Остіт

Остіт – це гостре чи хронічне запалення кісткової тканини. Найчастіше вражає довгі трубчасті кістки, рідше виникає у коротких трубчастих кістках та хребцях. Може бути гострим чи хронічним. Гострий остит проявляється інтенсивними болями, що розривають, смикають, набряком, гіперемією, загальною інтоксикацією. При хронічному оститі стан задовільний, больовий синдром виражений незначно, є свищевий перебіг. Діагноз виставляється на підставі скарг, даних огляду, результатів рентгенографії, фістулографії та інших досліджень. Лікування – хірургічні втручання, антибіотикотерапія.

Остит належить до поширених патологічних станів, але ізольовано майже зустрічається, оскільки запалення кістки рідко протікає без залучення сусідніх структур. У поєднанні із запаленням окістя носить назву остеоперіоститу, у комбінації із запаленням кісткового мозку – остеомієліту. Гематогенним оститом зазвичай страждають діти. Інші неспецифічні форми хвороби можуть виявлятись у людей будь-якого віку.

Безпосередньою причиною запалення кістки є хвороботворна флора. У 80-85% випадків неспецифічний остит викликається стафілококами, в інших випадках з вогнища висіваються пневмококи, стрептококи, синьогнійна паличка, кишкова паличка, клебсієла, вульгарний протей. Хвороба може розвиватися за деяких специфічних інфекціях. Основні етіологічні фактори оститу:

• Гематогенне поширення інфекції. Характерно дитячого віку. Воротами для проникнення збудників стають мигдалики, слизові оболонки ротової порожнини, верхніх дихальних шляхів, рани та садна.
• Контактна поразка кістки. Виникає при відкритих переломах (у тому числі – вогнепальних), після оперативних втручань на кістках (зазвичай – остеосинтезу). Є наслідком інфікування рани. Іноді кістка уражається внаслідок переходу гнійного запалення з навколишніх тканин (наприклад, при флегмоні).
• Специфічні інфекції. Збудники потрапляють у кістку з первинного вогнища. Найбільш поширеними варіантами специфічного оститу є туберкульоз кісток та суглобів, ураження кісток при третинному сифілісі. Рідше остит діагностується при лепрі та бруцельозі.

Значну роль розвитку інфекційного процесу грає загальний стан і рівень опірності організму. Гематогенний остит у 40-50% випадків маніфестує на фоні гострої вірусної інфекції. Посттравматична форма хвороби найчастіше виникає при поєднаній травмі, супутній хронічній соматичній патології.

Остіт характеризується процесами руйнування та проліферації кісткової тканини. При гострих процесах переважає деструкція кісткової речовини. В результаті життєдіяльності хвороботворних мікроорганізмів кісткова тканина розсмоктується, у кістки утворюються порожнини з гнійним та некротичним вмістом. При хронічному запаленні грануляційна тканина, що заповнює порожнини, має переважно проліферативний характер.

Спрощена класифікація передбачає розподіл оститу на гострий та хронічний, гематогенний та негематогенний. Існує розширена систематизація оститу, складена з урахуванням наступних факторів:

• Час виникнення: первинний (вогнище утворюється в кістки) та вторинний (запалення переходить на кістку із сусідніх структур).
• Шлях проникнення: ендогенний (гематогенне поширення), екзогенний (посттравматичний), контактний (з сусідніх гнійних вогнищ), ятрогенний (післяопераційний).
• Тип мікроорганізмів: гнійна флора (стафілококи, пневмококи та ін.), анаероби (клостридії, неклостридіальна флора), збудники специфічних інфекцій (палички Коха, бліда спірохета та ін.).
• Течія: гостре, підгостре, первинно-хронічне, хронічне.
• Кількість вогнищ: моно- та поліфокальний, полілокальний.
• Зовнішній вигляд: без нориці, зі норищем, з м’якотканим дефектом і т.д.

Симптоматика визначається формою захворювання. Початок гематогенного оститу гострий. Температура пацієнта раптово підвищується до 39-40°C. З’являються слабкість, розбитість, озноб, нудота, тахікардія. У ураженому сегменті виникає швидко наростаючий біль. Больові відчуття стають смикають, свердлили, розпирають. Больовий синдром настільки інтенсивний, що пацієнт уникає будь-яких рухів.

Уражений сегмент набряклий, шкіра гіперемована. Виявляється різка болючість при пальпації та осьовому навантаженні, обмеження рухів. Існує три варіанти перебігу гематогенного оститу: з переважанням місцевої симптоматики, у розгорнутій (септикопіємічній) та токсичній формах. В останньому випадку хвороба розвивається настільки бурхливо і швидко, що пацієнти часто гинуть ще до появи болючого синдрому.

Посттравматичний та післяопераційний остити формуються через деякий час після травми або оперативного втручання. Краї рани червоніють, м’які тканини набрякають, з’являється гнійне відділення. Загальний стан пацієнта погіршується, відзначаються гіпертермія, слабкість, явища загальної інтоксикації, анемія, що наростає. Течія важка, але клінічні прояви зазвичай виражені негаразд яскраво, як із гематогенному варіанті захворювання.

