Протитуберкульозні засоби

   У медикаментозному лікуванні туберкульозу протитуберкульозні препарати займають провідне місце. До них належить ряд синтетичних засобів (ізоніазид, етамбутол, етіонамід, протіонамід, піразинамід, натрію парааміносаліцилат – ПАСК і ін.) і антибіотиків (стрептоміцину сульфат, рифампіцин, циклосерин, канаміцину сульфат тощо).
   За антимікробним спектром ці групи препаратів суттєво відрізняються. Синтетичні засоби гальмують ріст і розмноження лише мікобактерій туберкульозу (деякі – і збудників лепри). А антибіотики мають широкий спектр протимікробної дії, тому вони використовуються не тільки для лікування туберкульозу. Протитуберкульозні засоби проявляють в основному туберкулостатичну дію, рідше бактерицидну (при застосуванні ізоніазиду, рифампіцину, стрептоміцину).
   Терапія туберкульозу цими препаратами дуже тривала, продовжується 12-18 міс. і більше. Це зумовлено хронічним перебігом захворювання, внутрішньоклітинною локалізацією збудника і здатністю його знаходитись в стані спокою тривалий час. Негативно відбивається на результатах лікування розвиток резистентності мікобактерій до протитуберкульозних засобів. Запобігає або значно стримує появу стійкості збудників туберкульозу комбінована хіміотерапія, тобто лікування одночасно 3-4 протитуберкульозними препаратами. Починається лікування з найбільш активних засобів, наприклад, з ізоніазиду в поєднанні з рифампіцином і етамбутолом. Обов’язковим є визначення чутливості мікобактерій, які висіваються у хворого, до різних протитуберкульозних препаратів.
   Ускладнюють хіміотерапію туберкульозу також побічні реакції, які розвиваються при призначенні протитуберкульозних засобів. Деякі з них мають загрозливий характер, зокрема ураження печінки, нирок, органів кровотворення, нервової системи тощо. У таких випадках протитуберкульозні препарати, які викликали ці негативні ефекти, лікарі змушені замінювати на інші, комбінувати із засобами, які здатні попереджувати розвиток ускладнень.
   Комітет із лікування Міжнародної протитуберкульозної спілки в 1975 році запропонував таку класифікацію протитуберкульозних засобів: група А (найбільш ефективні) – ізоніазид, рифампіцин; група В (ефективні) – стрептоміцин, піразинамід, етамбутол, канаміцин, етіонамід, циклосерин, віоміцин; група С (найменш ефективні) – ПАСК, тіоацетазон.
   Ізоніазид – це гідразид ізонікотинової кислоти (ГІНК). Він є одним із найбільш ефективних протитуберкульозних препаратів, особливо при лікуванні впер­ше виявлених хворих. Здатний протягом декількох днів знищити до 90% популяції мікобактерій у вогнищі інфекції. Впливає переважно на мікроорганізми, які знаходяться у стані активного розмноження. Легко проникає через клітинні мембрани і згубно діє на мікобактерії, які знаходяться внутрішньоклітинно. Інші похідні ГІНК (фтивазид, метазид, ІНГА–17 й ін.) менш ефективні.
   Вважають, що похідні ГІНК пригнічують синтез міколевих кислот – важливих структурних елементів клітинної стінки мікобактерій туберкульозу. Таких кислот немає ні в інших збудників інфекційних захворювань, ні в клітинних оболонках людей. Цим пояснюється висока вибірковість протимікробної дії таких препаратів і відносно повільний розвиток стійкості мікобактерій туберкульозу до них.
   Після прийому всередину ізоніазид швидко всмоктується з травного тракту. Максимальний вміст його в крові реєструється через 1-2 год, ефективна концентрація зберігається протягом 24 год. Рівномірно розподіляється по всіх органах і тканинах. Легко проникає в каверни, туберкульоми, вогнища. Створюється ефективна концентрація навіть у некротичних масах, яка може утримуватися до 4-х діб.
