Отоантрит

Отоантрит – Поєднання гострого гнійного запалення середнього вуха із запальним процесом у печері соскоподібного відростка (атрумі). Розвивається в дітей віком до 2-х років як ускладнення гострого середнього отиту. Залежно від клінічної картини розрізняють явний отоантрит, що супроводжується посиленою гнійною течією та запальними змінами в завушній ділянці, і латентний отоантрит, при якому переважають загальні симптоми та порушення з боку соматичних систем організму. Діагностичні заходи щодо отоантриту включають отоскопію, рентгенографію, діагностичний парацентез барабанної перетинки, антроцентез. Лікування отоантриту полягає в антибіотикотерапії, лікувальному парацентезі, покращенні дренажної функції слухової труби. За його неефективності показана антротомія.

Виникнення отоантриту пов’язане з поширенням запального процесу при середньому отіті з барабанної порожнини в антрум – печеру соскоподібного відростка, вхід в яку розташований в задній стінці барабанної порожнини. Отоантрит зустрічається у грудному та ранньому дитячому віці. Дитяча отоларингологія відносить отоантрит до ускладнень гострого середнього гнійного отиту. Однак деякі автори вказують на те, що у маленьких дітей гнійні отити практично завжди супроводжуються запаленням антруму. Це з незрілістю повітроносної системи соскоподібного відростка. Діагноз отоантриту встановлюється дітям у перші два роки життя. У старшому віці захворювання трактується як запалення соскоподібного відростка – мастоїдит.

Етіологічним фактором виникнення отоантриту є також патогенна мікрофлора, яка стала причиною гострого середнього отиту. Найчастіше це Streptococcus pneumoniae, Streptococcus heamoliticus, Haemophilus influenzae. Місцевими факторами, що сприяють розвитку отоантриту, є вікові особливості: підвищене кровопостачання кістки, широкий вхід в антрум, швидкий розвиток набряку слизової оболонки при запаленні, незрілість миготливого епітелію слухової труби, що призводить до затримки запального ексудату в барабанній порожнині.

Розповсюдженню інфекції в порожнину антруму з розвитком остеоантриту може сприяти ослаблений стан організму дитини внаслідок гіпотрофії, рахіту, діатезу; частих ГРВІ, бронхітів, пневмоній; захворювань ШКТ (гострий гастроентерит); одержаної родової травми, недоношеності, штучного вигодовування; перенесених матір’ю в період вагітності захворювань (токсикоз вагітних, грип, кір, краснуха та ін.). Виникнення отоантриту може бути пов’язане з високими вірулентними властивостями збудників, які викликають захворювання навіть на тлі нормального стану захисних сил організму дитини. Крім того, отоантрит може стати результатом неадекватної терапії середнього отиту (нераціональна антибіотикотерапія, запізнілий парацентез барабанної перетинки).

Залежно від вираженості клінічних проявів розрізняють дві форми отоантриту. Отоантрит із яскравою клінічною картиною класифікується як явний. Прихований перебіг захворювання без вираженої симптоматики відносять до латентної форми отоантриту.

Явний отоантрит, Як правило, виникає на 10-14-й день гострого середнього отиту. Його початок фактично посідає період одужання після перенесеного отиту і характеризується різким погіршенням стану дитини. У початковий період явного отоантриту відзначається підвищення температури тіла, поява симптомів інтоксикації, порушення сну та апетиту. Дитина неспокійна і багато плаче. При явному отоантрит значно збільшується кількість гнійного відокремлюваного з вуха. Характерний симптом «резервуару» – швидка поява гною у зовнішньому слуховому проході після його видалення. Для явної форми отоантриту типове почервоніння та інфільтрація шкіри завушної області, локальне підвищення її температури порівняно з оточуючими тканинами. Через набряклість тканин згладжується завушна складка. У деяких випадках отоантрит за вухом відзначається припухлість і флюктуація.

Латентний отоантрит зазвичай розвивається у дітей з тяжкими супутніми захворюваннями і тісно корелює з їхньою вираженістю. Деякі автори також вважають, що латентний отоантрит може бути результатом маскуючого ефекту антибіотикотерапії, що проводиться при лікуванні середнього отиту. Для латентного отоантриту характерний двосторонній поразки. При цьому місцева симптоматика практично відсутня або слабко виражена. Завушна область залишається безболісною, без видимих ​​змін. Гнотечі не спостерігається. У клінічній картині латентного отоантриту переважають системні порушення (бронхолегеневі, травні, серцево-судинні, неврологічні), що протікають на тлі загальної інтоксикації та високої гіпертермії, що супроводжується зневодненням.

