Раптова втрата слуху (Раптова глухота)

Раптова втрата слуху – це приглухуватість, що розвивається протягом 24 годин у пацієнтів, які раніше не скаржилися на проблеми зі сприйняттям звуків. Вона буває односторонньою чи двосторонньою. Глухота виникає як наслідок інфекційно-запальних, судинних, травматичних та токсичних уражень різних відділів органу слуху. Крім зниження чи відсутності звукосприйняття, пацієнтів турбує шум у вухах, запаморочення, порушення ходи. Діагностика включає функціональні дослідження слухового аналізатора, методи нейровізуалізації. Лікування проводиться консервативним чи хірургічним способом з урахуванням причини патології.

Раптова глухота – один із варіантів приглухуватості, який виділяють у особливу нозологічну форму. Це з відзнаками в этиопатогенетической структурі, особливостями терапевтичної тактики, різко негативним впливом життя пацієнта загалом. Щорічно така патологія діагностується у 5-20 осіб на 100 тис. населення. Втрата слуху вказує на серйозні зміни у відділах звукосприймаючого та провідного апарату, які можуть бути незворотними, тому проблема надзвичайно актуальна у сучасній оториноларингології.

Раптова глухота спостерігається при гострому ураженні будь-якого відділу слухового аналізатора – від барабанної перетинки та кісточок у порожнині середнього вуха до вищих кіркових центрів у головному мозку. У невеликого відсотка пацієнтів втрата слуху виникає без видимої причини (ідіопатична приглухуватість), але в основному вона обумовлена ​​дією наступних факторів:

• інфекції. Гостру патологію слухового аналізатора можуть викликати віруси простого герпесу 1 та 2 типу, герпес Zoster – збудник вітряної віспи та оперізувального герпесу, вірус епідемічного паротиту. Серед причин зниження слуху називають менінгіти, менінгоенцефаліти, ГРВІ, зокрема грип та нову коронавірусну інфекцію.
• Судинні захворювання. Порушення роботи органу слуху виникають при транзиторних ішемічних атаках, які бувають у пацієнтів із церебральним атеросклерозом, артеріальною гіпертензією, аутоімунними васкулітами. Одностороння глухота – одна з ознак інсульту, що зачіпає скроневу частку кори великих півкуль.
• Травми. Втрата слуху – основний симптом при тяжкій травмі скроневої області, що супроводжується переломом піраміди кістки, пошкодженням внутрішнього вуха та волокон VIII пари черепно-мозкових нервів (ЧМН). Причиною глухоти також виступають акустичні травми та баротравми.
• Запальні процеси. При середньому отіті, що супроводжується набряком та порушенням роботи слухових кісточок, можливі тимчасові проблеми при передачі звуків. Глухота і натомість патології звукосприйняття буває в пацієнтів із лабіринтитом.
• Пухлини. Невринома слухового нерва – поширена причина односторонньої раптової глухоти, яка переважно вражає людей похилого віку. Крім втрати слуху, з’являються ознаки ураження вестибулярного апарату. При новоутвореннях можлива компресія інших нервів, відповідні рухові та сенсорні порушення у сфері обличчя.
• Інтоксикація. Гострі отруєння свинцем, ртуттю, окисом вуглецю супроводжуються явищами ототоксичності і можуть спричинити втрату слуху. Патологія зустрічається при передозуванні ліків (аміноглікозиди, петльові діуретики, цитостатики) або при поєднанні кількох препаратів із токсичним впливом на слуховий аналізатор.

Сприйняття звуків – складний процес, який відбувається за участю структур зовнішнього, середнього та внутрішнього вуха. З їх допомогою звукові сигнали посилюються і перетворюються на нервові імпульси, які по переддверно-равликовому нерву прямують до центральної нервової системи. У структурах ЦНС вони переробляються і аналізуються, у результаті людина розрізняє безліч звуків і може сприймати мова.

Гостра ураження будь-якої структури аналізатора викликає раптове зниження слуху. Одним із ключових механізмів називають порушення кровотоку, які провокують дегенеративні процеси у волокнах слухового нерва, внаслідок чого він перестає виконувати свої функції. При інфекційних процесах глухота викликана прямим вірусним ушкодженням нейронів чи сильним набряком тканин і натомість запалення. При травмах не виключено ризик розриву мембран у вікнах лабіринту.

Для систематизації випадків раптової втрати слуху використовують самі принципи, як і інших видів глухоти. За механізмом розвитку вона буває кондуктивною, яка викликана ураженням звукопровідної системи, та нейросенсорною, що виникає при патологіях звукосприймаючого апарату. Також існують змішані форми, які поєднують обидва типи порушень. За рівнем зниження слуху виділяють 5 ступенів захворювання:

• I ступінь – людина не розпізнає звуки гучністю менше 26-40 дБ (шепітна мова на відстані більше 1 м), але чітко чує звичайну розмову, тому порушення можуть залишитися непоміченими.
• II ступінь – Пацієнт сприймає звуки голосніше 41-55 дБ, практично не розрізняє шепіт навіть з близької відстані, починає гірше чути звичайну тиху мову.
• III ступінь – порок чутності підвищується до 56-70 дБ, що означає можливість розпізнавати лише гучну мову з відривом трохи більше 1 м.
• IV ступінь – людина здатна розрізнити звуки гучністю понад 71-90 дБ, вона чує лише дуже гучну промову з мінімальної відстані.
• V ступінь – Неможливість розрізнити звуки тихіше 90 дБ, що означає повну глухоту.

