Мікоплазмова пневмонія

Мікоплазмова пневмонія – атипова легенева інфекція, збудником якої є Mycoplasma pneumoniae. Захворювання супроводжується катаральними та респіраторними проявами (закладеністю носа, першінням у горлі, нападами нав’язливого малопродуктивного кашлю), інтоксикаційним синдромом (субфебрилітетом, слабкістю, головним болем, міалгією), явищами диспепсії (дискомфортом у ШКТ). Мікоплазмова етіологія пневмонії підтверджується даними рентгенографії та КТ легень, серологічного та ПЛР досліджень. При мікоплазмовій пневмонії показані макроліди, фторхінолони, бронходилататори, відхаркувальні засоби, імуномодулятори, фізіолікування, масаж.

Мікоплазмова пневмонія – захворювання групи атипових пневмоній, викликане патогенним агентом – мікоплазмою (М. pneumoniae). У практиці пульмонології частота мікоплазмових пневмоній варіює, становлячи від 5 до 50% випадків позалікарняних запалень легень або близько третини пневмоній небактеріального генезу. Захворювання реєструється у вигляді спорадичних випадків та епідемічних спалахів. Характерні сезонні коливання захворюваності з піком в осінньо-зимовий період. Мікоплазмова пневмонія спостерігається переважно у дітей, підлітків та молодих пацієнтів до 35 років, набагато рідше – у середньому та зрілому віці. Легенева інфекція найчастіше зустрічається в організованих колективах із тісними контактами (у дошкільних, шкільних та студентських групах, у військовослужбовців та ін.), можливі сімейні випадки інфекції.

Мікоплазмову пневмонію викликають високовірулентні штами анаеробних мікроорганізмів роду Mycoplasma – M. pneumoniae. Збудник представлений дрібними (за розміром порівнянними з вірусними частинками), які не мають клітинної стінки (подібно до L-форм бактерій), прокаріотичними організмами. Мікоплазми легко адсорбуються на поверхневих рецепторах клітин-мішеней (епітеліоцитів трахеї та бронхів, альвеолоцитів, еритроцитів та ін.) та паразитують на мембрані або всередині клітини-господаря. Інтеграція мікоплазми в клітинну мембрану або її проникнення всередину клітини перетворює останню на імунологічно сторонню, що провокує розвиток аутоімунних реакцій. Саме аутоантитілоутворення спричиняє нереспіраторні прояви мікоплазмової інфекції.

Мікоплазми здатні тривало персистувати в епітеліальних клітинах та лімфоглоточному кільці; легко передаються повітряно-краплинним шляхом від хворих та безсимптомних носіїв зі слизом з носоглотки та респіраторного тракту. Мікоплазми малостійкі у зовнішніх умовах: чутливі до перепаду pH, нагрівання та висушування, ультразвуку та УФО, не ростуть на недостатньо вологих живильних середовищах.

Крім мікоплазмової пневмонії, мікроорганізми також можуть стати причиною гострого запалення верхніх дихальних шляхів (фарингіту), бронхіальної астми, загострень хронічного обструктивного бронхіту та розвитку нераспіраторної патології (перикардиту, отиту, енцефаліту, менінгіту, гемолітичної анемії).

Відсутність клітинної оболонки забезпечує мікоплазмам резистентність до β-лактамних антибіотиків – пеніцилінів, цефалоспоринів. При мікоплазмовій інфекції відзначається розвиток локального запалення з вираженою імуноморфологічною реакцією, місцевим антитілогенезом (всіх класів імуноглобулінів – IgM, IgA, IgG), активацією клітинного імунітету. Симптоми мікоплазмової пневмонії обумовлені переважно агресивною запальною реакцією макроорганізму (постінфекційною гіперсенситивністю, опосередкованою Т-лімфоцитами).

Інкубаційний період при мікоплазмовій пневмонії може тривати 1-4 тижні (зазвичай 12-14 днів). Початок захворювання, як правило, поступовий, але може бути підгострим або гострим. Виділяють респіраторні, нереспіраторні та генералізовані прояви мікоплазмової пневмонії.

У початковому періоді виникає ураження верхніх дихальних шляхів, що протікає у вигляді катарального назофарингіту, ларингіту, рідше гострого трахеобронхіту. Зазначається закладеність носа, сухість у носоглотці, першіння у горлі, осиплість голосу. Погіршується загальний стан, поступово наростає температура до субфебрильних значень, з’являється слабкість, пітливість. У гострих випадках симптоми інтоксикації виникають у першу добу захворювання, при поступовому розвитку – лише на 7-12 день.

Характерний тривалий (щонайменше 10-15 днів) малопродуктивний пароксизмальний кашель. Під час нападу кашель дуже сильний, виснажливий з виділенням незначної кількості в’язкого слизового мокротиння. Кашель може набувати хронічного характеру, зберігаючись протягом 4-6 тижнів через обструкцію дихальних шляхів та гіперреактивність бронхів. Спектр проявів мікоплазмової пневмонії може містити ознаки гострої інтерстиціальної пневмонії.

