Професійне вигоряння лікарів

Професійне вигоряння лікарів – Це дезадаптаційний стан, що розвивається на тлі стресу в умовах професійної діяльності, що призводить до фізичного та психоемоційного виснаження. Виявляється зниженням працездатності та професійної ефективності, втратою інтересу до роботи, зміною цінностей, наростанням цинізму. Діагностика проводиться методом клінічної бесіди, за допомогою опитувальників професійного вигоряння (А.Г. Шмелєва, К. Маслач, В.А. Винокур). Лікування ґрунтується на психотерапії, психологічній підтримці колективу, а у важких випадках може бути доповнено медикаментозною корекцією емоційного стану.

Термін “вигоряння” (burnout) щодо психічного стану вперше був вжитий американським психологом Х. Фрейденбергером при дослідженні вимог, що висуваються до професій у соціальній сфері. Протягом наступних десятиліть цей феномен активно вивчався на групах лікарів, учителів, соціальних працівників. В даний час поширеність синдрому у сфері медицини є однією з найвищих. Близько 60-70% лікарів мають виражені ознаки вигоряння. Найбільш високі епідеміологічні показники у терапевтів (73%), хірургів (68%).

Визначення факторів професійного вигоряння лікарів має практичну цінність, оскільки на їх основі розробляються профілактичні заходи у медичних закладах. Встановлено, що синдром здатний швидко поширюватись серед співробітників: відбувається передача емоційного стану, негативного ставлення до роботи. Найбільші ризики у відділеннях із високим рівнем стресу, який може бути обумовлений змістом праці (реанімація, хірургія), високим навантаженням (поліклініки), суворим керівництвом. Безпосередньо причини вигоряння поділяються на три великі групи:

1. Соціально-демографічні. Найчастіше синдром діагностується у фахівців до 35 років, які мають дітей, які приймають менше 10 чи більше 40 пацієнтів щодня. Пік «захворюваності» в осіб, які досягли 10-річного стажу роботи. Також виявлено, що в групі ризику знаходяться ті, хто не має будь-яких захоплень та сфер застосування сил, крім роботи.
2. Особистісні. Вигорянню найбільше піддаються інтроверти, перфекціоністи, люди з низьким рівнем сензитивності та моральної гнучкості. Інтровертований характер та консерватизм установок не узгоджуються з професійними вимогами. Через замкнутість, надмірну концентрацію на труднощах накопичується емоційний дискомфорт, виснаження, негативізм щодо роботи.
3. Організаційні. Серед цієї групи факторів – незадоволеність робочим навантаженням, змістом та оплатою праці, неможливість підвищення кваліфікації, стомлюючі умови роботи. В результаті наростає розчарування та емоційне виснаження, формується негативне ставлення до себе та до пацієнтів.

Основа професійного вигоряння лікарів – постійні та необхідні контакти з іншими людьми, неможливість вибору частоти та характеру взаємодії з ними. Патогенез слід розглядати у тих теорії стресу Г. Сельє. Щоденні професійні навантаження стають джерелами хронічної напруги. Спочатку психіка справляється з ними, використовуючи власні ресурси для боротьби та самовідновлення. Але поступово через відсутність повноцінного відпочинку та/або збільшення навантажень настає виснаження. Цей стан називається дистресом, третьою стадією загального адаптаційного синдрому.

Згідно з дослідженнями К. Маслача, професійне вигоряння – реакція на стрес, що провокує емоційну відстороненість від пацієнта, негуманне ставлення до нього, зниження ефективності роботи. Вона є відповіддю тривалі, напружені комунікації коїться з іншими людьми. В. В. Бойко відносить вигоряння до механізмів психологічного захисту, які особистість створює для усунення від психотравмуючої ситуації. Такий захист повністю чи частково «вимикає» емоції, дозволяє економити ресурси психіки, але негативно впливає взаємовідносини коїться з іншими.

Емоційне виснаження – ключова ознака професійного вигоряння лікарів. Воно проявляється зниженням настрою, байдужістю, байдужістю. Другий значний симптом – деформація міжособистісних відносин. Посилюється негативізм та цинічність по відношенню до пацієнтів. Третій компонент – тенденція до негативної самооцінки, заниження власних професійних досягнень та успіхів. Лікар намагається обмежити свої обов’язки, перенаправити хворих до інших фахівців, починає працювати повільніше та робити більше помилок.

Симптоми поділяються на три групи. Перша – психофізична. Постійно відчувається втома, яка не минає навіть після сну та відпочинку. Переважає почуття емоційного та фізичного виснаження, не вистачає сил на роботу, домашні справи, спілкування, хобі. Знижується швидкість реакції та інтерес до нового. Характерна загальна слабкість, низька активність, часті головний біль, розлади шлунково-кишкового тракту (без причин). Проблеми зі сном представлені пригніченим сонним станом, потребою уві сні вдень, важким пробудженням вранці та нездатністю заснути ввечері.

Друга група симптомів – соціально-психологічні. Знижується емоційне тло, виникає відчуття депресії. З’являється дратівливість до малозначних подій. Можливі спалахи гніву, відхід у світ внутрішніх переживань із відмовою від спілкування. Погіршується контроль негативних емоцій, що призводить до обурення, почуття сорому та провини. Посилюється підозрілість, можуть з’явитися ідеї про погане ставлення будь-кого з оточення (обґрунтовані чи необґрунтовані). Характерні прояви – страх, негативне ставлення до життя та до роботи, відсутність мотивації.

