Прогресуюча м’язова дистрофія Беккера

Прогресуюча м’язова дистрофія Беккера – Варіант спадкової зчепленої з Х-хромосомою міодистрофії, що відрізняється більш уповільненим і доброякісним перебігом. Захворювання характеризується поступово посилюваною і поширюваною м’язовою слабкістю, гіпотонією і атрофією, що спочатку виникає в м’язах стегон та тазового пояса. Діагностичний пошук включає неврологічне обстеження, консультацію генетика та кардіолога, нейрофізіологічне тестування нервово-м’язового апарату, ДНК-діагностику, біопсію м’язів з морфологічним, імунологічним та гістохімічним вивченням отриманих зразків. Лікування симптоматичне та, на жаль, малоефективне. Прогресування хвороби призводить до втрати хворими на здатність самостійно пересуватися до віку 40 років.

Прогресуюча м’язова дистрофія Беккера вперше була описана в 1955 як доброякісний варіант перебігу м’язової дистрофії Дюшенна. Надалі численні дослідження в галузі клінічної неврології, генетики та біохімії виявили суттєві відмінності в характері течії, біохімічній та морфологічній основі цих захворювань. В результаті клінічна форма Бекера була виділена як самостійна нозологія.

М’язова дистрофія Беккера входить до групи міопатій (міодистрофій) — захворювань, що виникають внаслідок порушень будови та метаболізму м’язової тканини та м’язової слабкості. Патологія успадковується рецесивно зчеплено з Х-хромосомою, тому хворіють лише особи чоловічої статі. Частота народження становить 1 новонароджений на 20 тис. дітей.

В основі захворювання лежить мутація у гені, відповідальному за кодування білка дистрофіну. Приблизно 30% від загальної кількості випадків м’язової дистрофії Беккера посідає т. зв. “свіжі” мутації. Ген розташований у 21 локусі (у регіоні Хр21.2–р21.1) короткого плеча Х-хромосоми. Приблизно у 65-70% хворих виявляються великі делеції вказаної ділянки, у 5% – дуплікації, у решти – точкові мутації. Зазначені структурні перебудови гена не спричиняють повного припинення синтезу дистрофіну, як із дистрофії Дюшенна, а потенціюють синтез аномального усіченого білка, певною мірою здатного виконувати свої функції. Це і зумовлює доброякісніший характер дистрофії Беккера в порівнянні з варіантом Дюшенна.

У нормі білок дистрофін підтримує цілісність сарколеми – мембрани міоцитів (м’язових волокон), забезпечує еластичність та стійкість міофібрил при м’язовому скороченні. Нездатність аномального дистрофіну адекватно виконувати ці функції призводить до порушення цілісності мембран м’язових волокон. Внаслідок цього відбуваються дегенеративні зміни цитоплазматичних компонентів останніх та підвищене транспортування іонів калію всередину міоцитів. Результатом таких біохімічних та морфологічних зрушень є загибель міофібрил та руйнування м’язових волокон. На місці загиблих міоцитів відбувається утворення сполучної тканини, що зумовлює феномен псевдогіпертрофії – збільшення обсягу та щільності м’яза при різкому зниженні його скорочувальної здатності.

Прогресуюча м’язова дистрофія Беккера зазвичай маніфестує в період від 10 до 15 років, в деяких випадках раніше. Початковими ознаками захворювання виступають надмірна стомлюваність та м’язова слабкість у тазовому поясі та нижніх кінцівках. У ряду пацієнтів першими проявами є періодичні болючі м’язові судоми (крампи), що локалізуються в ногах. М’язова слабкість обумовлює складне становище при підйомі сходами, при необхідності встати зі становища сидячи. Згодом формується «качина хода», що перевалюється. Для того, щоб підвестися, пацієнт змушений використовувати допоміжні міопатичні прийоми – спиратися руками про розташовані поруч предмети меблів або, за відсутності таких, використовувати як опору власне тіло (симптом Говерса).

Як і інші спадкові міопатії, захворювання Беккера характеризується симетрично атрофіями м’язів, що розвиваються. Насамперед уражаються м’язи стегна та тазового пояса, потім процес поширюється на мускулатуру плечового пояса та проксимальних м’язів рук. На початку хвороби формуються псевдогіпертрофії, найбільш виражені в литкових, дельтоподібних, три- та чотириголових м’язах. У міру прогресування міодистрофії вони трансформуються у м’язові гіпотрофії.

