Лімфангіт (Лімфангіїт, Лімфангоїт)

Лімфангіт – це гостре чи хронічне запалення лімфатичних стволів і капілярів, що виникає вдруге, і натомість гнійно-запальних процесів. Лімфангіт супроводжується гіперемією та хворобливою припухлістю по ходу запалених лімфатичних судин, набряками, регіонарним лімфаденітом, високою температурою тіла (39-40 ° С), ознобами, слабкістю. Діагностика лімфангіту здійснюється на основі ультразвукового ангіосканування, комп’ютерного термосканування, виділення збудника з первинного гнійного осередку. Лікування лімфангіту включає санацію первинного вогнища, антибіотикотерапію, іммобілізацію кінцівки, розтин абсцесів, що сформувалися, і флегмон.

При лімфангіті (лімфангоїті, лімфангіїті) можуть уражатися лімфатичні судини різного калібру та глибини локалізації. Лімфологія та флебологія частіше стикається з лімфангітом кінцівок, що обумовлено їх частим мікротравмуванням, великою кількістю мікробних патогенів та характером лімфообігу. Лімфангіт зазвичай протікає з явищами вторинного лімфаденіту. Розвиток лімфангіту свідчить про прогресування первинної патології та посилює її перебіг.

Лімфангіт розвивається вдруге, на тлі наявного поверхневого або глибокого гнійно-запального вогнища – інфікованої садна або рани, фурункула, абсцесу, карбункула, флегмони. Основними патогенами при лімфангіті виступають золотистий стафілокок, бета-гемолітичний стрептокок, рідше – кишкова паличка та протей, а також інша аеробна флора у вигляді монокультури або в асоціаціях. Специфічні лімфангіти найчастіше пов’язані з наявністю у пацієнта туберкульозу.

Імовірність розвитку лімфангіту залежить від локалізації, розмірів первинного інфекційного вогнища, вірулентності мікрофлори, особливостей лімфообігу у цій анатомічній зоні.

Мікробні агенти та їх токсини потрапляють із вогнища запалення в міжтканинний простір, потім у лімфатичні капіляри, рухаючись по них у напрямку струму лімфи до більших судин та лімфовузлів. Реактивне запалення судинної стінки виявляється у набуханні ендотелію, підвищенні її проникності, розвитку ексудації, випадання згустків фібрину, внутрішньосудинного тромбоутворення. Ці зміни призводять до розладів місцевого лімфообігу – лімфостазу. При подальшому прогресуванні запалення може розвиватися гнійний лімфангіт та гнійне розплавлення тромбів.

У разі поширення запалення на навколишні тканини розвивається перилімфангіт, при якому можуть уражатися кровоносні судини, суглоби, м’язи і т. д. запалення може поширюватися до грудної лімфатичної протоки. У клінічній практиці частіше діагностується лімфангіт нижніх кінцівок, що виникає внаслідок потертостей, мікротравм, розчісування, трофічних виразок, панариціїв.

В андрології іноді зустрічається стан, що розцінюється як невенеричний лімфангіт статевого члена: його причинами можуть бути травмування тканин пеніса при частій мастурбації та затяжних статевих актах. Специфічний венеричний лімфангіт може розвиватися при первинному сифілісі, генітальному герпесі, уретриті, зумовленому статевою інфекцією.

З урахуванням характеру та виразності запалення лімфангіт може бути серозним (простим) та гнійним; за клінічним перебігом – гострим або хронічним; по глибині розташування уражених судин – поверхневим чи глибоким.

Залежно від калібру запалених лімфатичних судин лімфангіти поділяються на капілярні (ретикулярні чи сітчасті) та стовбурові (трункулярні). При ретикулярному лімфангіті запалення залучається безліч поверхневих лімфатичних капілярів; при стволовому – запалюється один або кілька великих судин.

При лімфангоїті завжди значною мірою виражена загальна інтоксикація, що супроводжує тяжкий гнійно-запальний процес. Відзначається висока температура (до 39-40 ° С), озноби, пітливість, слабкість, біль голови. Ретикулярний лімфангіт починається з появи вираженої поверхневої гіперемії навколо вогнища інфекції (рани, абсцесу тощо) з посиленим сітчастим (мармуровим) малюнком на фоні інтенсивної еритеми. За клінічною картиною сітчастий лімфангіт нагадує пику, проте гіперемія має розпливчасті межі, нехарактерні для бешихи.

