Метахроматична лейкодистрофія

Метахроматична лейкодистрофія – аутосомно-рецесивно успадкована демієлінізуюча патологія ЦНС, відмінною особливістю якої є метахроматичне фарбування зон демієлінізації. У клініці переважає затримка розвитку, парези, судомні напади, екстрапірамідні та мозочкові розлади, порушення зору. У ході діагностики проводиться дослідження цереброспінальної рідини, рівня сульфатидів, активності арилсульфатази А, КТ/МРТ мозку, генетичні обстеження. Можлива пренатальна діагностика. Лікування симптоматичне, в окремих випадках проводиться трансплантація пуповинної крові чи стовбурових клітин.

Метахроматична лейкодистрофія – один з основних видів лейкодистрофії, що характеризується, як і інші її типи, затримкою психомоторного розвитку, розладом психіки, спастичними парезами, мозочковим синдромом, екстрапірамідними порушеннями, судомним синдромом та атрофією зорових нервів. Зустрічається у популяції з частотою 1 випадок на 40 тис. успадковується аутосомно-рецесивно. Вперше виділена як нозологічна форма в 1910 Альцгеймером, докладно описана в 1925 Шольцем. Час маніфестації захворювання суттєво варіює та зумовлює його клінічний перебіг. Відповідно до цих особливостей виділяють кілька варіантів патології: вроджену (раннедитячу) форму, пізньо-дитячу форму Грінфілда, ювенільну форму Шольца і дорослу форму. Найчастіше спостерігається позньодитяча форма. Зважаючи на відсутність ефективних способів лікування, метахроматична лейкодистрофія є проблемною патологією для сучасної педіатрії, неврології та генетики.

Основним субстратом захворювання виступає дефект розташованого на 22 хромосомі гена, відповідального за синтез арилсульфатази А. Результатом дефіциту зазначеного ензиму є блокування метаболізму сульфатиду в галактоцереброзид. Сульфатиди відкладаються в білій речовині головного та спинного мозку, шкірі, соматичних органах (печінці, легенях, серці, нирках) та в кістках. Однак при цьому функція внутрішніх органів не страждає (виключенням є жовчний міхур), а в мозковій речовині відбуваються прогресуючі дегенеративні зміни, що ведуть до загибелі хворого.

Відкладення сульфатидів у нервовій тканині призводить до руйнування мієліну та накопичення продуктів його розпаду. У процес демієлінізації залучаються як структури ЦНС, а й периферичні нервові стовбури. У головному мозку формуються дифузні осередки демієлінізації, що дають при їх гістохімічному дослідженні метахроматичне забарвлення.

Вроджена метахроматична лейкодистрофія дебютує до 3-місячного віку затримкою розвитку та епісиндромом. Швидко приєднується спастичний парез, розлади ковтання. Діти гинуть на 1-му році життя.

Пізньодитяча метахроматична лейкодистрофія (пізня інфантильна форма) зазвичай маніфестує на 2-му році життя погіршенням моторики та затримкою психічного розвитку. Відзначається нестійка хода, зниження м’язового тонусу. Протягом пізньо-дитячої форми розрізняють 4 періоди. Перший характеризується м’язовою гіпотонією та слабкістю, згасанням сухожильних рефлексів, утрудненням ходьби. Триває від 1-3 міс. до 1 року, іноді й довше. Другий період знаменується вираженим відставанням інтелектуальної сфері, зміною гіпотонії на гіпертонію м’язів. Дитина втрачає здатність стояти. Спостерігається дизартрія, атрофія зорових нервів. Період триває кілька місяців. У третьому періоді відзначається тетраплегія, важка олігофренія, бульбарний та псевдобульбарний параліч. Четвертий період супроводжується втратою реакцій навколишні події. Дитина не каже, не може їсти, розвивається повна сліпота. При хорошому догляді та годівлі через гастростому або шлунковий зонд цей період може тривати 1-2 роки.