З позалегеневої симптоматики для мікоплазмової пневмонії найбільш характерні висипання на шкірі та барабанних перетинках (на кшталт гострого мирингіту), міалгія, дискомфорт у шлунково-кишковому тракті, порушення сну, помірний головний біль, парестезії. Приєднання нереспіраторних проявів ускладнює перебіг мікоплазмової пневмонії.

Може виникати помірний фібринозний або ексудативний плеврит, іноді – плевритичний біль. За наявності супутньої хронічної обструкції мікоплазмова пневмонія сприяє загостренню обструктивного синдрому. Для дітей молодше 3-річного віку характерний малосимптомний перебіг.

У неускладнених випадках симптоми мікоплазмової пневмонії протягом 7-10 днів поступово зникають, захворювання дозволяється самостійно. Є ризик переходу в змішану (мікоплазмово-бактеріальну) форму пневмонії внаслідок приєднання вторинної інфекції (зазвичай пневмокока). Ускладненнями мікоплазмової пневмонії виступають синдром Стівенса-Джонсона, синдром Гійєна-Барре, мієліт, енцефаліт, менінгіт.

При постановці діагнозу мікоплазмової пневмонії враховуються дані клінічної картини, рентгенографії та КТ легень, серологічного та ПЛР-досліджень. Встановлення етіології на першому тижні захворювання утруднено через початкову невираженість фізикальних проявів. Рано відзначається гіперемія задньої стінки глотки, гіпертрофія мигдаликів, поступово може з’явитися вогнищеве ослаблене везикулярне дихання, крепітація, рідкісні хрипи середньо- і дрібнопухирчасті, вкорочення перкуторного звуку. Для мікоплазмової пневмонії типова присутність позалегеневої симптоматики.

На рентгенограмі легень помітно двостороннє посилення легеневого малюнка з типовими для пневмонії неоднорідними, нечіткими осередковими інфільтратами в нижніх сегментах, у 50% випадків – інтерстиціальні зміни, перибронхіальна та периваскулярна інфільтрація. Велика лобарна інфільтрація відзначається рідко.

Лабораторні зрушення – лейкоцитоз та підйом ШОЕ у периферичній крові при мікоплазмовій пневмонії менш виражені, ніж у хворих на бактеріальне запалення легень. Мікробіологічне дослідження з виділенням культури M.pneumoniae з мокротиння, тканини легень та плевральної рідини практично не використовується, оскільки потребує тривалих термінів інкубації та високоселективних середовищ. При звичайній мікроскопії мокротиння мікоплазми не виявляються.

Для етіологічної верифікації мікоплазмової пневмонії та встановлення активної та персистуючої форм інфекції проводиться комплекс аналізів, що включають серотипування (ІФА, РСК, РНІФ) та молекулярно-біологічне дослідження (ПЛР). Показовим є 4-кратне підвищення титрів IgA та IgG у парних сироватках (у гостру стадію та в період реконвалесценції). Для мікоплазмової пневмонії властиво помітне пригнічення Т-клітинної та фагоцитарної ланок імунітету, гуморальні зрушення (підвищення кількості В-лімфоцитів, рівнів IgM та ЦВК).

ЕКГ-зміни можуть виникати у хворих з появою міокардиту та перикардиту. Необхідно диференціювати мікоплазмову пневмонію від ГРВІ, бактеріальної пневмонії, орнітозу, легіонельозу, туберкульозу легень.

При гострій мікоплазмовій пневмонії із вираженим респіраторним синдромом лікування проводиться у стаціонарних умовах. На час лихоманки рекомендовано постільний режим із забезпеченням гарної аерації палати; дієта, вживання злегка підкисленої води, журавлинного морсу, компотів та соків, настою плодів шипшини.

Як основна ерадикаційна терапія при мікоплазмовій пневмонії призначаються макроліди (азитроміцин), фторхінолони (офлоксацин, ципрофлоксацин) і тетрацикліни. Перевага макролідів обумовлена ​​безпекою для новонароджених, дітей та вагітних. Доцільно проведення ступінчастої антибіотикотерапії – спочатку (2-3 дні) внутрішньовенне введення, потім пероральний прийом того ж препарату або іншого макроліду.

Для профілактики рецидиву мікоплазмової пневмонії курс антибіотиків повинен тривати не менше ніж 14 днів (зазвичай 2–3 тижні). Також показані бронходилататори, відхаркувальні препарати, анальгетики та антипіретики, імуномодулятори. У період реконвалесценції використовується немедикаментозна терапія: ЛФК, дихальна гімнастика, фізіопроцедури, масаж, водолікування, аеротерапія, санаторно-курортне лікування в умовах сухого та теплого клімату.

Диспансерне спостереження у пульмонолога протягом 6 місяців показане пацієнтам, що часто хворіють, з хронічними захворюваннями бронхолегеневої системи. Прогноз мікоплазмової пневмонії зазвичай сприятливий, летальність може досягати 14%.