   Метаболізується ізоніазид, як і інші похідні ГІНК, в печінці шляхом ацетилювання, яке забезпечує N-ацетилтрансфераза. Ацетилпохідні метаболіти виводяться із організму нирками, причому після однократного прийому ізоніазиду в дозі 4 мг/кг в одних хворих виділяється із сечею близько 6-7 % ацетилізоніазиду, в інших – удвічі більше. Це зумовлено тим, що в перших метаболізм ізоніазиду відбувається менш інтенсивно, ніж у других. Тому осіб першої групи називають повільно інактивуючими ГІНК (ізоніазид), а другої – швидко інактивуючими. У повільних інактиваторів концентрація його в крові завжди значно вища, ніж у швидких інактиваторів. Період напіввиведення ізоніазиду у швидких інактиваторів коливається в межах 45-80 хв, у повільних – 140-200 хв і більше. Ці особливості фармакокінетики ізоніазиду дають можливість зрозуміти, чому негативні ефекти ізоніазидотерапії частіше виникають і сильніше проявляються у повільних інактиваторів.
   Відмінності в швидкості ацетилювання ізоніазиду зумовлені різною каталітичною активністю N-ацетилтрансферази: у швидких інактиваторів вона вища, у повільних нижча. Вважають, що у швидких інактиваторів цього ферменту утворюється більше, а у повільних – менше.
   Ознака швидкості ацетилювання ізоніазиду передається нащадкам. Вважають, що групи людей, які повільно і швидко інактивують цей засіб, складають самостійні фенотипи. Фенотип швидких інактиваторів ізоніазиду серед білого населення Європи і Америки складає близько 42 %, японців і ескімосів – 10 %.
   Визначення швидкості ацетилювання ізоніазиду має важливе практичне значення. У хворих, які належать до фенотипу швидких інактиваторів ізоніазиду, добова доза його повинна бути більшою (для дорослих – 0,9 г), для повільних – меншою (0,6 г). Крім того, призначення ізоніазиду повільним інактиваторам доцільно поєднувати з вітаміном В6, бо він попереджує виникнення поліневриту і деяких інших проявів небажаної дії.
   Використовують ізоніазид для лікування будь-якої форми і локалізації активного туберкульозу в дорослих і дітей. Він найбільш ефективний при свіжих, гостро перебігаючих процесах.
   Призначається ізоніазид усередину в добовій дозі для дорослих в середньому 10 мг на 1 кг маси тіла, а при добрій переносимості – 15 мг/кг, що складає 0,6-0,9 г на добу. На початку лікування цей препарат рекомендують приймати дробно, по 0,3 г 2-3 рази на день, потім перейти на одноразовий прийом всієї добової дози зранку. Як свідчить клінічний досвід, одноразовий прийом добової дози ізоніазиду має суттєві переваги. Це, по-перше, зручно для пацієнтів, по-друге, високоефективно, по-третє, більш безпечно, тому що побічні реакції й ускладнення виникають рідше і перебігають легше. У випадку їх появи добову дозу необхідно зменшити до 8-5 мг/кг. Інколи ізоніазид вводять внутрішньовенно у вигляді 0,15-0,2 % розчину в тих самих дозах (10-15 мг/кг) краплинно. Для цього препарат розчиняють у 250-400 мл ізотонічного розчину натрію хлориду. Ізоніазид в 5-10 % розчинах використовують для промивання порожнин і нориць або ендотрахеального введення при туберкульозі бронхів.
   У період лікування ізоніазидом у хворих може з’явитися головний біль, запаморочення, нудота, інколи блювання, біль або неприємні відчуття в ділянці серця, шкірна алергічна висипка. З боку центральної нервової системи можлива ейфорія, порушення сну, пам’яті, навіть психоз. Рідко при тривалому прийомі можуть виникати периферичні неврити, рідше – гепатит. Ці негативні прояви звичайно зникають за умови зменшення дози ізоніазиду або тимчасової перерви в прийомі. Для профілактики й усунення ускладнень з боку нервової системи застосовують піридоксину гідрохлорид (у м’язи по 2 мл 2,5-5 % розчину 2 рази на день), при наявності парестезій – тіаміну хлорид (під шкіру або в м’яз по 1 мл 5 % розчину щоденно), алергічних проявів – антигістамінні засоби.
   Необхідність використання вітаміну В6 зумовлена тим, що при тривалій ізоніазидотерапії пригнічується процес перетворення цього вітаміну в піридоксальфосфат. Останній виконує роль коензиму ферментів, які забезпечують нормальний обмін амінокислот.
   Ізоніазид протипоказаний при епілепсії і схильності до судом, наявності в анамнезі поліомієліту, захворювань печінки і нирок, вираженому атеросклерозі.