Ювенільна метахроматична лейкодистрофія починається після 3-річного віку в період до 10 років (частіше у віці близько 6 років). Дебютує емоційною лабільністю, змінами у поведінці, зниженням когнітивних функцій (у школярів відбувається різке погіршення успішності), атаксією, утрудненнями при ходьбі. Найчастіше відзначаються епіприступи. Захворювання неухильно прогресує і, залежно від початку симптоматики, до 10-15 років життя призводить до смерті.

Доросла метахроматична лейкодистрофія маніфестує після пубертату, може виникати до 60-річного віку. Як правило, має початок з психічних розладів шизофреноподібного або психопатичного характеру, через що хворі спочатку стають пацієнтами психіатра. В окремих випадках дебют походить із симптомів поліневропатії. Розвиток патологічних змін відбувається повільніше, ніж за інших вікових варіантів захворювання. У пізньому періоді розвиваються тетрапарез, бульбарні розлади, деменція. Летальний результат спостерігається через 10-20 років з початку симптоматики.

Діагностичні заходи мають комплексний характер і дозволяють диференціювати метахроматичну лейкодистрофію від інших нейродегенеративних захворювань та інших форм лейкодистрофії. Проводиться люмбальна пункція, для дослідження цереброспінальної рідини визначається підвищена концентрація білка, дефіцит арилсульфатази, білково-клітинна дисоціація. Електроміографія виявляє збільшення тривалості проведення нервових імпульсів. КТ головного мозку візуалізує розширені шлуночки та визначає знижену щільність білої церебральної речовини. МРТ головного мозку виявляє осередки демієлінізації.

Важливе діагностичне значення мають біохімічні дослідження: визначення сульфатидів у крові та сечі, оцінка активності арилсульфатази А у лейкоцитах взятої на аналіз крові. Пацієнтам показано консультацію генетика з проведенням генеалогічного дослідження; можлива ДНК-діагностика. Розроблено також метод пренатальної діагностики патології – визначення активності арилсульфатази А в клітинах, отриманої при амніоцентезі амніотичної рідини. Дослідження показали, що у носіїв патогенного гена також відзначається знижений рівень арилсульфатази А. У зв’язку з цим замість пренатальної діагностики плода пропонується обстежити батьків майбутньої дитини, щоб уникнути медаборту плода, який є лише носієм дефектного гена.

Терапія, здатна запобігти летальному исходу захворювання, поки не знайдена. Здійснюється лікування, спрямоване на усунення його окремих симптомів: протисудомна терапія, боротьба з контрактурами суглобів; на пізніх стадіях – профілактика пролежнів, парентеральне харчування. Проводиться пошук ефективніших способів лікування, особливо у галузі генної терапії.

Робляться спроби лікування шляхом трансплантації кісткового мозку та пуповинної крові. У ряду пацієнтів пересадка стовбурових клітин дозволяє досягти тимчасової стабілізації стану та уповільнення прогресування патологічних змін. Донором стовбурових клітин зазвичай виступає родич хворого, який не має лейкодистрофії та ретельно обстежений. Однак слід пам’ятати, що сама трансплантація може спричинити цілу низку ускладнень: відторгнення, інтеркурентні інфекції, реакцію «трансплантат проти господаря». Крім того, при швидкому прогресуванні симптомів летальний кінець випереджає настання ефекту трансплантації.

Поки не знайдено ефективну терапію лейкодистрофій, вона має вкрай несприятливий прогноз. За вродженої форми діти не доживають до 1 року. При пізньо-дитячому варіанті тривалість хвороби, як правило, не перевищує 4 роки, при ювенільному – 6 років. Серед пацієнтів із дорослою формою відомі окремі випадки, коли тривалість життя становила близько 50 років. Поки що єдиним способом попередження лейкодистрофії є ​​недопущення народження дитини, яка має відповідну генну мутацію. У цьому плані основне значення має генетичне консультування пар, які планують дітонародження, а також обстеження майбутніх батьків із групи ризику на рівень активності арилсульфатази А.