Пемфігоїд

Пемфігоїд – Дерматологічне захворювання неясної (імовірно аутоімунної) етіології з хронічним рецидивуючим перебігом, подібне за своїми клінічними проявами з деякими формами пухирчатки. До симптомів цього стану відносять поява висипань на шкірі кінцівок, живота та грудей, іноді – на слизових оболонках. Характер висипу – напружені бульбашки різного розміру (залежно форми захворювання). Діагностика пемфігоїду проводиться на підставі результатів огляду шкірних покривів, біопсії шкіри з уражених осередків та гістологічного вивчення тканин, імунологічних досліджень. Для лікування пемфігоїду застосовують кортикостероїди, імуносупресивні засоби та вітамінні препарати. Здійснюють місцеву терапію для запобігання вторинній інфекції.

Пемфігоїд (неакантолітична пухирчатка) – хронічне шкірне захворювання, яке, ймовірно, має аутоімунний характер, супроводжується розвитком субепідермальних напружених бульбашок на шкірі та слизових. Форми захворювання були описані в різний час, наприклад, пемфігоїд кон’юнктиви – у 1909-му році, бульозний пемфігоїд – у 1953-му році, доброякісна форма, що розвивається у порожнині рота – у 1959-му році. Дерматологами було виявлено основну відмінність пемфігоїду від справжньої пухирчатки – відсутність справжнього акантозу та розвиток бульбашок через вторинні імунні процеси в дермі та епідермісі.

Здебільшого цей стан вражає осіб віком від 50 років, нерідко виникає на тлі прийому деяких лікарських засобів або онкологічних процесів в організмі. В окремих випадках можливий розвиток пемфігоїду і в молодшому віці, є приклади цього стану у дітей. Достовірно невідомо, наскільки часто ця патологія зустрічається серед населення, особливо це стосується доброякісної форми захворювання, оскільки багато хворих не звертаються до фахівця через малу симптоми. Іноді вказуються дані у 3-30 випадків на 1 000 000 осіб.

Відсутність у науковому середовищі чіткої позиції щодо причин пемфігоїду призводить до розробки численних гіпотез про його передбачувану етіологію. Переважна більшість дерматологів сходяться на думці, що основний механізм ушкодження тканин шкіри при цьому захворюванні – аутоімунний. Це підтверджується гістологічними, імунологічними та біохімічними дослідженнями, а також наявністю позитивної динаміки при лікуванні пемфігоїду імуносупресорами. Однак причини імунологічних порушень, що призводять до цього стану, здебільшого залишаються невідомими. Для деяких форм бульозного пемфігоїду виявили взаємозв’язок між окремими алелями головного комплексу гістосумісності (DQB1 * 0301) та розвитком шкірних проявів.

Патогенез різних форм пемфігоїду має безліч подібних ознак, різні клінічні прояви цього стану обумовлені лише локалізацією та вираженістю запальних процесів. Як було зазначено вище, захворювання має аутоімунну природу і зумовлено патологічної реакцією імунної системи на власні тканини організму. У разі пемфігоїду об’єктом атаки імунної системи стають білки епідермісу та його базальної мембрани – наприклад, при бульозній формі захворювання це протеїни БП180 та БП230. Схожий механізм розвитку спостерігається при рубця і доброякісному типах патології, але конкретних аутоантигенів виявити поки не вдалося. Передбачається реакція комплекс різних білкових чинників. Як тригери пемфігоїду можуть виступати ультрафіолетове випромінювання, прийом деяких лікарських засобів, порушення імунітету, ендокринні розлади та інші обставини.

Початкові симптоми пемфігоїду виникають при появі в організмі особливого клону Т-лімфоцитів, що має чутливість до власних тканин шкіри або слизових оболонок. Т-лімфоцити здатні активувати інші ланки імунної відповіді за участю В-лімфоцитів і плазмоцитів, які продукують антитіла (в основному класу М та G), також спрямовані проти білків епідермісу. В основному атаці піддаються протеїни напівдесмосом – спеціальних структур, що забезпечують взаємодію клітин у межах епідермального пласта. Їх руйнування призводить до розвитку основних симптомів пемфігоїду – формування спочатку субепідермальних, а потім внутрішньоепідермальних бульбашок за рахунок порушення міжклітинних взаємозв’язків. У розвитку будь-якої форми пемфігоїду певну роль грає і алергічний фактор – гістологічні дослідження виявляють значну кількість лаброцитів у вогнищах ураження шкіри, у багатьох випадках симптоми захворювання слабшають при прийомі антигістамінних засобів.

