Пахвинний лімфогранулематоз

Пахвинний лімфогранулематоз (венерична лімфопатія, хвороба Нікола-Фавра, тропічний бубон) – хронічна гнійно-запальна поразка лімфатичних вузлів, обумовлена ​​хламідіозною інфекцією. Пахвинний лімфогранулематоз починається з утворення та загоєння ерозії, після чого виникає гнійне запалення регіонарних (частіше пахових) лімфовузлів, що закінчується їх розкриттям та рубцюванням. У діагностиці пахового лімфогранулематозу застосовується виявлення збудника шляхом бакпосіву, ІФА, ПЛР та РІФ; обстеження аноректальної зони та сечостатевих органів пацієнта. Терапія пахового лімфогранулематозу проводиться антибіотиками та імуномодуляторами. За потреби здійснюється хірургічне лікування.

Найбільшого поширення паховий лімфогранулематоз набув у тропічному та субтропічному кліматі, серед населення Африки, Латинської Америки, Азії та Австралії. Поява випадків пахового лімфогранулематозу у Росії пов’язують переважно з широко розвиненим сучасним туризмом. Як правило, захворювання спостерігається у осіб віком 20-40 років, які ведуть активне статеве життя. У чоловіків випадки пахового лімфогранулематозу спостерігаються частіше, ніж у жінок. Переважно це моряки, військовослужбовці, гомосексуалісти, мандрівники.

Раніше пахвинний лімфогранулематоз вважався вірусною інфекцією. Однак дослідження, що проводилися в венерології, довели, що збудником пахового лімфогранулематозу є бактерія Chlamydia trachomatis, яка також зумовлює розвиток хламідіозу.

Зараження пахвинним лімфогранулематоз відбувається як від хворої особи, так і від носія інфекції. Велику епідеміологічну небезпеку становлять жінки. У них симптоми пахового лімфогранулематозу розвиваються пізніше, внаслідок чого можуть передавати інфекцію, не маючи при цьому жодних клінічних проявів і не знаючи, що вони інфіковані. Зараження пахвинним лімфогранулематоз відбувається через слизові або пошкоджену шкіру статевих органів. Найчастіше має місце статевий шлях передачі інфекції, але можливо контактне зараження через предмети інтимного користування.

Розвиток пахового лімфогранулематозу відбувається в середньому через 2 тижні від моменту зараження, але може виникнути через кілька днів або місяців. У клінічній картині захворювання виділяють 3 періоди.

Первинний період паховий лімфогранулематоз характеризується появою на місці впровадження збудника округлої виразки або ерозії (первинний афект). Її загоєння займає кілька днів і не залишає жодного рубця. Тому для переважної більшості хворих (понад 70%) початок пахового лімфогранулематозу проходить непомітно і не є приводом для звернення до лікаря. Зазвичай первинний афект розташовується в області зовнішніх статевих органів, але може локалізуватися в анусі, уретрі, прямій кишці. Після орального статевого контакту афект може бути виявлений на слизовій оболонці рота, губ, мигдалин, гортані.

Вторинний період пахового лімфогранулематозу проявляється через 14-30 днів від перших симптомів захворювання. Він пов’язаний з поширенням хламідій по лімфатичних шляхах, що призводить до розвитку регіонарного лімфангіту та лімфаденіту. При зараженні статевим шляхом має місце ураження пахвинних та стегнових лімфатичних вузлів. При локалізації первинного афекту в області рота та гортані уражаються піднижньощелепні та шийні лімфовузли. Поразка лімфовузлів при паховому лімфогранулематозі проявляється яскраво вираженими запальними ознаками: збільшенням і болючістю лімфовузлів, набряком та почервонінням шкіри над ними. Поступово вузли перетворюються на великі бугристі пухлини, спаюються з тканинами, що підлягають, і втрачають рухливість.

Згодом відбувається гнійне розплавлення вузлів, що супроводжується їх розм’якшенням, утворенням виразок та свищів, через які на поверхню шкіри виходить гнійний вміст. Процес нагноєння може поширюватися на тканини з ураженням шкіри (піодермія), кістки (остеомієліт), суглобів (гнійний артрит). Період нагноєння часто супроводжується порушенням загального стану пацієнта: підвищенням температури, ознобом, головним болем, міалгіями та артралгіями. Потім відбувається повільне стихання запальних проявів із зменшенням розмірів лімфатичних вузлів та рубцюванням нориць. Однак поширення інфекції на розташовані поруч лімфовузли призводить до нового загострення пахвинного лімфогранулематозу. Такий перебіг захворювання з періодами затихання та загострення може тривати кілька років. Потім, за відсутності лікування, пахвинний лімфогранулематоз перетворюється на наступну стадію.

Третій період пахового лімфогранулематозу пов’язаний з вираженим порушенням лімфообігу органів малого тазу, що призводить до лімфостазу та геніторектальної слоновості з порушенням функціонування органів малого тазу. У цьому періоді пахового лімфогранулематозу можуть спостерігатися виразки органів малого тазу (піхви, уретри, прямої кишки), що хронічно протікають, що призводять до утворення свищів піхви, міхурово-прямокишкових свищів. Локалізація виразок у сечівнику може супроводжуватися стриктурами уретри із утрудненим сечовипусканням або нетриманням сечі. При ураженні прямої кишки можливий розвиток виразкового коліту, парапроктиту, кишкової непрохідності.

Виявлення збудника пахвинного лімфогранулематозу проводять шляхом бакпосіву уретри, що відділяється, піхви, прямої кишки, пунктату лімфовузла. Також застосовують ПЛР-дослідження на хламідії, ІФА та РІФ. Біопсію лімфатичного вузла в області ураження виробляють з метою гістологічного дослідження, щоб уникнути його злоякісного метастазування.

Для оцінки стану органів малого тазу та виключення лімфаденітів іншої етіології при підозрі на паховий лімфогранулематоз венерологу необхідні висновки суміжних фахівців: гінеколога, уролога, проктолога, лімфолога; дані гінекологічного огляду, кольпоскопії, уретроскопії, ректороманоскопії, УЗД органів малого тазу, УЗДГ лімфатичних судин малого тазу.

Диференціальну діагностику пахового лімфогранулематозу проводять з пахвинним лімфаденітом, генітальним туберкульозом, вторинним сифілісом, метастазами злоякісних пухлин у лімфатичні вузли при раку ануса, прямої кишки, статевого члена, яєчка, піхви.

Антибіотикотерапія пахового лімфогранулематозу здійснюється тетрациклінами, макролідами або фторхінолонами. Лікування поєднується із загальнозміцнюючою та імуномодулюючою терапією. У занедбаних випадках пахового лімфогранулематозу, при утворенні нориць, стриктур уретри або розвитку кишкової непрохідності, потрібне хірургічне втручання.