Посттравматичні остити схильні до хронічної течії. Через кілька тижнів після маніфестації перерахованих симптомів формується свищ, з якого виділяється гній. Загальна симптоматика вщухає, стан нормалізується, але свищевий хід з погано пахне відокремлюваним може зберігатися протягом багатьох років. Первинно-хронічна течія характерна для специфічних оститів, які суттєво різняться за своїми проявами залежно від типу збудника.

Гострий остит може ускладнитися сепсисом, що становить загрозу життю хворого. При хронічному запальному процесі формуються контрактури, утворюються хибні суглоби, підвищується ймовірність виникнення злоякісних пухлин. При тривалому перебігу оститу розвивається амілоїдоз внутрішніх органів. Патологія негативно впливає на всі сторони життя хворого: знижується або втрачається працездатність, через специфічний різкий запах відокремленого утруднюється соціалізація.

Захворювання діагностують травматологи-ортопеди. Діагноз встановлюється на підставі анамнезу, клінічної картини та даних додаткових досліджень. План обстеження може включати:

• Рентгенографія. Основний метод інструментальної діагностики. Малоінформативний на початкових стадіях. Надалі підтверджує наявність кісткової порожнини, секвестрів, ділянок склерозу. У періоди загострень виявляє ознаки періоститу.
• КТ, МРТ. Потрібні при неоднозначних даних рентгенографії внаслідок невеликих розмірів осередків та великих зон остеосклерозу. Можуть проводитись у період підготовки до оперативного втручання.
• Фістулографія. Виконується на етапі підготовки до операції, що дозволяє уточнити напрямок та особливості розташування свищевого ходу, обсяг порожнин та інші дані, необхідні для повного видалення гнійного вогнища.
• лабораторні аналізи. При гострому остеомієліті підтверджують наявність ознак запалення (підвищення ШОЕ, лейкоцитоз зі зсувом вліво). При хронічному процесі дозволяють верифікувати загострення, оцінити стан внутрішніх органів.

Лікування комплексне, здійснюється в умовах травматологічного відділення, включає консервативні заходи та хірургічні втручання. Тактика терапії визначається типом оститу.

Лікування гострого оститу

При надходженні уражений сегмент фіксують гіпсовою або пластиковою пов’язкою. Пацієнтам призначають медикаментозну терапію, спрямовану на боротьбу з інфекцією, усунення інтоксикації, пом’якшення симптомів:

• Антибіотикотерапія. Застосовують цефалоспорини, напівсинтетичні пеніциліни, лінкоміцин. Препарати вводять внутрішньовенно або внутрішньом’язово.
• Дезінтоксикаційні заходи. Здійснюють внутрішньовенні інфузії плазми, кристалоїдних розчинів та кровозамінників.
• Симптоматична терапія. Для зменшення вираженості больового синдрому призначають болезаспокійливі засоби. При порушеннях функцій органів та систем використовують відповідні медикаменти.

Після формування гнійної порожнини здійснюють оперативні втручання. Кістку розкривають за допомогою фрези, порожнину промивають, організують проточно-промивне дренування. При затіках у м’яких тканинах виконують широкі розрізи, встановлюють дренажі.

Лікування хронічного оститу

У період загострення схема лікування – як за гострого оститу. Призначають антибіотикотерапію та дезінтоксикаційну терапію, розкривають гнійні порожнини та міжм’язові флегмони. Після усунення гострих явищ здійснюють наступні втручання:

• Секвестректомія. Грануляції, ділянки некротизованої та склерозованої кістки повністю січуть. Проводять промивання та перев’язки до повного очищення рани.
• Кісткова пластика. Після очищення рани та усунення запальних явищ видалені фрагменти кістки заміщають ауто-або гомотрансплантатами.
• Операції при хибних суглобах. Змінені кінці кістки освіжають, встановлюють трансплантат кістковий, виконують фіксацію пристроями для остеосинтезу.
• Усунення деформацій. З урахуванням особливостей деформації проводиться остеотомія, резекція та пластика кістки, корекція за допомогою апаратів зовнішньої фіксації, подовження кінцівки.

У ряді випадків потрібні складні багатоетапні втручання. У післяопераційному періоді проводиться тривала реабілітація, спрямовану збільшення обсягу рухів, відновлення функції кінцівки.

Прогноз при оститі завжди серйозний. У гострому періоді існує ризик розвитку життєзагрозних ускладнень. Повного одужання частіше вдається домогтися при гострому процесі або хронічному оститі, що недавно виник. При хронічних оститах результат найчастіше менш сприятливий через перебудову кістки, утворення великих рубців м’яких тканин, виникнення трофічних порушень та інших чинників.

Профілактичні заходи включають ранню обробку відкритих пошкоджень кісток з видаленням нежиттєздатних м’яких тканин та рясним промиванням рани, ретельне дотримання правил асептики при проведенні операцій на кістках. Значну роль відіграє своєчасне лікування інфекційних та запальних захворювань, які можуть спричинити хворобу або підвищити ризик розвитку оститу.