Окулофарингеальна м’язова дистрофія

Окулофарингеальна м’язова дистрофія – Спадкове захворювання, яке має як аутосомно-домінантний, так і аутосомно-рецесивний варіант успадкування, характеризується переважним ураженням м’язів обличчя та голови. Симптомами цього стану виступають розлади ковтання (дисфагія), птоз повік, слабкість мімічних м’язів та офтальмопарез. Іноді розвивається загальна м’язова слабкість. Діагностика окулофарингеальної м’язової дистрофії проводиться на підставі даних цього статусу пацієнта, електроміографії, молекулярно-генетичних досліджень. Специфічного лікування патології не існує, застосовують паліативні та симптоматичні заходи.

Окулофарингеальна м’язова дистрофія (ОФМД) – генетична патологія, яка проявляється ураженням м’язів голови і почасти кінцівок і має особливий характер мутації, що її обумовлює. Історично першою була відкрита аутосомно-домінантна форма захворювання – у 1962-му році Віктор із командою колег спостерігав у представників трьох сімей незвичайне поєднання дисфагії з птозом повік, симптоми з часом прогресували та призводили до слабкості поясів верхніх та нижніх кінцівок. Вивчення спадкового анамнезу хворих довело аутосомно-домінантний механізм успадкування окулофарингеальної м’язової дистрофії. Потім у 1975-му році японські дослідники Сатоєші та Кіношита описали подібні симптоми міопатії у дівчинки, яка має здорових батьків – цей факт, а також більш ранній розвиток проявів вказував на аутосомно-рецесивний різновид ОФМД. На сьогоднішній день точні цифри народження захворювання не з’ясовані, відмічено лише частіше виникнення в деяких національних групах (франкомовні канадці, бухарські євреї). За даними сучасної генетики, окулофарингеальна м’язова дистрофія з однаковою частотою вражає як чоловіків, і жінок.

Унікальністю окулофарингеальної м’язової дистрофії є ​​характер мутації, що зумовлює розвиток цього спадкового захворювання. Дефект виявляється у гені PABPN1, який локалізований на 14-й хромосомі. Він кодує поліаденилат-зв’язуючий білок, що відноситься до групи протеїнів клітинного ядра, який відповідає за стабілізацію молекул матричної РНК, що утворюються в ядрі, за рахунок їх поліаденілювання. У структурі гена присутня послідовність триплетів GCG, що повторюються, кількість їх повторів у здорової людини в 98% випадків дорівнює шести. Саме зміна кількості повторів даного триплету і зумовлює розвиток усіх форм окулофарингеальної м’язової дистрофії.

За наявності семи повторів GCG у гені PABPN1, особливо у гомозиготному стані, розвивається аутосомно-рецесивна форма окулофарингеальної м’язової дистрофії. Однак таке відбувається не завжди – приблизно у 2% фенотипно здорових людей спостерігається наявність семи повторів у цьому гені як у гетерозиготному, так і гомозиготному стані. Причин, чому у таких осіб не розвивається ОФМД, достовірно не вивчені. У разі більш вираженого порушення структури гена PABPN1, при якому спостерігається понад десять повторів GCG, виникає аутосомно-домінантний різновид окулофарингеальної м’язової дистрофії. При цьому у гомозигот із таким порушенням (наявністю такої кількості повторів в обох алелях) патологія протікає загалом важче та діагностується в середньому на 15-20 років раніше.

Таким чином, особливістю окулофарингеальної м’язової дистрофії є ​​той факт, що це порушення зумовлене передозуванням певного генетичного матеріалу. При цьому форма патології у плані механізму її успадкування та симптомів залежить від масштабів вищезгаданого «передозування». Наявність генетичного дефекту призводить до появи у поліаденілат-зв’язуючого білка аномального «хвоста» із залишків амінокислоти аланіну, що порушує функції цього протеїну. Саме з наявністю поліаланінової послідовності у структурі даного білка пов’язують появу ниткоподібних включень у ядрах клітин, що є однією з ознак окулофарингеальної м’язової дистрофії.

Клінічна картина окулофарингеальної м’язової дистрофії залежить від форми захворювання. Найбільш тяжкими та ранніми проявами характеризується аутосомно-рецесивний тип цієї патології – нерідко перші симптоми з’являються ще у дитячому віці. Спочатку реєструється загальна м’язова слабкість, знижена активність мімічних м’язів, незначний птоз повік. При аутосомно-рецесивній формі окулофарингеальної м’язової дистрофії досить швидко розвиваються розлади ковтання – дисфагія, яка нерідко робить процес харчування просто неможливим. Надалі виникає офтальмопарез та наростаюча м’язова дистрофія верхніх та нижніх кінцівок.

