Комплекс неповноцінності

Комплекс неповноцінності – Це сукупність емоцій, думок і поведінки, що відображає відчуття власної ущербності, переконання у перевазі оточуючих. Виявляється невпевненістю, страхом скоєння помилок, уникненням спілкування, заздрісністю, переживанням своєї невдачливості, нездатності досягати цілей. Стає основою розвитку депресії, обсессивно-компульсивного неврозу, тривожного розлади. Діагностика виконується методом клінічної бесіди та психологічного тестування. Для лікування застосовується когнітивно-поведінкова психотерапія, психоаналіз, тренінги.

Поняття комплексу неповноцінності розробили австрійським психоаналітиком А. Адлером. Він вивчав формування компенсаторних механізмів в дітей із дефектами розвитку, і почуття неповноцінності розглядав як наслідок фізичного відхилення, і потім – як універсальну рушійну силу розвитку. Успішний досвід подолання труднощів формує сильні риси особистості, невдачі сприяють зміцненню комплексу. Цим пояснюється його поширеність у західному суспільстві, де велике значення надається особистим досягненням людини. Гендерні ролі впливають на особливості прояву даного симптомокомплексу: чоловіки переживають його важче, з невротичними розладами та гіперкомпенсацією.

Провідну роль розвитку комплексу грають особливості фізичного стану та виховання. Відповідно до теорії А. Адлера, причини впливають у ранньому дитинстві. Підтримці та посиленню симптомів сприяють демографічні, соціальні, політичні, релігійні, етнічні чинники. До найімовірніших причин комплексу неповноцінності ставляться:

• Фізичні недоліки. Ефективність та успішність людини може обмежуватися неповноцінністю органу, непривабливістю (диспропорційністю, асиметрією, повнотою). До цієї групи належать уроджені та набуті дефекти, особливості зовнішності.
• Помилки виховання. Переживання почуття неповноцінності виникає за надмірної батьківської опіки, що перешкоджає навичці самостійного вирішення проблем. Інший варіант деструктивного виховання – недостатня увага, порівняння з успішнішими дітьми, відсутність похвали та заохочень.
• Негативний досвід. Невдачі у сфері кар’єри, сімейного життя, інтимних відносин сприяють розвитку невпевненості у своїх силах. У жінок комплекс може бути викликаний розлученням, у чоловіків – відсутністю добре оплачуваної роботи.
• Необґрунтована критика оточуючих. На рівень самооцінки впливають некоректні висловлювання значних людей: батьків, чоловіка, брата, сестри, начальника. Найпоширенішим прикладом є використання надузагальнень: «ти ніколи не зможеш», «ти завжди програєш».

Комплекс неповноцінності формується в період раннього дитинства, коли дитина починає розуміти, що не всі бажання можуть стати реальністю, а можливості для реалізації її намірів обмежені. Спочатку обмеження виявляються фізично – несформованість навичок, наявність потреб, матеріальних перешкод. Пізніше усвідомлюються психологічні межі, які задаються вихованням, відносинами з іншими людьми.

До шкільного віку успішним способом компенсації є гра. Дитина приміряє ролі, використовує фантазію для образного здійснення бажань. Школярі опиняються у системі вимог, оцінок, необхідності реальних досягнень. Формується страх виявитися неповноцінним – недолюбленим, знехтуваним, самотнім. З одного боку, цей страх стає рушійною силою розвитку, з іншого – перешкоджає продуктивній активності. Комплекс закріплюється у структурі особистості за наявності негативних чинників – досвіду невдач, неконструктивної критики, відсутності підтримки близьких.

Основний прояв комплексу – переживання власної неповноцінності та неповноцінності. Деструктивний варіант поведінки включає замкнутість, обмеження контактів, страх бути активним, зробити помилку, виявитися об’єктом глузування або засудження. Люди уникають спілкування, нових знайомств, публічних виступів. Не виявляють ініціативу на роботі, рідко бувають задоволені своєю діяльністю. Жінки схильні виставляти себе у ролі жертви, чоловіки маскують невпевненість підвищеною агресивністю, звинувачувальною позицією. Характерна зарозумілість, пристрасть до алкоголю, демонстрація зовнішніх атрибутів успішності (дорогого одягу, аксесуарів, автомобілів).

