Перигепатит

Перигепатит – Це запалення фіброзної капсули печінки. Симптоми патології включають больовий синдром різної інтенсивності з локалізацією у правому підребер’ї, блювоту, лихоманку та ознаки загальної інтоксикації. При хронічному варіанті перебігу прояви виражені слабше: перше місце виходить тяжкість і дискомфорт у сфері печінки. Для діагностики перигепатиту застосовуються методи інструментальної візуалізації – УЗД та КТ печінки, лапароскопія. Специфічне лікування відсутнє. Проводиться терапія основного захворювання, фізіотерапія та дієтотерапія для покращення самопочуття хворого.

Перигепатит також іноді називають глісонітом. Для перигепатиту, обумовленого венеричними інфекціями, існує окреме найменування синдром Фітца-Хью-Куртіса. Двоє вчених у першій половині XX століття виявили основні симптоми цього захворювання та встановили його патоморфологічні ознаки. Венеричний варіант перигепатиту у 95% випадків діагностується у молодих пацієнток, які ведуть активне статеве життя. Інші варіанти глісоніту не мають типових вікових чи статевих особливостей. Статистичні дані щодо загальної захворюваності у популяції відсутні.

Глісоніт носить поліетиологічний характер, але завжди виникає вдруге по відношенню до вже наявного патологічного вогнища. Його основною причиною є інфікування капсули патогенними мікроорганізмами з подальшим розвитком відмежованого запального процесу. У сучасній гастроентерології виділяють кілька груп захворювань, що викликають перигепатит:

• Хвороби органів травлення. Патологія зустрічається при різних гнійних запальних осередках у черевній порожнині, з яких бактерії контактним шляхом поширюються на капсулу печінки. Найчастішими причинами вважаються холецистит та холангіт. Описані випадки перигепатиту при патологічних процесах у шлунку, діафрагмі та очеревині.
• Венеричні захворювання. Гонококки та хламідії – найпоширеніші причини глісоніту у жінок молодого віку. Хвороба маніфестує згодом після перенесеної інфекції. Перигепатит може початися у чоловіка, який страждає на гонорею або хламідіоз, але така ймовірність набагато нижче, ніж у жінок.
• Запалення жіночих статевих органів. Хронічні сальпінгіти, оофорити, ендометрити є інфекційним вогнищем, звідки бактерії вільно потрапляють у порожнину очеревини, вражають фіброзну печінкову капсулу. Перигепатит найчастіше викликається неспецифічними мікроорганізмами – стафілококами, стрептококами, ентерококами.

До рідкісних етіологічних чинників перигепатиту відносять хронічний ендокардит, гнійні запалення органів грудної порожнини. Іноді глісоніт з’являється у хворих на гепатоцелюлярну карциному або канцероматоз очеревини.

Фактори ризику

Для жінок фактором ризику є використання контрацептивних внутрішньоматкових спіралей, які при неправильній установці травмують матку та сприяють швидкому поширенню інфекції. Ризик виникнення перигепатиту підвищується у людей з імунодефіцитом, судинними захворюваннями печінки, гастроентерологічними хворобами.

Печінкова паренхіма покрита глісоновою капсулою, яка є фіброзною тканиною. Оболонка зростається з вісцеральним листком очеревини та проникає вглиб тканини печінки у зоні її воріт. У жінок бактерії, що викликають перигепатит, потрапляють через фалопієві труби в малий таз, звідки разом із перитонеальною рідиною переміщуються до правого куполу діафрагми. Гематогенний та лімфогенний шляхи інфікування характерні для людей обох статей, набагато частіше реєструються у чоловіків.

При перигепатиті відбувається ураження фіброзної капсули патогенною бактеріальною флорою з розвитком запальних змін. При гострому запаленні спостерігається скупчення гнійного ексудату, який розтягує глісонову оболонку. Надалі відбуваються процеси фіброзу, внаслідок чого формуються спайки між потовщеною печінковою капсулою, парієтальною очеревиною та сусідніми органами.

