Лімфаденіт

Лімфаденіт – це неспецифічна чи специфічна запальна поразка лімфовузлів. Лімфаденіт характеризується місцевою хворобливістю та збільшенням лімфатичних вузлів, головним болем, нездужанням, слабкістю, підвищенням температури тіла. Діагностика лімфаденіту проводиться за допомогою збору анамнезу та фізикального обстеження; етіологія уточнюється шляхом біопсії зміненого лімфовузла. Лікування лімфаденіту здійснюється з урахуванням виділеного збудника та включає антибіотикотерапію, фізіотерапію. При формуванні абсцесу або аденофлегмони проводиться їх розтин та дренування.

Запальна реакція лімфовузлів при лімфаденіті – бар’єрна функція лімфатичної системи, яка обмежує поширення інфекції по організму. Зазвичай лімфаденіт виникає як ускладнення первинного запалення будь-якої локалізації. Інфекційні збудники (мікроорганізми та їх токсини) проникають у регіонарні лімфовузли зі струмом лімфи, яка відтікає з первинного гнійного вогнища. Іноді на момент розвитку лімфаденіту первинне вогнище вже ліквідується і може залишатися нерозпізнаним. В інших випадках лімфаденіт виникає при безпосередньому проникненні інфекції до лімфатичної мережі через пошкоджену шкіру або слизову.

Лікуванням лімфаденіту займаються судинні хірурги, зокрема, фахівці у галузі флебології та лімфології. При лімфаденіті частіше відбувається ураження підщелепних, шийних, пахвових, рідше – підколінних, ліктьових, пахових лімфовузлів. Зустрічається запалення глибоких лімфовузлів (тазових, клубових).

Збудниками неспецифічного лімфаденіту зазвичай виступає гнійна флора – стафілококи і стрептококи, а також токсини, що виділяються ними, і продукти тканинного розпаду, які проникають у лімфовузли лімфогенним, гематогенним або контактним шляхом. Первинним осередком при неспецифічному лімфаденіті можуть бути гнійні рани, панариції, фурункули, карбункули, флегмони, бешихове запалення, трофічні виразки, тромбофлебіт, карієс, остеомієліт. Місцеві запальні процеси найчастіше супроводжуються регіонарним лімфаденітом.

Лімфаденіт у дітей часто буває пов’язаний із запальними процесами ЛОР-органів (грипом, отитом, хронічним тонзилітом, ангіною), дитячими інфекціями (скарлатиною, дифтерією, паротитом), а також шкірними захворюваннями (піодермією, ексудативним діатезом), інфікованим. Причиною специфічного лімфаденіту є збудники туберкульозу, сифілісу, гонореї, актиномікозу, чуми, сибірки, туляремії та ін. інфекцій.

За течією лімфаденіт буває гострим та хронічним. Гострий лімфаденіт проходить у своєму розвитку 3 фази – катаральну, гіперпластичну та гнійну.

Початкові патологічні процеси при лімфаденіті характеризуються застійною гіперемією шкіри над збільшеним лімфовузлом, розширенням синусів та злущуванням їх ендотелію. Далі йдуть явища ексудації та серозного просочування паренхіми вузла, лейкоцитарної інфільтрації та проліферації лімфоїдної тканини. Ці структурні зміни відповідають катаральній та гіперпластичній стадіям лімфаденіту з локалізацією патологічних процесів у межах капсули лімфовузла. При несприятливому подальшому розвитку настає гнійне розплавлення лімфовузла з утворенням інкапсульованого абсцесу або проривом інфікованого вмісту в навколишню клітковину – розвитком паралімфаденіту та аденофлегмони. Особливою тяжкістю перебігу відрізняється іхорозний лімфаденіт, що виникає при гнильному розпаді лімфовузлів.

Рідше зустрічаються фібринозний лімфаденіт, що характеризується рясною ексудацією та випаданням фібрину, і некротичний лімфаденіт, що розвивається внаслідок швидкого та великого омертвіння лімфовузла. Також виділяють особливу форму лімфаденіту – геморагічний, що характеризується імбібіцією (просочуванням) лімфовузла кров’ю при сибірці або чумі.

При простій та гіперпластичній формі лімфаденіт може приймати хронічний перебіг. При лімфаденіті запалення може залучатися одиночний лімфовузол, або кілька розташованих поруч лімфатичних вузлів. Залежно від етіології та збудника розрізняють специфічні та неспецифічні лімфаденіти.

Гострий неспецифічний процес маніфестує із хворобливості регіонарних лімфовузлів та збільшення їх розмірів. При катаральній та гіперпластичній формі збільшені вузли легко можна промацати, їх болючість незначна, загальні порушення слабо виражені або відсутні. Лімфаденіт нерідко протікає із залученням лімфатичних судин – лімфангітом.

У разі нагноєння вузол стає щільним та болючим, розвивається загальна інтоксикація – лихоманка, втрата апетиту, слабкість, головний біль. Наростають місцеві явища – гіперемія і набряк у ділянці ураженого вузла, контури лімфовузла стають нечіткими з допомогою периаденита. Хворий змушений щадити уражену ділянку, оскільки при рухах болю посилюються. Досить швидко настає гнійне розплавлення лімфатичного вузла і області інфільтрату стає помітна флюктуація.