Аутосомно-домінантний варіант окулофарингеальної м’язової дистрофії характеризується доброякісним перебігом та пізнім виникненням симптомів. Зазвичай перші ознаки захворювання відзначаються у віці 40-50 років, зрідка з’являються в 15-20 років (у гомозигот за мутантною формою гена PABPN1). Одним із перших симптомів даної патології є птоз повік, до якого незабаром приєднуються дисфагія, зниження активності міміки, слабкість інших м’язів обличчя та шиї. У міру прогресування аутосомно-домінантної окулофарингеальної м’язової дистрофії виникає слабкість м’язів дистальних відділів кінцівок і, у ряді випадків, анального сфінктера, що спричиняє енкопрез. Перебіг захворювання тривалий, за різними даними, може тривати від 5 до 15 років.

Для діагностики окулофарингеальної м’язової дистрофії застосовуються методики патогістологічного вивчення м’язових тканин, електроміографії та вивчення спадкового анамнезу хворого, а також молекулярно-генетичні методи. При огляді виявляють птоз повік, розлад ковтання, загальну м’язову слабкість, зниження мімічної активності. Вік хворих варіюється залежно від форми захворювання – при аутосомно-рецесивному різновиді пацієнтами переважно є діти, у разі домінантного типу – дорослі 40-50 років (рідше 15-25 років). Ретельний аналіз спадкового анамнезу дозволяє визначити механізм успадкування окулофарингеальної м’язової дистрофії.

При проведенні електроміографії виявляють зниження амплітуди м’язових імпульсів, їх подовження та поліфазність. Біопсія м’язової тканини з подальшим гістологічним вивченням зазвичай виявляє наявність у ядрах клітин ниткоподібних включень, які іноді набувають розгалуженого характеру. При окулофарингеальній м’язовій дистрофії нерідко виникають порушення у структурі волокон 1-го типу, при тривалому захворюванні приєднуються ознаки атрофії м’язів. Молекулярно-генетична діагностика цієї патології є надійним та відносно простим (за рахунок характеру мутації) методом визначення. З цією метою лікар-генетик здійснює ампліфікацію ділянки послідовності GCG з подальшим електрофорезом для визначення її розміру – збільшення кількості повторів GCG вказує на наявність м’язової дистрофії окулофарингеальної. Також можлива пренатальна діагностика цього стану генетичними методиками, матеріал для дослідження одержують методом амніоцентезу або біопсії ворсинок хоріону.

Специфічного лікування окулофарингеальної м’язової дистрофії немає, зменшення симптомів захворювання використовують різні терапевтичні і хірургічні заходи. Для уповільнення прогресування патології застосовують преднізон, креатин та інші аналогічні препарати, проте їхня ефективність неоднакова у різних хворих. Хворим на окулофарингеальну м’язову дистрофію призначають різноманітні фізичні вправи, які знижують швидкість наростання м’язової слабкості. При вираженому птозі повік і пов’язаному з ним порушенні зору можна використовувати спеціальний скотч для підтримки або, при відносно збереженій активності мімічних м’язів, проводити хірургічну корекцію (блефаропластику).

Найбільш важким ускладненням окулофарингеальної м’язової дистрофії, що потребує медичного втручання, є дисфагія, що у тяжких випадках призводить до повної неможливості ковтання. У такій ситуації застосовують назогастральні або інші зонди харчування хворого, іноді накладають стому. Хірургічні методи полегшення симптомів дисфагії (наприклад, розтин перснеглоткового м’яза) можуть призвести до тимчасового полегшення, але зараз більшість фахівців намагаються не використовувати такі методики.

Прогноз та профілактика ОФМД

Прогноз окулофарингеальної м’язової дистрофії будь-якого типу (як аутосомно-домінантного, і рецесивного) несприятливий, оскільки захворювання майже завжди викликає тяжкі розлади харчування через дисфагії. Крім того, прогресуюча м’язова слабкість кінцівок може з часом призвести до інвалідизації хворого. Через порушення ковтання частинки їжі або слина з ротової порожнини часто потрапляють у дихальні шляхи, заносячи з собою інфекцію та провокуючи досить тяжку аспіраційну пневмонію. Саме таке ураження респіраторної системи, а також його ускладнення найчастіше спричиняють смерть хворих на окулофарингеальну м’язову дистрофію. Профілактика цього стану можлива лише в рамках медико-генетичного консультування батьків перед зачаттям дитини та пренатальної діагностики у разі наявності такого захворювання у близьких родичів.