Медіальний епікондиліт

Медіальний епікондиліт – це запальний процес в області прикріплення м’язів до внутрішнього надвиростка плечової кістки. Розвивається внаслідок перенавантаження м’язів пронаторів та згиначів кисті. Початок поступовий. Супроводжується неприємними відчуттями або болем по внутрішній поверхні ліктьового суглоба з іррадіацією передпліччя. Біль посилюється під час навантаження. Сила м’язів збережена чи незначно знижена. У 50% у процес залучається ліктьовий нерв. Діагноз виставляється на підставі анамнезу та характерних симптомів. Для виключення інших патологічних процесів призначається рентгенографія, УЗД, МРТ. Лікування зазвичай консервативне: обмеження навантаження, холод, ЛФК та ​​фізіопроцедури. При неефективності показано операцію.

Медіальний епікондиліт – запалення в області внутрішнього надвиростка плеча, у місці прикріплення м’язів згиначів та пронаторів кисті. У практичній травматології та ортопедії зазначено, що медіальний епікондиліт виникає рідше за латеральний епікондиліт. Розвиток хвороби обумовлений спортивними навантаженнями або професійними обов’язками, що передбачають виконання багаторазових згинальних або обертальних рухів пензлем. Найчастіше хворіють чоловіки віком 30-50 років. Зазвичай страждає домінуюча кінцівка (у правшів – права рука, у шульг – ліва). Лікування медіального епікондиліту здійснюють травматологи-ортопеди.

Виникнення медіального епікондиліту, зазвичай, обумовлено характерними спортивними навантаженнями. Хвороба може виявлятися у гравців у гольф, бейсболістів, плавців, фехтувальників, людей, які займаються армрестлінгом, та спортсменів, які часто виконують метальні рухи. Іноді причиною медіального епікондиліту стає виконання професійних обов’язків. Зазвичай захворювання розвивається у людей, які займаються важкою фізичною працею: вантажників, лісорубів, будівельників, столярів тощо.

Медіальний надмищелок – невеликий горбок у нижній частині плечової кістки. Розташовується по внутрішній поверхні ліктьового суглоба, є місцем прикріплення сухожиль м’язів, що беруть участь у згинанні та пронації кисті. При рухах, що багато разів повторюються, через перевантаження в тканині сухожилля утворюються мікророзриви, виникає запалення. Згодом у сфері прикріплення сухожиль розвиваються дистрофічні зміни. Повноцінна сухожильна тканина, здатна витримувати високі навантаження, заміщається менш міцною рубцевою.

Пацієнти скаржаться на дискомфорт або біль по внутрішній поверхні ліктя. Болі посилюються під час рухів, іррадіюють у дистальні відділи кінцівки. В анамнезі виявляються регулярні підвищені навантаження на передпліччя та кисть. При пальпації визначається болючість по передній поверхні внутрішнього надвиростка, а також у проекції м’язів пронаторів та згиначів кисті. Рухи повному обсязі. Іноді спостерігається нерізка атрофія та зниження сили м’язів.

Діагноз медіальний епікондиліт встановлюється на підставі клінічних ознак та характерного анамнезу. Для виключення кістково-суглобової патології проводиться рентгенографія ліктьового суглоба у двох проекціях. Диференціальна діагностика здійснюється з ушкодженням зв’язок (розривом або розтягуванням ліктьової колатеральної зв’язки), медіальною нестабільністю ліктьового суглоба, шийною радикулопатією та синдромом кубітального каналу. Для оцінки стану сухожильно-зв’язувального апарату призначається МРТ ліктьового суглоба, для уточнення стану м’язів – електроміографія, для виключення порушень з боку нервової системи – консультація невролога та детальне неврологічне дослідження.

Лікування зазвичай консервативне. На ранніх стадіях рекомендують унеможливити навантаження на суглоб і прикладати холод до області ураження. Для зменшення запалення та ліквідації больового синдрому призначають нестероїдні протизапальні засоби. Надалі використовують ортези, пацієнта направляють на фізіотерапію. В окремих випадках застосовують електростимуляцію. При стійкому больовому синдромі вдаються до лікувальних блокад – обколювання запаленої зони глюкокортикоїдними препаратами (гідрокортизоном, дипроспаном та ін.). Після усунення болю починають вправи на розтягування пронаторів та згиначів. Потім в програму додають ізометричні вправи, а трохи пізніше – вправи з навантаженням, що збільшується.

Показанням до оперативного лікування при медіальному епікондиліті є неефективність консервативної терапії за тривалості захворювання 6-12 місяців. Хірургічне втручання передбачає видалення патологічно змінених ділянок із подальшим підшиванням сухожиль до місця прикріплення. У ряді випадків для поліпшення кровопостачання виконують тунелізацію медіального надвиростка. При необхідності проводять ревізію ліктьового нерва. У післяопераційному періоді здійснюють короткочасну іммобілізацію, після чого приступають до проведення реабілітаційних заходів. Пронацію передпліччя та згинання зап’ястя з подоланням опору дозволяють через 6 тижнів.

Прогноз сприятливий. Близько 90% пацієнтів повертаються до спорту та виконання професійних обов’язків. В інших випадках можливе деяке послаблення сили м’язів, що не впливає на здатність до здійснення звичайних повсякденних дій. При консервативній терапії поновлення звичних навантажень дозволяють після повної ліквідації больового синдрому, при хірургічному лікуванні – через чотири місяці після операції. Профілактика полягає у виключенні надмірних навантажень на ліктьовий суглоб.