Клінічна картина м’язової дистрофії Беккера багато в чому подібна до міодистрофії Дюшенна. Посилення м’язової слабкості з часом призводить до знерухомлення пацієнта та формування контрактур суглобів. Однак розвиток дистрофічного процесу в м’язовій тканині при дистрофії Беккера йде набагато повільніше, що зумовлює тривалу рухову активність хворих. У середньому пацієнти зберігають здатність самостійно пересуватись до 35-40-річного віку. Крім того, дистрофія Беккера не супроводжується олігофренією, вираженим викривленням хребта та іншими скелетними деформаціями. Можлива кардіоміопатія дилятаційного або гіпертрофічного типу, блокада ніжок пучка Гісса, але серцево-судинні розлади виражені помірно. Може спостерігатись зниження лібідо, гінекомастія, атрофія яєчок, імпотенція.

Прогресуюча м’язова дистрофія Беккера діагностується неврологом на підставі анамнезу, клінічних даних, додаткових обстежень та генетичного тестування. У неврологічному статусі спостерігається зниження м’язової сили та помірне зниження м’язового тонусу в проксимальних відділах кінцівок, випадання колінних рефлексів при симетричному зниженні сухожильних рефлексів дистальних відділів ніг та верхніх кінцівок, повне збереження чутливості.

Серед клінічних аналізів найбільше значення має біохімічний аналіз крові, який виявляє багаторазове підвищення КФК. Дані електронейрографії дозволяють виключити ураження нервових волокон, електроміографія свідчить про первинно-м’язовий тип ураження. Біопсія м’язів проводиться лише після негативних результатів генетичного аналізу. Морфологічне дослідження отриманого матеріалу визначає дифузну різнокаліберність, дистрофічні та некротичні зміни м’язових волокон, розростання сполучної тканини. Проводиться спеціальне імунне фарбування зразків з подальшим визначенням наявності дистрофіну.

Підтвердити діагноз м’язової дистрофії Беккер дозволяє консультація генетика з проведенням аналізу ДНК. Виявлення дуплікацій чи делецій у гені Хр21 дає можливість встановити точний діагноз. Негативний результат аналізу ДНК не говорить про відсутність патології, оскільки можуть мати місце точкові мутації, пошук яких є складною і дорожчою процедурою.

З метою виявлення серцевої патології призначається електрокардіографія, луна-КГ, консультація кардіолога. Кардіологічне обстеження може виявити порушення внутрішньошлуночкової провідності, АВ-блокаду, дилатацію шлуночків, гіпертрофічні зміни міокарда, кардіоміопатію, серцеву недостатність.

Пренатальна діагностика рекомендована коли мати є носієм патогенного гена. Якщо дитина чоловічої статі, то ймовірність розвитку захворювання становить 50%. Біопсія хоріона може проводитись у терміні 11-14 тижнів. вагітності, амніоцентез – після 15-го тижня, забір пуповинної крові (кордоцентез) – на термін більше 18 тижнів.

Диференційна діагностика

Диференціальна діагностика проводиться з прогресуючою м’язовою дистрофією Дрейфуса, міодистрофією Дюшена, м’язовою дистрофією Ерба-Рота, метаболічною міопатією, поліміозитом та дерматоміозитом, запальною міопатією, спінальною аміотрофією, спадковою поліневропатією.

На сучасному етапі кількома групами вчених ведуться наполегливі дослідження у сфері пошуку ефективних методів лікування прогресуючих міодистрофій. В даний час пацієнти отримують в основному метаболічну та симптоматичну терапію. Розроблено різні схеми лікування, що дозволяють покращити рухові можливості хворого та дещо уповільнити прогресування хвороби.

Терапія глюкокортикоїдами використовується для зниження швидкості прогресування атрофії м’язової тканини. Пацієнтам призначають метаболічні засоби (вітаміни групи В, левокарнітин), вітамін D та препарати кальцію для профілактики остеопорозу, β-адреноблокатори та інгібітори АПФ для попередження кардіоміопатії, діуретики при серцевій недостатності.

Спостереження показали, що постільний режим посилює м’язову слабкість. Тому пацієнтам рекомендується помірна фізична активність, заняття плаванням. Підтримка м’язової еластичності та сили, а також профілактика контрактур проводиться засобами масажу, фізіотерапії та лікувальної гімнастики. Застосування різних ортопедичних засобів (ходунків, інвалідних колясок, фіксаторів для ніг, екзоскелетів) дозволяє розширити рухові можливості пацієнтів та їхню здатність до самообслуговування. За показаннями проводиться хірургічне лікування контрактур.

Прогресуюча м’язова дистрофія Беккер має несприятливий прогноз. Хоча знерухомленість у пацієнтів настає набагато пізніше, ніж при дистрофії Дюшенна, зрештою ураження серцевого м’яза та дихальної мускулатури призводять до загибелі пацієнтів від серцевої або дихальної недостатності. Продуманий догляд, адекватна терапія, вентиляційна підтримка дихання, застосування ортопедичних засобів можуть лише збільшити тривалість та покращити якість життя пацієнта. Профілактика полягає у попередженні народження дитини з патологією шляхом генетичного консультування майбутніх батьків та проведення пренатальної діагностики.