   Рифампіцин – напівсинтетичний антибіотик широкого спектра дії. Він проявляє бактеріостатичну, а у великих концентраціях – і бактерицидну дію не тільки на мікобактерії туберкульозу і прокази, але й на більшість коків, кишкову паличку, синьогнійну паличку, окремі штами шигел, сальмонел тощо.
   Механізм його протимікробної дії полягає у пригніченні активності ДНК-залежної РНК-полімерази, що призводить до гальмування синтезу РНК. Резистентність до рифампіцину зумовлена зменшенням проникності його через мембрани мікобактерій, можливо, мутацією гена ДНК-залежної РНК-полімерази.
   Цей препарат добре всмоктується в кишечнику. Після прийому його всередину максимальний вміст у крові створюється через 2-3 год, а бактеріостатична концентрація утримується протягом 12 год. Всмоктування в кишечнику зменшується, якщо рифампіцин приймають під час їди або одночасно з ПАСК. Легко проникає в усі органи та ділянки туберкульозного ураження. Вміст цього антибіотика в легенях, нирках, наднирковій і підшлунковій залозі в 3-4 рази перевищує вміст у крові. Виводиться з організму переважно печінкою, в невеликій кількості – нирками.
   За протитуберкульозною активністю рифампіцин наближається до ізоніазиду і значно перевищує інші протитуберкульозні препарати. Він ефективний навіть тоді, коли захворювання викликане стійкими до всіх інших препаратів мікобактеріями. Стійкість збудників інфекційних захворювань до рифампіцину розвивається швидко, тому для тривалої монохіміотерапії його не використовують, але широко застосовують у поєднанні з іншими протитубер­кульозними засобами.
   Застосовують для лікування хворих на активний туберкульоз легень і інших органів, перш за все, з хронічними деструктивними формами, а також вперше виявленого туберкульозу.
   Призначають усередину по 0,45-0,9 г на добу (по 2 капсули 2 рази на день або по 3 капсули одноразово за 30-60 хв до їди). У вену рифампіцин уводять лише при гостро прогресуючих і обширних формах деструктивного туберкульозу легень, тяжких гнійно-септичних процесах для швидкого досягнення високих концентрацій його в крові, а також тоді, коли через якісь причини він не може використовуватись перорально.
   Побічна дія рифампіцину розвивається часто і проявляється диспепсичними розладами, ураженнями печінки і підшлункової залози, алергічними реакціями. Можливі лейкопенія і тромбоцитопенія. Викликає нешкідливе оранжеве забарвлення сечі, поту, сліз.
   Протипоказане призначення рифампіцину при підвищеній до нього чутливості, захворюваннях печінки і нирок, в перші 3 місяці вагітності.
   Стрептоміцину сульфат – перший ефективний протитуберкульозний засіб. Як антибіотик він проявляє протимікробну дію не тільки на збудники туберкульозу, але й інші патогенні мікроорганізми.
   На відміну від ізоніазиду, стрептоміцин погано проникає в клітини макроорганізму, пригнічує ріст і розмноження переважно позаклітинних мікобактерій, проявляючи в основному туберкулостатичну дію. На атипові форми збудника туберкульозу не впливає.
   Стрептоміцину сульфат досі залишається одним із важливих препаратів для лікування тяжких форм туберкульозу, особливо туберкульозного менінгіту, міліарно-дисемінованого процесу, серйозних уражень внутрішніх органів. Вводять внутрішньом’язово, а також у порожнини тіла по 0,5-1 г на день протягом декількох тижнів, потім 1 г 2-3 рази на тиждень декілька місяців. Для затримки розвитку стрептоміцинорезистентності завжди поєднують його з іншими засобами.
   Для ін’єкцій під оболонки мозку при їх  ураженні туберкульозним процесом використовують лише стрептоміцин-хлоркальцієвий комплекс, який має меншу подразнюючу дію, ніж стрептоміцину сульфат. Тепер при менінгіті у туберкульозних хворих його майже не застосовують, бо деякі інші засоби (ізоніазид, етамбутол) легко проникають у тканину мозку, є більш ефективними і безпечними.
   Етамбутол – синтетичний протимікробний засіб із вибірковим впливом лише на мікобактерії туберкульозу. Він пригнічує в них синтез РНК. Резистентність мікобактерій туберкульозу в процесі монотерапії цього захворювання розвивається швидко, тому етамбутол застосовують завжди в поєднанні з іншими препаратами.