Локальним проявом стовбурового лімфангіту є наявність на шкірі вузьких червоних смуг по ходу запалених лімфатичних судин, що тягнуться до регіонарних лімфовузлів. Швидко розвивається припухлість, ущільнення та болючість тяжів, набряклість та напруженість навколишніх тканин, регіонарний лімфаденіт. Пальпація в процесі судин виявляє хворобливі ущільнення на кшталт шнура чи чоток.

При глибокому лімфангіті локальної гіперемії немає, проте швидко наростає набряк і біль у кінцівки; при глибокій пальпації відзначається різка болючість, рано розвивається лімфедема. У разі перилімфангіту ділянки запалених навколишніх тканин можуть трансформуватися в абсцес або підфасціальну флегмону, несвоєчасне розтин яких може призвести до розвитку сепсису.

Симптоматика хронічних лімфангітів стерта та зазвичай характеризується стійкими набряками внаслідок закупорки глибоких лімфатичних стовбурів та лімфостазу. При невенеричному лімфангіті вздовж стовбура або вінцевої борозни статевого члена з’являється безболісний тяж, що може зберігатися протягом декількох годин або днів, після чого мимоволі зникає.

Ретикулярний лімфангіт може бути легко діагностований лімфологом вже в ході візуального огляду, проте його слід диференціювати від бешихи та поверхневого флебіту. У встановленні діагнозу допомагає виявлення первинного запального вогнища.

Розпізнавання глибокого лімфангіту може спричинити труднощі. У цьому випадку враховуються клініко-анамнестичні дані, результати інструментальних та лабораторних досліджень. При лімфангіті у периферичній крові спостерігається виражений лейкоцитоз. При УЗДГ та дуплексному скануванні візуалізуються зміни лімфатичних судин на кшталт неоднорідності структури, звуження просвіту, наявності гіперехогенного обідка навколо судини, реактивні зміни у відповідних лімфовузлах.

Оцінка виразності, поширеності та глибини лімфангіту здійснюється за допомогою комп’ютерної термографії. Комплекс досліджень дозволяє відрізнити глибокий лімфангіт від флегмони м’яких тканин, тромбофлебіту глибоких вен, остеомієліту. Визначення збудника лімфангіту проводиться шляхом бактеріологічного посіву гнійної рани, що відокремлюється. При ускладненому лімфангіті виконується дослідження крові на стерильність.

Насамперед при гострому лімфангіті необхідна ліквідація первинного вогнища, що підтримує запалення в лімфатичних судинах. Проводиться обробка інфікованих ран, розтин абсцесів, флегмон, панариціїв, їх дренування та санація. Уражена кінцівка фіксується у піднесеному положенні; Пацієнту рекомендується руховий спокій. При лімфангіті неприпустимі масаж та самостійне прогрівання ділянки запалення, втирання мазей. Медикаментозне лікування включає антибіотики (напівсинтетичні пеніциліни, цефалоспорини 1-2-го покоління, аміноглікозиди, лінкозаміди), протизапальні та антигістамінні препарати, проведення інфузійної терапії, лазерне (ВЛОК) або ультрафіолетове опромінення крові.

У разі хронічного млявого лімфангіту призначаються місцеві мазеві пов’язки, компреси напівспиртові або з диметилсульфоксидом, грязелікування, УФО; при наполегливому перебігу запалення показана рентгенотерапія. Лікування невенеричного лімфангіту статевого члена не потрібне. При лімфангіті, викликаному ЗПСШ, проводять терапію основної інфекції.

Попередження лімфангіту полягає у своєчасній первинній хірургічній обробці ран, санації гнійничкових захворювань, розтині сформованих гнійних вогнищ, адекватної антибіотикотерапії. Тривалий хронічний перебіг лімфангіту може призвести до облітерації лімфатичних судин, розладу лімфообігу, розвитку лімфостазу та слоновості. У разі своєчасної терапії лімфангіт піддається стійкому лікуванню.