Залежно від характеру порушень латентний отоантрит може виявлятися прискореним стільцем, відрижками, проносом, парезом кишечника, ціанотичним забарвленням або блідістю шкірних покривів. З боку серцево-судинної системи можлива тахікардія, приглушення тонів серця, розширення серцевих меж, зміни ЕКГ. З боку ЦНС при латентному отоантриті може відзначатися гіперестезія, адинамія, незалежна від їди блювання, позитивні менінгеальні знаки, анізокорія, тремор кінцівок, судоми, сплутаність свідомості. Патологія дихальної системи проявляється кашлем та рясними сухими хрипами у легенях.

Тривалий перебіг отоантриту при його резистентності до здійснюваної консервативної терапії може призвести до скупчення гною в порожнині антруму та його прорив через ще незакриту у дитини барабанно-соскоподібну щілину. Таким чином, гнійне запалення переходить у кортикальний шар скроневої кістки, внаслідок чого утворюється субперіостальний абсцес — локальне гнійне руйнування кісткової тканини, що є серйозним ускладненням отоантриту.

У разі явного отоантриту діагностика не викликає труднощів. Вона ґрунтується на скаргах, даних анамнезу (попередній гострий середній отит), наявності характерної місцевої симптоматики та результатів додаткових досліджень. Діагностика латентного отоантриту, навпаки, дуже важка і потребує спільної участі отоларинголога та педіатра.

Отоскопічна картина явного отоантриту характеризується наявністю перфорації барабанної перетинки, якою видно схожа з грануляційною тканиною слизова. Відзначається згладженість кута між задньоверхньою стінкою слухового проходу та барабанною перетинкою. Отоскопія у пацієнтів з латентним отоантритом виявляє помутніння барабанної перетинки та незначне почервоніння в задньому верхньому відділі. В ділянці задньоверхнього кута слухового проходу при мікроотоскопії іноді спостерігається запальний валик.

Рентгенологічне дослідження при підозрі на отоантрит проводять трансорбітально для візуалізації відразу обох соскоподібних відростків та можливості їх порівняння. Для отоантриту характерне зниження легкості печери та зміна її контуру на рентгенограмі. Нормальна легкість антруму не завжди говорить про відсутність отоантриту, оскільки вона може бути результатом руйнування печеристих клітин.

При підозрі на латентний отоантрит вдаються до діагностичного парацентезу – проколу барабанної перетинки. Діагностично значущою є відсутність «хрускоту» в момент проколу, що свідчить про інфільтрованість барабанної перетинки. Гноетечение з отвори, що утворився, при латентній формі отоантриту може початися через кілька годин або навіть днів після проколу. При отриманні ексудату роблять його бактеріологічне дослідження.

У деяких випадках отоантрит з діагностичною метою може бути проведена антропункція – введення голки через кістку в порожнину печери. Гноетечение з голки під час проведення цього обстеження є підтвердженням діагнозу. Однак відсутність гною не завжди спростовує діагноз отоантриту, тому що може бути обумовлено його занадто густою консистенцією, яка не дозволяє проходити через голку. Проведення антропункції небезпечне попаданням голки до середньої черепної ямки або сигмовидного синуса.

Основу терапії отоантриту становить ефективна антибіотикотерапія і створення гарного відтоку гнійного відокремлюваного з вуха. Необхідно застосування антибіотиків відповідно до результатів визначення чутливості до них виявленої в ході бакпосіву мікрофлори. У лікуванні отоантриту призначаються максимально допустимі дози антибактеріальних препаратів і часто застосовується комбінована терапія: антибіотик+сульфаніламід.

Поліпшення відтоку гною у пацієнтів з явним отоантритом проводиться шляхом розширення перфорації барабанної перетинки та видалення частини слизової оболонки, що знаходиться у просвіті отвору. У пацієнтів із прихованим отоантритом для відтоку гною виробляють парацентез з подальшим розширенням отвору, що утворився. Паралельно здійснюють заходи, спрямовані на покращення відведення гною слуховою трубою. Місцеве лікування отоантриту може бути проведене в ході антропункції і полягає у промиванні порожнини антруму та введенні до неї розчинів антибіотиків.

Відсутність поліпшення на тлі консервативної терапії отоантриту протягом 7-10 днів, формування субперіостального абсцесу є показанням до хірургічного лікування. Проводиться антротомія – розтин та дренування антруму, а також розтин абсцесу.