Не виключено, що це допоможе виробити більш ефективні заходи проти епідемії як ВІЛ, так і лихоманки Ебола: обидва захворювання виникли у Центральній Африці, і їх спричинили схожі фактори.

Перший опис фінальної стадії ВІЛ-інфекції було зроблено у 1981 році у США, проте на той момент про причини захворювання ще нічого не знали. Лише за два роки професор Люк Монтаньє (Luc Montagnier) з Інституту Пастера опублікував повідомлення про новий вирус, названий їм «вірусом, асоційованим з лімфаденопатією», а сьогодні відомий як «вірус імунодефіциту людини». Нобелівську премію 2008 року за цей прорив у медицині присудили саме Монтаньє та його співробітниці Франсуаза Барре-Сінуссі (Fran?oise Barr?-Sinoussi), хоча пріоритет досі залишається предметом суперечок, оскільки американський вчення Роберт Галло (Robert Gallo) виявив ВІЛ метод діагностики ВІЛ-інфекції одночасно з французькою дослідницькою групою

Минуло вже більше 30 років, а про місце і час виникнення вирусу і про те, як він поширювався по земній кулі, є лише дуже смутні уявлення. Між тим, за пандемію ВІЛ-інфекції (більше 90 відсотків випадків зараження) головну відповідальність несе одна група вирусу, а саме – група М, що розпадається на 11 типів вирусу. Раніше вважалося, що вируси груп М, а також О, N і P (зустрічаються дуже рідко і кількість викликаних ними захворювань досить незначно) утворилися внаслідок передачі людині вирусу імунодефіциту мавпи (мавпячого вірусу імунодефіциту, SIV), який мутував і перетворився на вірус імунодефіциту людини .

Вчені під керівництвом Нуно Фарії (Нуну Р. Фаріа) з Оксфордського університету вирішили перевірити цю теорію, а заразом і спробувати розібратися в історії розвитку ВІЛ від моменту виникнення до наших днів. Один із учасників дослідження, професор Жак Пепа (Жак Пепін, Шербруцький університет, Канада), повідомив «Ленте.ру»: «Вивчення історії виникнення та поширення вірусу, зрозуміло, ніяк не вплине на ситуацію, що склалася і на подальше поширення ВІЛ-інфекції . Тим не менш, для нас було важливо дізнатися, як саме 70 мільйонів чоловік по всьому світу, половини з яких уже немає у живих, заразилися ВІЛ-інфекцією».

Philippe Lemey), колега професора Пепа, дотримується іншої думки. «Звичайно, наша робота мала, перш за все, історичний характер і не сприяє безпосередньо, наприклад, розробці нових ліків. Тим не менш, я вважаю, що розуміння обставин виникнення епідемії СНІДу допоможе вжити заходів, що запобігають подальшому поширенню вирусу», – говорить він.

Вчені працювали у місті Кіншаса, столиці Демократичної Республіки Конго. Вони вивчали зразок крові інфікованої людини, взятої у 1959 році. Дослідники провели філогеографічний аналіз ВІЛ (зазвичай використовуваних для того, щоб встановити маршрут розповсюдження внутрішньовидових генних потоків, а в даному випадку – вирусу), та порівняли досліджуваний зразок із патогенами з інших африканських країн – Камеруну, Габону.

Отримані результати дозволили вченим, по-перше, підтвердити версію про те, що ВІЛ виник у результаті зараження людини вірусом імунодефіциту мавпи, а, по-друге, встановити, коли і де це сталося.

Швидше за все, обезьяна, що передала полюючи на неї людям вирус, жила в південно-східній частині Камеруну трохи раніше 1920 року: саме тоді вирус потрапив до столиці Бельгійського Конго, міста Леопольдвіль (сучасна Кіншаса), а звідти, у 1937 році, – у центр французької Екваторіальної Африки, Браззавіль (нині столиця Республіки Конго). З Кіншасі вирус перекочував у Мбужі-Майї та Лубумбаші, з Браззавіля – у міста Бваманада та Кісангані. Поширенню вирусу сприяла трудова міграція: бельгійські колонізатори у 1920-і роки опановували багатющі гірничорудні ресурси провінції Катанга (на південному сході нинішньої Демократичної Республіки Конго) – мідь, кобальт, марганець, уран. Цей регіон був малонаселений, і влада перевозила туди сотні тисяч робітників з околиць Кіншасі. У 1922 році у Бельгійському Конго залізницею щороку переміщали близько 300 тисяч осіб, а до 1948 року пасажиропотік перевалив уже за мільён.

Перші 40 років вірус розповсюджувався порівняно медленно, але у 1960-х стався справжній сплеск інфекції, викликаний, перш за все, соціальними причинами. По-перше, після здобуття незалежності у країні процвітала проституція. По-друге, як не дивно, ситуацію погіршили спроби влади розвивати профілактичну медицину і боротися проти інших захворювань: прищеплення та уколи робили, не звертаючи уваги на стан шприців. Саме ятрогенним факторам (наслідків необережних профілактичних і лікувальних медичних втручань, що сприяли поширенню вирусу) буде присвячена наступна робота вчених: Жак Пепа повідомив, що публікація планується на початку наступного року.

Порівнявши різні типи вирусу групи М, дослідники дійшли такого висновку: понад 57 відсотків сучасних різновидів ВІЛ родом з Кіншасі. Там у 1944 році і сформувався тип В, ​​домінуючий у Європі, Північній та Південній Америках, Японії, Таїланді та Австралії. Що працювали в Африці гаїтяни завезли вирус на свою батьківщину у 1964 році, і звідти він потрапив до США.

Вчені сподіваються, що їх робота дозволить медикам розробити комплекс більш ефективних заходів щодо попередження зараження ВІЛ-інфекцією. «Я думаю, що ми внесли свій внесок у розуміння того, як вирус, загалом менш заразний, ніж малярія чи звичайна застуда, зумів викликати пандемію і стати серйозною проблемою для людства, – каже Філіп Лемі. – Той факт, що соціальні зміни виявилися вирішальними в процесі поширення вірусу, дозволяє зробити логічний висновок: і зупинити ВІЛ повинні соціальні зміни».

Професор Пепа, однак, налаштований не так оптимістично: «Звичайно, нас очікують спалаху епідемій як СНІДу, так і інших інфекційних захворювань. Хоча діагностика досягла великого прогресу порівняно з тим, що було 50 чи 75 років тому, розслаблятися не варто. Нинішня драматична ситуація з лихоманкою Ебола свідчить про те, що навіть з нашою передовою діагностикою вже відомі наукові вируси здатні викликати страшну епідемію».

Дефіциту людини з вирусом Ебола невипадково. Вірус Ебола був відкритий ще 38 років тому, проте досі недостатньо вивчення. Його батьківщина, як і у ВІЛ, Центральна Африка, а вихідні носії деяких типів вирусу (Тай Ліс ebolavirus, Рестон ebolavirus) – обезьяни (макаки-крабоїди та шимпанзе). Причина першої спалаху лихоманки Ебола 1976 року народження, що почалася у місті Ямбуку (Заїр, нині Демократична Республіка Конго), – також багаторазове використання голок для ін’єкцій без стерилізації.

Вчені активно вивчають оба віруси, але вакцин з доведеною ефективністю поки що не існує. Можливо, якщо надії Філіпа Лемі на те, що планується дослідження ВІЛ дозволяти виробити комплекс ефективних заходів проти його розповсюдження, виправдаються, вчені зможуть перемогти і епідемію лихоманки Ебола.