   Всмоктується в кишечнику добре, тому використовується лише перорально. Максимальна концентрація в крові досягається через 2-4 год, період напіввиведення – 8 год. Виводиться із організму переважно нирками, частково кишечником, в основному в незміненій формі.
   Призначається в дозі 15 мг/кг (максимально 25 мг/кг) один раз на добу в комбінації з ізоніазидом або рифампіцином.
   Найбільш частими ускладненнями є порушення зору у вигляді зниження його, розладу кольорового сприйняття, ураження сітківки. Можливий розвиток невриту зорового нерва, який нерідко набуває важкого перебігу. При своєчасній відміні етамбутолу ці прояви поступово зникають. Тому призначення препарату необхідно проводити під обов’язковим наглядом офтальмолога.
   Етіонамід – синтетичне похідне ізонікотинової кислоти, але не її гідразиду (тіоамід a-етилізонікотинової кислоти). Як і ізоніазид, проявляє бактеріо­статичну дію на мікобактерії туберкульозу і лепри шляхом пригнічення синтезу міколевих кислот. Чутливі до етіонаміду й атипові форми збудників. Звикання їх розвивається швидко, тому застосовують його завжди в поєднанні з іншими засобами.
   Всмоктується в ШКТ добре. Проникає в усі органи, тканини, спинномозкову рідину, ділянки туберкульозного ураження. Пікова концентрація створюється через 3 год після перорального прийому. Швидко інактивується в печінці, тому виділяється нирками переважно у вигляді метаболітів.
   Препарат ефективний при всіх формах туберкульозу, особливо при деструктивних процесах у легенях, первинній або набутій до інших препаратів резистентності, їх непереносимості тощо. Призначають хворим у добовій дозі 0,015-0,025г/кг, але не більше 1 г на добу, в 1-2 прийоми після їди, а також у свічках і розчинах для парентерального застосування (у вигляді етіонаміду гідрохлориду).
   Етіонамід через наявність подразнюючих властивостей переноситься хворими важко. Через подразнення слизових оболонок при пероральному прийомі рано з’являються диспепсичні розлади. Вони попереджуються і легко усуваються нікотинамідом. Можуть виникнути гепатит, ортостатичний колапс, порушення з боку нервової системи, алергічні реакції.
   Близьким до етіонаміду за протитуберкульозною активністю і властивостями є синтетичний засіб протіонамід – тіоамід a-пропілізонікотинової кислоти, який легше переноситься хворими. Призначають його при туберкульозі легень і позалегеневих його формах, коли до препаратів першої групи розвинулась резистентність або наявна їх непереносимість (перорально по 0,25 г 2-3 рази щоденно після їди). Може бути причиною появи диспепсичних розладів, схуднення, шкірної висипки, запаморочення, тахікардії тощо.
   Піразинамід – амід піразинкарбонової кислоти. Добре всмоктується в кишечнику, легко проникає через мембрани, в тому числі гематоенцефалічний бар’єр. Туберкулостатична концентрація в крові створюється при пероральному прийомі в дозах 1,5-2 г/добу однократно або в дозі 0,75 г дворазово на день. Призначається по 0,5 г (дві таблетки) 3-4 рази на день, обов’язково в поєднанні з іншими туберкулостатиками, бо при монотерапії піразинамідом швидко розвивається резистентність мікобактерій.
   Широке використання препарату стримується його значною гепатотоксичністю. Навіть у рекомендованих дозах піразинамід викликає ураження печінки у 1-5 % хворих. Тому в процесі лікування цим препаратом необхідний систематичний контроль за функцією печінки. Препарат затримує в організмі сечову кислоту, тому може спровокувати напад подагри. Характерні також диспепсичні розлади і алергічні реакції.
   До ефективних протитуберкульозних засобів (група В) належать також антибіотики циклосерин і канаміцин.
   Циклосерин – антибіотик, який продукується деякими видами актиноміцетів. Отримують також синтетичним шляхом. Має широкий спектр протимікробної дії. Чутливі до нього збудники туберкульозу як позаклітинної, так і внутрішньоклітинної локалізації. Висока активність його забезпечується також тим, що він не зв’язується з білками крові, тому легко створює туберкулоцидну концентрацію. В основі протитуберкульозної дії – порушення синтезу клітинної стінки через пригнічення активності D-аланін-рацемази і D-аланін-синтетази. У зв’язку з цим гальмується синтез дипептиду D-аланіл-D-аланіну, який необхідний для побудови клітинної стінки чутливих до циклосерину бактерій.