Якщо абсцес, що сформувався, не розкрити вчасно, може статися прорив гною назовні або в навколишні тканини. В останньому випадку розвивається аденофлегмона, яка характеризується розлитим щільним та болючим інфільтратом з окремими ділянками розм’якшення. При гнильній формі лімфаденіту при пальпації вузла відчувається газова крепітація (хрумкання). При деструктивних процесах прогресують загальні порушення – наростає пропасниця, тахікардія, інтоксикація.

Лімфаденіт у дітей протікає бурхливо з високою температурою, нездужанням, втратою апетиту, порушенням сну. Можливими тяжкими ускладненнями може стати генералізація інфекції з розвитком сепсису.

При хронічному неспецифічному лімфаденіті лімфовузли збільшені, малоболючі, щільні, не спаяні з оточуючими тканинами. Результатом хронічного лімфаденіту стає зморщування вузлів внаслідок заміщення лімфоїдної сполучної тканини. Іноді розростання сполучної тканини викликає розлад лімфообігу: набряки, лімфостаз, слоновість.

Для специфічного гонорейного лімфаденіту типові збільшення та різка болючість пахвинних лімфовузлів. Туберкульозний лімфаденіт протікає з високою температурою, вираженою інтоксикацією, періаденітом, нерідко некротичними змінами вузлів. Лімфаденіт при сифілісі характеризується одностороннім помірним збільшенням ланцюжка лімфовузлів, їх неспаянністю між собою та зі шкірою. При сифілітичному лімфаденіті ніколи не відбувається нагноєння лімфовузлів.

Ускладненнями гнійного лімфаденіту можуть стати тромбофлебіт, лімфатичні нориці, септикопіємія. Прорив гною з трахеобронхіальних лімфовузлів у бронхи або стравохід призводить до утворення бронхопульмональних або стравохідних нориць, медіастиніту. Розвиток лімфаденіту може стати вихідною точкою для поширених гнійних процесів – аденофлегмони і сепсису. Результатом хронічного лімфаденіту може стати рубцювання лімфовузла зі сполучнотканинним заміщенням лімфоїдної тканини. У деяких випадках може розвиватися порушення лімфовідтоку та лімфедему.

Розпізнавання гострого неспецифічного лімфаденіту поверхневої локалізації неважко. При цьому враховується анамнез та сукупність клінічних проявів. Складніше діагностуються ускладнені форми лімфаденіту, що протікають з періоденітом та аденофлегмоною, залученням клітковини середостіння та заочеревинного простору. У всіх випадках необхідне встановлення первинного гнійного осередку. Диференціальну діагностику гострого лімфаденіту проводять з остеомієлітом, флегмоною, атеромою, що нагноїлася, та ін.

При хронічному лімфаденіті зазвичай потрібно проведення пункційної біопсії лімфатичного вузла або його висічення з гістологічним аналізом. Це необхідно для розрізнення хронічної форми лімфаденіту та системних захворювань (саркоїдозу), лімфогрануломатозу, лейкозу, метастатичного ураження лімфовузлів при ракових пухлинах та ін.

Діагностика специфічних лімфаденітів спирається на комплекс клініко-лабораторних даних. Для виявлення туберкульозу проводяться туберкулінові проби Манту та Пірке. При мікроскопічному дослідженні пунктату виявляються величезні клітини Пирогова-Лангганса. У ході рентгенографії грудної клітки можуть виявлятися туберкульозні осередки у легенях; при дослідженні м’яких тканин шиї, підщелепної, пахвової, пахової зони на знімках визначаються кальцинати у вигляді щільних тіней.

При сифілітичному лімфаденіті у пунктаті виявляються бліді трепонеми. До діагностики специфічних лімфаденітів залучаються спеціалісти-фтизіатри, венерологи, інфекціоністи. При необхідності пацієнтам з лімфаденітом виконується УЗДГ лімфатичних судин, КТ, МРТ уражених сегментів, лімфосцинтиграфія, рентгеноконтрастна лімфографія.

Катаральний та гіперпластичний гострий лімфаденіт лікується консервативно. Необхідне створення спокою для ураження, проведення адекватної антибіотикотерапії на підставі чутливості мікробної флори, УВЧ-терапії, вітамінотерапії. При гнійному процесі показано розтин гнійного лімфаденіту, аденофлегмони, дренування та санація вогнища за принципами ведення гнійних ран. Призначається активна дезінтоксикаційна та антибактеріальна терапія.

При хронічному неспецифічному лімфаденіті потрібно усунення основного захворювання, що підтримує запалення у лімфовузлах. Специфічні лімфаденіти лікуються з урахуванням етіологічного агента та первинного процесу (сифілісу, гонореї, туберкульозу, актиномікозу та ін.).

Своєчасне етіотропне лікування лімфаденіту дозволяє уникнути поширення та генералізації процесу. Профілактика лімфаденітів потребує попередження мікротравм, інфікування ран та саден, потертостей шкіри. Також необхідне своєчасне лікування вогнищ інфекції (ангіни, карієсу зубів), розтин гнійних утворень (панаріїв, фурункулів).