Приглухуватість виникає у будь-який час доби, але найбільш характерна її поява вранці після пробудження. Людина усвідомлює, що не чує звуки з одного або обох сторін, і це викликає у нього сильне психоемоційне потрясіння. Найважче сприймається раптова двостороння втрата слуху, коли він пацієнти відчувають себе «відірваними від навколишнього світу».

Глухота найчастіше супроводжується звуковими феноменами: писком, шумом, гудінням у вухах, які зумовлені особливостями кровотоку чи неврологічними порушеннями. При ураженні структур внутрішнього вуха проблеми зі слухом доповнюються нападами запаморочення, нездатністю утримувати рівновагу та хиткість ходи. Зрідка зустрічаються хаотичні посмикування очних яблук (ністагм).

Повна клінічна картина залежить від етіології раптової втрати слуху. При центральному судинному ураженні чи інтоксикації спостерігаються різні форми неврологічного дефіциту, що визначається тяжкістю патології. Для травми характерні зовнішні прояви: розрив барабанної перетинки, кровотеча зі слухового проходу, гематома у скроневій або завушній зоні.

Гостра приглухуватість відноситься до потенційно оборотних станів, якщо вона виникає на тлі ішемії, набряку тканин, інтоксикації. Однак не виключено ризик стійкого зниження слуху, після чого людина отримує інвалідність і змушена використовувати спеціальні апарати, щоб частково розрізняти звуки. Такий стан знижує якість життя, викликає серйозні психологічні проблеми аж до депресії та суїцидальних думок.

Друга категорія ускладнень обумовлена ​​основним захворюванням, і натомість якого виникла раптова глухота. При судинному чи інфекційному ураженні структур ЦНС можливі порушення координації та рівноваги, ураження ядер інших черепних нервів. Після менінгоенцефаліту тривалий час присутні порушення чутливості та моторної функції у різних зонах обличчя та тіла. Гострі інтоксикації загрожують поліорганною недостатністю.

Туговухість, що раптово виникла, – підстава для невідкладної консультації ЛОР-лікаря. За свідченнями до обстеження залучають невролога, нейрохірурга, інфекціоніста. Діагностику починають із з’ясування умов, у яких відбулася втрата слуху, фізикального огляду зовнішнього слухового проходу, вушної раковини та навколишніх тканин. Для з’ясування ступеня приглухуватості та її можливої ​​причини проводяться:

• Функціональні проби. Оцінка чутності шепітної та гучної мови дає орієнтовне уявлення про ступінь погіршення слуху. Також виконують камертональні проби Федерічі, Рінне, Вебера. Порівняльне дослідження повітряного та кісткового проведення звуків використовується для диференціювання кондуктивної та нейросенсорної приглухуватості.
• Аудіометрія. Основний інструментальний метод дослідження, що дає об’єктивну оцінку втрати слуху. За формою кривих повітряної та кісткової провідності визначають механізм і ступінь тяжкості порушень. У пацієнтів з глухотою достатньо виконання порогової аудіометрії, за її показаннями доповнюють дослідженням у надпорогових частотах.
• Променева діагностика. Рентгенографія скроневої кістки дає цінну інформацію про структурні зміни внутрішнього вуха. КТ головного мозку використовується при нейросенсорній приглухуватості, щоб визначити рівень ураження, виявити супутні неврологічні патології. При недостатній інформативності чи протипоказаннях до комп’ютерної томографії її замінюють на непроменевий метод – МРТ.

Консервативна терапія

Медикаментозна тактика показує найкращу ефективність при нейросенсорній формі приглухуватості. Лікування спрямоване на покращення кровотоку та трофіки нервової тканини, перешкоджання подальшому ураженню VIII пари ЧМН. З цією метою пацієнтам призначають комплекси вітамінів групи В, антигіпоксанти та нейропротектори. Для швидкого усунення запального процесу використовують ін’єкційні глюкокортикостероїди.

З фізіотерапевтичних методів активно призначається гіпербарична оксигенація, яка покращує доставку кисню до нервових клітин. Також використовується ендауральний або нашкірний електрофорез із розчинами нікотинової кислоти, холіноміметиків. Для покращення функції звукосприйняття застосовують магнітотерапію, грязьові аплікації, бальнеотерапію, проте такі методи ефективні лише у комбінації з фармакотерапією.

Хірургічне лікування

Оперативне втручання – метод вибору при ураженні структур барабанної порожнини, що спричинив раптову втрату слуху. З урахуванням типу травми призначають тимпанопластику, протезування слухових кісточок, хірургічне дренування середнього вуха. Якщо приглухуватість не піддається консервативним та оперативним методам лікування, можливе встановлення слухових апаратів. Прилади посилюють звуки та частково повертають здатність чути.

Можливість відновлення слуху залежить від причини раптової глухоти та своєчасності лікування. Оптимістичні прогнози даються пацієнтам, у яких покращення звукосприйняття спостерігаються у перші 3 дні після старту терапії. Чим довше зберігаються явища приглухуватості, тим нижче ймовірність сприятливого результату. Для зниження ризику раптової втрати слуху рекомендовано профілактику всіх її можливих причин, проте на практиці це пов’язано з великими труднощами.