кристалізується. При її цитологічному дослідженні визначається альбумін, кристали холестерину, муцин, лужний альбумінат, окис заліза.

Лікування захворювання виключно хірургічне, проводиться тільки за наявності клінічної симптоматики, високому ризику розвитку ускладнень, прогностично несприятливих результатів рентгенографії або комп’ютерної томографії. У сучасній отоларингологічній практиці використовується два основних методи видалення кіст придаткових синусів:

• Класичний. Для отримання доступу до пазухи розріз виконується по слизовій оболонці під верхньою губою. Розкривається зовнішня стінка синуса, через сформований отвір видаляється кістозне утворення. Недоліком цього варіанта лікування є зарощення кісткового дефекту рубцевою тканиною, що погіршує нормальні функції пазухи.
• Ендоскопічний. При цьому втручанні спеціальний ендоскопічний інструментарій вводиться через носову порожнину та природні отвори синусів. Видалення патологічної освіти проводиться без розрізів, час перебування у стаціонарі обмежується кількома днями.

За потреби оперативне лікування доповнюється симптоматичною фармакотерапією. Залежно від клінічних проявів захворювання та скарг пацієнта можуть використовуватися знеболювальні та антигістамінні препарати, судинозвужувальні носові краплі та ін. При підозрі на приєднання бактеріальної флори показано антибіотикотерапію, підібрану відповідно до результатів мікробіологічного дослідження гнійних виділень.

Прогноз для життя та здоров’я при кістах приносових пазух сприятливий. При сучасній діагностиці та правильному лікуванні настає повне одужання. Рецидиви нехарактерні. У важких запущених випадках можливий розвиток схильності до рецидивуючих та хронічних синуситів. Специфічної профілактики щодо патології не розроблено. Загальні превентивні заходи включають ранню діагностику та лікування запальних або алергічних хвороб носової порожнини та придаткових пазух, відповідну терапію стоматологічних захворювань, корекцію аномалій розвитку носоглотки та верхньої щелепи.