Практично відразу після виділення пемфігоїду в окрему нозологічну одиницю захворювання було поділено на кілька клінічних форм із загальними етіологією та патогенезом, але різними перебігом та прогнозом. Причини, через які у пацієнта виникає та, а не інша форма захворювання, достовірно не встановлені. Можливо, свою роль відіграє рівень реактивності організму, деякі фахівці вважають, що причина цього лежить у різних аутоантигенах шкіри чи слизових оболонок. Непрямим підтвердженням останньої думки може бути той факт, що в дерматологічній практиці невідомі випадки переходу однієї форми пемфігоїду в іншу. Існують такі різновиди захворювання:

1. Бульозний пемфігоїд (Пемфігоїд Левера, класична неакантолітична пухирчатка) – найпоширеніша і найважча форма захворювання, найчастіше розвивається в осіб старше 60 років, переважно у чоловіків. Спочатку (передпухирцева стадія) на поверхні шкіри живота, грудей, спини та кінцівок пацієнтів з’являються почервоніння, помірна сверблячка, іноді незначні висипання. Потім на вищевказаних ділянках тіла формуються напружені бульбашки розміром 1-3 сантиметрів, напівсферичної форми, заповнені серозним (зрідка – геморагічним) ексудатом. Розташування бульбашок та супутніх їм уртикарних висипів має симетричний характер щодо серединної лінії тіла. При тяжкому перебігу бульозного пемфігоїду можуть виникати загальні симптоми (лихоманка, слабкість, схуднення), в окремих випадках можливий летальний кінець. Перебіг захворювання тривалий з частими рецидивами та загостреннями.

2. рубця пемфігоїд (Слизистосинехіальний бульозний дерматит, пухирчатка очей) – цей тип захворювання в основному вражає слизові оболонки, у вкрай поодиноких випадках можуть виникати висипання на шкірі. Патологія зазвичай діагностується у людей віком 35-50 років, приблизно втричі частіше виникає у жінок, ніж у чоловіків. На слизовій оболонці ротової порожнини при даному типі пемфігоїду утворюються бульбашки розміром від 5-ти міліметрів до 1,5 сантиметрів, наповнені серозним вмістом. При пошкодженні кришки міхура на його місці виникає ерозивна поверхня, яка зазвичай не кровоточить і не має тенденції до розростання. Після загоєння ерозії залишаються атрофічні рубці. Свої особливості має рубцюючий пемфігоїд кон’юнктиви ока – практично відразу після появи перших ознак захворювання між кон’юнктивою та слизовою оболонкою століття утворюються спайки. При тривалому перебігу захворювання цих спайок стає дедалі більше, що може призвести до сліпоти.

3. Доброякісний пемфігоїд – Найбільш сприятлива у прогностичному плані форма захворювання. Бульбашки виникають виключно на поверхні слизової оболонки рота, мають розмір до одного сантиметра, безболісні. Після їх ушкодження залишаються ерозивні поверхні, які безвісти гояться протягом 1-2-х тижнів. Доброякісний пемфігоїд слизових характеризується хронічною течією з тенденцією до мимовільного зникнення симптомів. У вкрай поодиноких випадках цей стан може ускладнюватися вторинною інфекцією.

Для визначення тієї чи іншої форми пемфігоїду застосовують дерматологічний огляд, гістологічне дослідження тканин шкіри в області ураження, вивчення історії хвороби пацієнта та імунохімічні дослідження. Можуть бути потрібні додаткові консультації офтальмолога або стоматолога. При огляді залежно від форми пемфігоїду виявляється наявність бульбашок на шкірі тулуба, слизових оболонках ротової порожнини або кон’юнктиві очей, також можуть визначатися уртикарні висипання та ділянки ерозованої шкіри.

При гістологічному вивченні виявляється різкий набряк дерми та лімфоцитарна інфільтрація з домішкою нейтрофілів та лаброцитів. Залежно від стадії висипань може спостерігатися субепідермальна щілина, потім перетворюється потім на субепідермальний пляшечку, який через деякий час трансформується у внутрішньоепідермальний пляшечку за рахунок часткової регенерації епітелію у базальної мембрани. Імунофлюоресценція при різних формах пемфігоїду підтверджує скупчення імуноглобулінів G і М у базальної мембрани або підслизової пластинки.

Через нез’ясовану етіологію пемфігоїду в дерматології не існує специфічного лікування даного стану. Для полегшення симптомів використовують загальні та місцеві форми глюкокортикоїдів. Особливо високі дози цих препаратів необхідні при формації захворювання, що рубається, з ураженням кон’юнктиви. Крім того, у процесі терапії пемфігоїду застосовують імуносупресивні засоби, цитостатичні препарати та деякі антибіотики.

Лікарське лікування цього стану часто утрудняється через похилого віку пацієнтів та наявність супутніх захворювань, що обмежують призначення таких серйозних препаратів з можливими побічними ефектами. Місцево використовують антисептичні засоби (хлоргексидин, анілінові барвники) для запобігання вторинній інфекції. Лікування будь-якої форми пемфігоїду є тривалим процесом, нерідко займає багато місяців (до півтора року).

Прогноз та профілактика пемфігоїду

Прогноз пемфінгоіду залежить від клінічної форми патології та вираженості симптомів захворювання. Бульозний різновид цього стану в деяких випадках (особливо – при послабленні або виснаженні організму) може призводити до летального результату, проте багато даних про високу смертність, що іноді досягає 30-40%, не можуть вважатися коректними, оскільки не враховують додаткові фактори (вік хворих, супутні патології). Форма пемфігоїду, що рубцюється, небезпечна при розвитку на кон’юнктиві ока, так як без спеціалізованого лікування може стати причиною сліпоти. На відміну від них доброякісний пемфігоїд навіть при тривалому хронічному перебігу зазвичай не призводить до тяжких ускладнень. Хворим на цю дерматологічну патологію необхідно уникати великих доз УФО, механічних пошкоджень шкіри та опіків.