Озена

Озена (Смердючий нежить) – прогресуючий атрофічний процес, що відбувається в слизовій оболонці, хрящових і кісткових структурах носа і супроводжується виділенням в’язкого секрету, що засихає в кірки, з неприємним запахом. Клінічно озена проявляється постійним в’язким відокремлюваним з носа, гнильним запахом виділень, наявністю в носі рясних кірок, втратою нюху та іншими симптомами. З діагностичних досліджень при озені застосовуються риноскопія, фарингоскопія, КТ та рентгенографія, бактеріологічне дослідження назальних виділень. У лікуванні озены використовуються як медикаментозні (антибіотикотерапія, промивання та інстиляції носової порожнини, фізіопроцедури), так і хірургічні (переміщення бічних стінок носа, імплантація ало-, гомо- та аутотрансплантатів, підсадка івалону та ін.).

Озена відома медицині з давніх часів. Опис ознак цього захворювання зустрічається в манускриптах єгиптян та індусів, написаних за 1000 років до зв. е. В даний час озена зустрічається досить рідко і становить 1-3% від усіх захворювань носа та приносових пазух. Захворюють в основному люди до 40-50 років, найчастіше діти. У жінок озена спостерігається частіше, ніж чоловіки. Випадки озені ніколи не відзначалися серед мулатів, представників негроїдної раси та арабів.

За даними клінічних спостережень сучасна отоларингологія виділяє наступні тригерні фактори, що призводять до розвитку озени: травми носа і кісток лицьового скелета, пошкодження крило-піднебінного вузла, вегетативних нервових стовбурів і трійчастого нерва, різні інфекційні захворювання (краснуха, скарлатина, кір) ), хронічні інфекційні осередки (хронічний риніт, аденоїдит, тонзиліт, синусит, фарингіт), погані соціально-побутові умови, шкідливі звички, порушення харчування.

Незважаючи на те, що озена є дуже давнім захворюванням, її точна етіологія поки що не названа. На сьогоднішній день існує безліч теорій, що з’явилися в результаті постійних спроб вчених знайти причини виникнення озени.

Так звана анатомічна теорія говорить про те, що озена пов’язана із збільшеною від народження шириною носових ходів, надмірно широким лицьовим черепом та недорозвиненням придаткових пазух носа. Патофізіологічна теорія передбачає, що озена є результатом перенесених запальних процесів у порожнині носа. Інфекційна теорія ґрунтується на тому, що у пацієнтів із озеною висівається велика кількість різноманітної мікрофлори. Єдиний збудник озени поки не виявлено, проте приблизно у 80% хворих на бакпосіви визначається клебсієла озені. Згідно з осередковою теорією озена виникає як наслідок змін у приносових пазухах, що підтверджується наявністю у багатьох хворих на озену млявого хронічного синуситу.

Відома також спадкова теорія озени, що ґрунтується на фактах сімейних випадків захворювання. Вона говорить не про пряме успадкування озени, а про генетичну схильність до неї, на тлі якої різні тригерні фактори призводять до розвитку захворювання. Нейрогенная теорія надає першорядне значення у патогенезі озени порушенню вегетативної іннервації внаслідок дисфункції парасимпатичної та симпатичної нервової системи. В основу ендокринної теорії виникнення озени лягли особливості перебігу цього захворювання у жінок, що характеризуються зміною симптомів у період гормональних перебудов (менструація, вагітність, клімакс).

У своїй течії озена проходить 3 послідовні стадії: початкову, розпал і завершальну, кожна з яких характеризується своїми особливостями.

Початкова стадія озены найчастіше виникає у віці 7-8 років. Захворювання починається непомітно та розвивається поступово. Через деякий час від початку озені батьки дитини звертають увагу на те, що у нього завжди спостерігаються виділення з носа. Відокремлюване спочатку має в’язку консистенцію, згодом набуває неприємного запаху і стає гнійним. У хворої на озеню дитини часом можуть відзначатися головний біль, підвищена стомлюваність, порушення сну, слабкість, зниження апетиту.

Початкова стадія озени відрізняється завзятим прогресуючим перебігом, який практично неможливо зупинити жодним із існуючих методів лікування. В результаті розвитку захворювання в носі починають утворюватися кірки, запах відокремлюваного з носа ставати гнильним і добре відчувається оточуючими людьми. Неприємний запах, що виходить із носа дитини з озеною, ще більше посилюється у пубертатному періоді. У той самий час сам хворий озеною поступово перестає відчувати цей запах, що пов’язані з ураженням нюхових рецепторів порожнини носа та виникненням гіпоосмії.

Стадія розпалу озени має виражену клінічну картину. У цій стадії озени пацієнти відзначають наявність великої кількості погано видалених кірок у носі, утруднення носового дихання, постійні виділення з носа в’язкої консистенції, закладеність і сухість носа, повна відсутність нюху, зниження смакової чутливості, болі в області чола і піраміди носа, поганий сон, підвищений стомлюваність і млявість. При озені можливі носові кровотечі.

Огляд пацієнта з озеною, як правило, виявляє ознаки недорозвинення лицьового черепа і зокрема піраміди носа, потовщені губи, широкі ніздрі та розширені носові ходи. Спостерігається типова для озени невідповідність широких носових ходів скаргам пацієнта на утруднення носового дихання, що знижується чутливість тактильних рецепторів, які у нормі сприймають циркуляцію повітря на порожнини носа.