   У комбінації з іншими протитуберкульозними засобами часто призначають для лікування рецидивуючого туберкульозу, викликаного резистентними до інших препаратів мікобактеріями, враховуючи його туберкулоцидні властивості. Призначають перорально по 0,25 г 2-4 рази на день.
   Препарат проявляє токсичну дію, перш за все, на ЦНС (головний біль, запаморочення, судоми, збудження чи депресія, психози). Інколи виникають диспепсичні розлади тощо. Усуваються ці порушення піридоксином, кислотою глутаміновою.
   Канаміцину сульфат – антибіотик групи аміноглікозидів. Продуцент – Streptomyces kanamyceticus. Має широкий спектр протимікробної дії. Крім мікобактерій туберкульозу, згубно впливає на більшість грампозитивних і грамнегативних бактерій. Залежно від дози проявляє бактеріостатичну чи бактерицидну дію. В чутливих мікроорганізмів пригнічує синтез білків. Резистентність розвивається досить швидко. Враховуючи його незначну абсорбцію в ШКТ, вводиться внутрішньом’язово чи в порожнини тіла. Через високу токсичність використовують рідко, в основному при недостатній ефективності інших протитуберкульозних засобів.
   Характерними негативними властивостями канаміцину є висока ототоксичність, нефротоксичність, в меншій мірі – гепатотоксичність. У результаті пошкодження слухового нерва появляється шум у вухах, прогресуюче зниження слуху, аж до повної глухоти. Тому при появі шуму слід негайно відмінити препарат, що запобігає подальшому розвитку цього ускладнення, як і можливого ураження нирок і печінки.
   Крім канаміцину, в лікуванні туберкульозу використовують його напівсинтетичний аналог під назвою амікацину сульфат (амікін). Це один з найактивніших антибіотиків аміноглікозидної групи; як і канаміцин, відрізняється широким спектром антибактеріальної дії. Вводять його хворим на туберкульоз внутрішньовенно по 0,5 г 2-3 рази на добу. Розчини готують ех tempore, розчиняючи препарат в 200 мл ізотонічного розчину натрію хлориду або глюкози. Вводять краплинно зі швидкістю 60 крапель/хв. Практикується і внутрішньом’язове введення (по 0,25-0,5 г в 2-3 мл стерильної води для ін’єкцій).
   Препарати групи С самостійного значення не мають. Як ПАСК, так і тіоацетазон застосовують зрідка в комбінованій хіміотерапії туберкульозу.
   Натрію парааміносаліцилат, подібно до сульфаніламідів, конкурує з параамінобензойною кислотою за місце у ферментній системі мікобактерій, у зв’язку з чим різко зменшується засвоєння її збудниками. Це призводить до пригнічення їх росту і розмноження. На інші патогенні мікроорганізми ПАСК не впливає, як і на атипові форми мікобактерій. Резистентність мікобактерій до цього препарату розвивається повільно. Через невисоку протитуберкульозну активність і суттєву побічну дію зараз застосовується рідко
   Тіоацетазон також має невисоку протитуберкульозну активність і активність відносно збудника лепри. Інколи застосовують його при позалегеневих формах туберкульозу, зокрема туберкульозі слизових і серозних оболонок, лімфатичних вузлів і ін. Характеризується значною токсичністю: може вражати систему кровотворення, нирки, печінку.
   Важливою медичною проблемою вважають пошук і вивчення нових класів протитуберкульозних засобів. В останні роки перспективним виявився клас 6-фторхінолонів – антибактеріальних препаратів із широким спектром протимікробної дії (стор. 609). Деякі з них виявились ефективними при туберкульозі, зокрема офлоксацин, ципрофлоксацин, пефлоксацин тощо. Найбільша протитуберкульозна активність притаманна ципрофлоксацину. Із середини 80-х років ХХ століття з’явилась велика кількість фторхінолонів, які відрізняються за антимікробною активністю. На фармацевтичному ринку Украї­ни представлені ципрофлоксацин, ломефлоксацин (ломадей), а також офлоксацин, який дещо поступається за активністю ципрофлоксацину.