Третя група симптомів – зміни у поведінці. Робота сприймається як важкий тягар. З’являється бажання уникнути навантаження: запізнення на роботу, догляд додому раніше закінчення робочого часу. Лікар часто починає брати роботу з документацією додому, але так і не виконує її. Знижується ентузіазм, виникає відчуття непотрібності, марності. Наростає байдужість до результатів професійної діяльності. Складні, але важливі завдання йдуть другого план. Відбувається «застрявання» на малозначущі, другорядні справи, які не вимагають зусиль і відповідальності. Людина усувається від колег та сім’ї, частіше входить у конфлікти, вдається до алкоголю.

Професійне вигоряння лікарів призводить до негативних наслідків ефективності роботи. Зниження інтересу, мотивації та працездатності збільшує частоту помилок при діагностиці та лікуванні. Внаслідок цього пацієнти змушені пробувати різні способи терапії, проходити додаткові обстеження. Якість медичної допомоги знижується. Погіршується психічне та фізичне здоров’я лікарів. Підвищується ризик депресії, агресивної поведінки, алкогольної залежності. Нерідкі конфлікти з пацієнтами та колегами, зміна місця роботи.

З симптомами професійного вигоряння лікарі часто звертаються до терапевтів, психологів. Діагностика виконується клінічними методами: з допомогою розмови, опитування, спостереження. Прояви третьої стадії стресу можуть бути підтверджені лабораторними дослідженнями: у крові знижується вміст кортизолу та ДГЕА, що вказує на виснаження надниркових залоз. Але на практиці дані діагностичні процедури не є обов’язковими. Стандартне обстеження включає такі методи:

1. Клінічний опитування. Пацієнти скаржаться на втому, психічне виснаження, негативізм до роботи, бажання уникати складних завдань, відсутність ініціативи та мотивації у професійній сфері. Збір анамнестичних даних виявляє тривалий робочий стаж одному місці, захопленість професією початку кар’єрного шляху, найчастіше – відсутність будь-яких інших важливих життєвих сфер (спорт, сім’я, хобі).
2. Спостереження. Під час обстеження відзначається знижене емоційне тло, уповільненість дій, апатичність пацієнта. Характерний знижений афективний контроль: прояви дратівливості, гнівливості, плаксивості. Спостереження у робочій обстановці дає більш точну інформацію про стан окремого співробітника та колективу загалом.
3. Психодіагностичне тестування. Опитувальник для виявлення вигоряння (К. Маслач) оцінює стан пацієнта за трьома шкалами: емоційне виснаження, деперсоналізація, рівень професійної успішності. Результат виявляє вигоряння трьох ступенів: 3-4 бали – низькі, 5-6 балів – середні, 7 і більше – високі. Методика В. А. Вінокура ОРПВ оцінює характеристики емоцій та ставлення до роботи. Результат представлений інтегративним індексом вигоряння.

Терапія синдрому повинна проводитися як індивідуально у медичних закладах, так і в умовах виконання професійної діяльності (в організації). Основні способи відновлення психічного здоров’я – психотерапія та психологічне консультування. Медикаментозне лікування призначається у важких випадках, коли вигоряння призводить до депресії, алкоголізму, порушень поведінки. Допомога надається трьома способами:

1. Індивідуальна психотерапія. Застосовуються методи когнітивно-поведінкового спрямування, психом’язової релаксації, емоційного розвантаження. Робота з фахівцем націлена на формування стійкої самооцінки, впевненості у собі, у своїх професійних знаннях та навичках. Приділяється увага розвитку стресостійкості, уміння підтримувати позитивне ставлення до себе та оточуючих. Проводяться тренінги комунікації, психологічної гнучкості, відкритості.
2. Психологічний супровід колективу. Просвітницькі заходи щодо особливостей психофізіології дозволяють дізнатися про причини та особливості вигоряння, способи його профілактики на робочому місці. Групові тренінги покращують психологічний клімат у команді лікарів та медичних сестер, збільшують продуктивність комунікації, зменшують виразність щоденного стресу.
3. Спільне відновлення. Зменшити синдром вигоряння дозволяє скорочення робочого навантаження, дроблення відпустки на 2-3 частини, перерви у робочому дні. Під час періодів відпочинку важливо переключати увагу на діяльність, яка не пов’язана з роботою, з інтелектуальним навантаженням. Варто регулярно приділяти час прогулянкам та фізичним навантаженням, дотримуватися принципів правильного харчування та режиму дня. Рекомендується захоплення хобі, спілкуванням із близькими та друзями.

Професійне вигоряння лікарів може бути усунене при комплексному підході до проблеми: має бути надана індивідуальна психотерапевтична допомога, а також вжито заходів щодо покращення організації робочого часу. Профілактика полягає в інформуванні фахівців про ризики та ознаки вигоряння, проведення тренінгів релаксації та покращення психологічного клімату в колективі. З боку адміністрації має бути скориговано та перерозподілено робоче навантаження, розроблено систему заохочень, організовано місця для відпочинку та емоційного розвантаження персоналу.