Продуктивна поведінка при комплексі неповноцінності називається гіперкомпенсацією. Внутрішнє напруження і невдоволення собою стає мотивуючою силою. Щоб уникнути негативних переживань, люди зусиллям волі долають обмеження. Так, людина із заїканням стає диктором, із руховими порушеннями – спортсменом, шкільний «трієчник» закінчує інститут, отримує диплом з відзнакою. Досягнення деякий час компенсують почуття невпевненості. Однак якщо комплекс став частиною особистості, людям доводиться постійно трудитися, досягати успіху, щоб отримати схвалення та захоплення оточуючих.

Тривале та гостре переживання комплексу неповноцінності призводить до розвитку невротичних розладів. У дитинстві формуються порушення мови (заїкуватості, запинки), мимовільні м’язові посмикування, нічні кошмари та страхи. У дорослих найпоширенішим ускладненням є депресія із тривожним компонентом. Рідше розвивається обсесивно-компульсивний розлад, панічні атаки, психосоматичні захворювання. За деструктивної поведінки існує ризик десоціалізації – порушуються сімейні та дружні стосунки, люди розривають шлюби, звільняються з роботи.

Виявленням комплексу неповноцінності займаються психологи, психотерапевти, психіатри. Процес діагностики проводиться поетапно: вивчається сімейний стан пацієнта, умови життя, освіта, професійна діяльність. Відчуття неповноцінності, що переживається, включено в структуру особистості, визначається рисами характеру, типом темпераменту. Тому обстеження спрямоване дослідження емоційно-особистісної сфери. Використовуються такі методи:

• Клінічна розмова. Характерні скарги на емоційну напруженість, невпевненість, страх у разі потреби проявляти активність, виступати публічно, знайомитися. Можливе надмірне захоплення пацієнта будь-яким заняттям, що дозволяє компенсувати переживання неповноцінності – спорт, кулінарія, домогосподарство, косметичні процедури, заробляння грошей (без вихідних, ненормований робочий день).
• Опитувальники. Використовуються комплексні тести дослідження емоцій, особистості та вузькоспрямовані опитувальники: ЗМІЛ (стандартизований багатофакторний метод дослідження особистості), Шкала самооцінки Дембо-Рубінштейн, тест Сенсожиттєві орієнтації Д. А. Леонтьєва. Результати виявляють емоційну нестійкість, напруженість, занижену самооцінку, підвищений рівень стресу, невротизацію.
• Проектні методики. Малювальні та інтерпретаційні тести дозволяють виявити переживання, що заперечуються пацієнтом, що особливо актуально при обстеженні чоловіків, які прагнуть до гіперкомпенсації комплексу. Застосовується тест “Малюнок людини”, Тематичний апперцептивний тест, Тест фрустрації Розенцвейга.

Допомога пацієнтам ґрунтується на методах психотерапії. Заняття спрямовані на виявлення позитивних та негативних сторін особистості хворого, освоєння навичок самоаналізу, продуктивної комунікації, зниження емоційної напруги, усунення страхів. Терапія проводиться з фахівцем, самостійно та у групі:

• Індивідуальна психотерапія. Використовуються техніки гуманістичного, психоаналітичного та когнітивно-біхевіорального підходу. У ході сеансів з’ясовуються причини розвитку закомплексованості, коригуються деструктивні переконання про власну особистість, проводиться аналіз сильних та слабких якостей, освоюються техніки релаксації, саморегуляції, позитивного мислення.
• Самоаналіз. Частину психотерапевтичної роботи пацієнт виконує самостійно. Рекомендується вести особисті щоденники, відзначаючи успіхи, досягнення та помилки (у формі досвіду). Записи дають змогу об’єктивно оцінити свої позитивні сторони, навчитися аналізувати дії та їх результат без негативного впливу емоцій.
• Групові тренінги На колективних заняттях хворі практикуються у спілкуванні, навчаються конструктивно реагувати на критику, вирішувати конфлікти, зберігаючи стійкість самооцінки. Обмін позитивними емоціями між учасниками підвищує впевненість, мотивацію дій.

Компенсація комплексу неповноцінності проходить успішно, коли людина усвідомлює його наявність і використовує техніки, пропоновані психотерапевтом – самоаналіз, зупинка негативних думок, покращення навичок спілкування, прийняття критики. Основа профілактики – правильне виховання. Необхідно уникати надмірної опіки, дозволяти дитині виявляти самостійність, робити помилки та ставитися до них як до досвіду. Не можна порівнювати його успіхи з досягненнями інших дітей, принижувати після невдач та промахів. Важливо навчити самоаналізу: після отримання поганої оцінки, програшу на змаганнях слід підтримати дитину та обговорити, що потрібно зробити для отримання кращого результату у майбутньому.