Завершальна (термінальна) стадія озени зазвичай виникає не раніше 40-річного віку. У цій стадії відбувається припинення утворення кірок у носі, зменшення та повне зникнення виділень та пов’язаного з ними неприємного запаху. Завершальну стадію озени вважають мимовільним лікуванням захворювання. Однак атрофічні зміни структур носа, що відбулися, призводять до стійкого збереження після перенесеної озени симптомів хронічного атрофічного риніту: сухості в носі та аносмії.

Одностороння озена виникає у пацієнтів із значним викривленням носової перегородки, в результаті якого відбувається розширення однієї половини носа та звуження іншої. Одностороння озена має характерне для класичної озены перебіг, але розвивається лише ширшій половині носа.

Локалізована озена захоплює лише обмежені ділянки порожнини носа. Найчастіше уражаються середні носові ходи. Найчастіше при локалізованій озені спостерігається атрофія лише задніх відрізків середніх носових ходів, тоді як у передніх відділах відзначається гіпертрофія.

Озена без кірок не супроводжується в’язкими виділеннями, наявністю кірок та неприємного запаху. При цьому мають місце всі інші ознаки озени, які можуть бути виявлені різною мірою.

До місцевих ускладнень озени відносяться: озеозний ларингіт, озеозний фарингіт, ларинготрахеїт, хронічний синусит (фронтит, гайморит, етмоїдит, вкрай рідко – сфеноїдит), запальні процеси очного яблука (кон’юнктивіт, блефаритний, дакрит іт ).

Віддаленими ускладненнями озени можуть бути: бронхіт, пневмонія, невралгія трійчастого нерва, краніоцефальні синдроми, менінгіт. У зв’язку з тривалим постійним проковтуванням гною, що виділяється при озені, можуть виникнути ускладнення з боку шлунково-кишкового тракту: диспепсія, гастрит, запори, метеоризм. Можливі психастенічні ускладнення озени: зниження пам’яті, депресія, інтелектуальна апатія, неврастенія та ін.

У початковій стадії діагностика озені дуже скрутна, особливо у дітей, які часто тривалий час лікуються у отоларинголога з діагнозом «хронічний риніт». У стадії розпалу характерна клінічна картина захворювання та результати ендоскопічних досліджень не залишають сумнівів у наявності у пацієнта озени. Риноскопія виявляє розширені носові ходи; атрофію слизової, носових раковин та хоан; щільно покривають слизову оболонку кірки, мають жовтувато-зелений або брудно-сірий колір. При видаленні кірки під ними видно бліду, вкрай витончену, але не слизову оболонку носа, що кровоточить. Значне розширення носових ходів у пацієнтів з озеною призводить до того, що через них видно задню стінку глотки, вхід у клиноподібну пазуху, рухи м’якого піднебіння під час розмови або ковтання.

Мікроскопія слизової носа при озені виявляє метаплазію її циліндричного війчастого епітелію в ороговіючий плоский. Розповсюдження лежачого в основі озени атрофічного процесу в глотку призводить до того, що в ході фарингоскопії визначаються атрофічні зміни задньої стінки глотки, а також ознаки атрофічного ларингіту.

Рентгенографія черепа та навколоносових пазух у пацієнтів з озеною визначає атрофічні процеси в кісткових структурах носа та в стінках пазух: лакунарне розсмоктування та витончення кісткових балок із заміною кісткової тканини на фіброзну. Ці зміни спостерігаються на КТ черепа і околоносовых пазух. Для верифікації збудників, що знаходяться в порожнині носа, пацієнтам з озеною призначають бактеріологічне дослідження виділень і мазків з носа і зіва.

Відсутність точних даних про етіологію озени та різноманітність теорій її виникнення призвели до появи різних методик її лікування. У клінічній практиці знайшли своє застосування як медикаментозні, і хірургічні методи. Медикаментозне лікування озени включає загальну терапію та місцеві лікувальні процедури. Загальна терапія озени зводиться до проведення раціональної антибіотикотерапії препаратами, до яких, за даними антибіотикограми, чутлива клебсієла озени.

Місцеве лікування озени здійснюється регулярними промиваннями порожнини носа 0,9% розчином натрію хлориду, дезінфікуючими та лужними розчинами. З метою кращого видалення наявних у носі кірки перед таким промиванням проводять тампонування порожнини носа турундою з протеолітичними ферментами. Після видалення виділень і кірок з носа виробляють ендоназальні інстиляції та закладання мазей. Для цього використовують слабкий розчин нітрату срібла, вітамінізовані олії, розчин Люголю, олію обліпихи, олійні розчини вітамінів Е та А. У місцевому лікуванні озени також застосовують фізіотерапевтичні методи: УФО, лазеротерапію, електрофорез розчинів калію йодиду, хімотрипсину, нікотинової кислоти.

У хірургічному лікуванні озени є кілька методик. У зв’язку з тим, що озена виникає у широких носових ходах, були розроблені методи, спрямовані на зменшення ширини носових ходів. До них відносяться операції з переміщення бічних стінок носа, імплантація під слизову оболонку стінок і перегородки носа алопласту (частіше вазеліну або парафіну), імплантація акрилових паличок або кульок, пересадка гомо-і аутотрансплантатів.

У лікуванні озены знайшли своє застосування методи стимуляції трофіки слизової оболонки носа. Одним із них є підсадка івалону в область заднього відділу назальної перегородки, де розташовується вегетативне нервове сплетення, на яке він здійснює стимулюючий вплив.

Застосовуються методи лікування озени, що сприяють додатковому зволоженню слизової оболонки носа. Метод Альмейда полягає у створенні дренажного отвору в слізному мішку, яким сльоза надходить у середній носовий хід. Метод лікування озени за Вітмааком полягає у підшиванні протоки привушної залози в порожнину верхньощелепної пазухи, звідки її секрет потрапляє у середній носовий хід.