   Показаннями до застосування 6-фторхінолонів у хворих на туберкульоз є, по-перше, полірезистентність мікобактерій туберкульозу, тобто резистентність до комбінації ізоніазиду з рифампіцином і більшої кількості протитуберкульозних засобів; по-друге, неможливість застосування ізоніазиду і рифампіцину через значні ураження печінки у хворих із високою чутливістю до них. Причому фторхінолони не застосовуються для лікування туберкульозу при достатній чутливості мікобактерій до головних протитуберкульозних препаратів та їх задовільній переносимості.
   Фторхінолонові препарати, як і інші протитуберкульозні засоби, не використовуються в якості монотерапії, а також при збереженій чутливості збудників до основних протитуберкульозних препаратів. Крім того, в програму лікування туберкульозу, в яку входить фторхінолоновий засіб, обов’язково включається не менше 3-х традиційних препаратів із наявною чутливістю до мікобактерій. Методика використання фторхінолонів складається з двох етапів. Перший етап полягає в інтенсивному використанні внутрішньовенних форм цих препаратів протягом 2-х місяців, другий – у застосуванні їх у вигляді таблеток. Зокрема ципрофлоксацин призначається внутрішньовенно краплинно по 0,4 г 1 раз на добу протягом 40 хв, а перорально – по 0,5 г 1-2 рази на добу. Офлоксацин призначають усередину по 0,4 г 1-2 рази на добу, а пефлоксацин – внутрішньовенно краплинно по 0,8 г у 800 мл 5 % розчину глюкози протягом 60 хв.
   У процесі лікування майже у 9-12 % хворих виникають шлунково-кишкові розлади, порушення функції ЦНС, можлива поява артралгії, кристалурії, дисбактеріозу, кандидамікозу тощо. При виникненні кандидамікозу, який не усувається ністатином, вдаються до відміни препарату на 3-4 тижні.
   Протипоказано застосування фторхінолонів у дітей до 14 років, при вагітності і лактації, підвищеній чутливості до препаратів хінолонового ряду, а також епілепсії.
   У 1993 році ВООЗ констатувала початок нової епідемії туберкульозу, підкресливши її загрозу для багатьох країн світу. Тому в наш час різко зросли вимоги до хіміотерапії туберкульозу: більш широкого використання, перш за все, найбільш ефективних протитуберкульозних препаратів в оптимальних дозах і раціональних поєднаннях залежно від віку і маси тіла, визначення первинної чутливості збудників до відповідних туберкулостатиків. Більш ретельним повинен бути облік переносимості цих засобів і обгрунтованою – індивідуальна хіміотерапія. Вона повинна базуватися на стандартних режимах, які рекомендовані ВООЗ для різних категорій хворих з урахуванням 2-етапності хіміотерапії. Перший з них повинен забезпечувати інтенсивну хіміотерапію в стаціонарах, другий – завершення лікування з використанням меншої кількості препаратів в санаторних чи амбулаторних умовах, денних стаціонарах.
   Препарати
   Ізоніазид (Isoniazidum) – таблетки по 0,1 г, 0,2 г і 0,3 г; ампули по 5 мл 10% розчину.
   Рифампіцин (Rifampicinum) – капсули по 0,05 г і 0,15 г; ампули по 0,15 г.
   Стрептоміцину сульфат (Streptomycini sulfas) – флакони по 0,25 г, 0,5 г і 1 г.
   Етамбутол (Ethambutolum) – таблетки по 0,1 г, 0,2 г і 0,4 г.
   Етіонамід (Ethionamidum) – таблетки по 0,25 г.
   Протіонамід (Protionamidum) – таблетки по 0,5 г і 0,75 г.
   Циклосерин (Cycloserinum) – таблетки (капсули) по 0,25 г.
   Канаміцину сульфат (Kanamycini sulfas) – флакони по 0,5 г і 1 г; ампули по 5 і 10 мл 5 % розчину.
   Амікацину сульфат (Amikacinі sulfas) – флакони по 0,1 г, 0,25 г і 0,5 г; ампули по 2 мл 5 %, 12,5 % розчину.
   Натрію парааміносаліцилат (Natrii paraaminosalicylas) – таблетки по 0,5г; таблетки, що розчиняються в кишечнику, по 0,5 г; флакони по 250 і 500 мл 3 % розчину.
   Тіоацетазон (Thioacetazonum) – таблетки по 0,025 г і 0,05 г.