Основна клінічна ознака перигепатиту – біль праворуч у підребер’ї. Рідше болючість локалізована в нижніх відділах грудної клітки, епігастрії. Больові відчуття варіюють від тупих чи ниючих до різких, що нагадують картину «гострого живота». Болі посилюються при швидкій ходьбі, поїздках на транспорті нерівними дорогами, розгинанні тулуба. Характерна іррадіація больового синдрому у праве плече або міжлопаткову область.

Гострий перигепатит супроводжується підвищенням температури тіла до 37-38,5 ° С, різкою слабкістю та зниженням апетиту, головним болем. На тлі інтенсивних больових відчуттів у животі відкривається блювання, яке не приносить людині полегшення. У блювотних масах, крім неперетравленої їжі, виявляють жовч. Розлади випорожнень турбують набагато рідше, але при загостренні перигепатиту можливий запор.

Хронічний варіант патології немає типової клінічної картини. При здавленні сполучнотканинними перемичками жовчних ходів виникає жовтяничність шкірних покривів, склер та слизових оболонок. Калові маси при перигепатиті, що тривало протікає, набувають сірувато-білий колір. Застій крові у венозній системі проявляється тяжкістю у підребер’ї праворуч, периферичними набряками та асцитом.

У гострому періоді найнебезпечнішим наслідком перигепатиту є перитоніт, який обумовлений поширенням мікроорганізмів та ексудату по всій порожнині живота. Стан потребує негайного хірургічного лікування. У ряді випадків спостерігається відмежування процесу сполучнотканинною капсулою та його осумкування. У цьому формується поддиафрагмальный абсцес.

Для хронічної форми перигепатиту характерний розвиток портальної гіпертензії (ПГ), що обумовлено здавленням ворітної вени численними спайками. Вчасно не діагностована ПГ у 90% випадків призводить до варикозного розширення вен стравоходу та шлунка, що супроводжується високим ризиком кровотеч. Перетискання жовчовивідних ходів та застій жовчі створюють сприятливі умови для появи жовчнокам’яної хвороби.

На первинній консультації лікар-гастроентеролог проводить фізикальне дослідження пацієнта. При пальпації живота визначається збільшення розмірів печінки, бугристість та ущільнення її нижнього краю. Характерна мала рухливість органу при диханні та зміні положення тіла. Для встановлення діагнозу перигепатиту обов’язково призначається лабораторно-інструментальний комплекс, що включає такі методи:

• УЗД печінки. При ультразвуковому дослідженні вдається візуалізувати збільшення органа в розмірах та набряклість капсули, скупчення ексудату. Для хронічного перигепатиту характерні ознаки портальної гіпертензії. Сполучнотканинні спайки при сонографії не видно, тому потрібне додаткове обстеження.
• КТ черевної порожнини. Для виявлення ознак запалення глісонової капсули та наявності ексудату досить інформативна комп’ютерна томографія. Методика показує стан усіх органів живота, що важливо для виключення інших патологій гастроентерологічного профілю.
• Лапароскопія Є найточнішим діагностичним методом, використовується у сумнівних випадках. За допомогою лапароскопа лікар виявляє специфічне для перигепатиту потовщення печінкової капсули, деформацію та бугристість органу. При лапароскопії видно спайки та зрощення з очеревиною.
• Лабораторна діагностика. Щоб унеможливити венеричну етіологію перигепатиту, вимірюють титр антитіл до хламідій, призначають мікробіологічне дослідження мазка піхви. Для оцінки функцій печінки показаний стандартний біохімічний аналіз крові з печінковими пробами.

Основа терапії – усунення етіологічного фактора захворювання. Специфічна терапія запалення печінкової капсули відсутня. При хронічних процесах, що супроводжуються больовим синдромом, ефективне застосування фізіотерапевтичних методів. Пацієнтам з перигепатитом рекомендована раціональна дієта, що щадить, що дозволяє уникнути надмірного навантаження на гепатобіліарну систему.

Перигепатит досить рідко дає ускладнення, тому прогноз є сприятливим. Клінічна симптоматика повністю зникає після ліквідації першопричини хвороби. Первинна профілактика перигепатиту включає своєчасне виявлення та лікування венеричних інфекцій та інших гінекологічних хвороб, диспансерне спостереження хворих із хронічними захворюваннями травної системи.