Ректоцеле

Ректоцеле – це дивертикулоподібне випинання стінки прямої кишки до піхви, що супроводжується розладом акта дефекації. Може виявлятися запорами, почуттям неповного випорожнення кишечника, необхідністю тиску на промежину, зону сідниць чи стінку піхви для випорожнення кишки. Можливий розвиток геморою, тріщини заднього проходу, криптиту, параректальних нориць та інших ускладнень. Ректоцеле діагностується на підставі скарг, даних огляду, ректального дослідження, ректороманоскопії та проктографії з напруженням. Лікування – корекція харчової поведінки, ЛФК, фізіотерапія, лікарська терапія, операція.

Ректоцеле – патологічний стан, обумовлений пролапсом органів малого таза і виявляється випинання стінки прямої кишки у піхву. Є поширеною патологією, становить 2,5% від загальної кількості хвороб жіночих статевих органів. Ректоцеле зазвичай виявляється у пацієнток, які перенесли тяжкі пологи. Може також виникати внаслідок ожиріння, слабкості м’язів тазового дна, надмірних фізичних навантажень, уроджених аномалій органів малого тазу та гінекологічних захворювань.

З віком ймовірність виникнення ректоцеле збільшується. Патологія супроводжується розладом евакуаторної функції кишечника, при цьому ступінь порушення акта дефекації залежить від вираженості ректоцеле. У важких випадках випорожнення без додаткової допомоги (видавлювання фекальних мас через стінку піхви) стає неможливим, розвиваються інші проктологічні та гінекологічні захворювання. Лікування проводять фахівці у сфері клінічної проктології та гінекології.

Причинами патології стають різні процеси, що викликають порушення взаєморозташування органів малого тазу та ослаблення м’язів малого тазу. Перше місце в списку таких причин, на думку більшості дослідників, займають важкі пологи, що супроводжуються надмірним піковим навантаженням органів малого таза і м’язів тазового дна. що виникають у пацієнток, які страждають на ожиріння, і хворих, які постійно виконують важку фізичну роботу.

Іноді через постійний кашель, що супроводжується різким підвищенням тиску на органи і м’язи малого тазу, ректоцеле виникає у людей, які страждають на хронічний бронхіт. Гінекологічні захворювання та вроджені вади розвитку, що сприяють зміні розташування тазових органів щодо один одного, ще більше підвищують ймовірність розвитку ректоцеле. Через природне вікове ослаблення м’язів тазового дна ситуація погіршується в міру старіння, що пояснює часте розвиток ректоцеле у літніх людей.

Ректоцеле являє собою стан, при якому частина прямої кишки випинається у бік піхви і поступово пролабує його стінку, утворюючи мішкоподібну кишеню, в якій затримуються фекальні маси. Випинання прямої кишки є причиною розладу акта дефекації та розвитку важких запорів. Пацієнтці з ректоцеле доводиться сильніше тужитися, щоб випорожнити кишечник. Тиск у кишці під час дефекації все більше зростає, це спричиняє збільшення випинання та подальше прогресування патології.

Зрештою ректоцеле сягає ступеня, коли він ефективність консервативних заходів дедалі більше знижується, єдиним способом відновити нормальні анатомічні взаємини між органами малого таза і налагодити акт дефекації стає оперативне втручання.

З урахуванням симптоматики сучасні проктологи виділяють наступні ступені ректоцелі:

• 1 ступінь – скарг немає, акт дефекації не порушено. При ректальному дослідженні пальпується випинання передньої стінки прямої кишки невеликого розміру. Через відсутність скарг пацієнти не звертаються до лікаря, ректоцеле стає випадковою знахідкою під час проведення обстеження з інших приводів.
• 2 ступінь – хворі на ректоцеле скаржаться на труднощі під час дефекації та відчуття неповного спорожнення кишечника. При ректальному дослідженні виявляється мішкоподібна кишеня, що доходить до межі передодні піхви. Іноді у випинанні виявляються залишки фекальних мас.
• 3 ступінь – Пацієнтки з ректоцеле скаржаться на виражені труднощі дефекації та необхідність тиску на стінку піхви для успішного відходження фекальних мас. Передня стінка прямої кишки і задня стінка піхви хворий на ректоцеле випинаються за межі щілини. У випинанні міститься кал, іноді – калові камені. Відзначаються склеротичні зміни стінки піхви, у деяких пацієнток визначається виразка.

З урахуванням рівня ураження розрізняють такі види ректоцеле: низька (супроводжується змінами сфінктера), середня (виявляється утворенням мішковидного випинання над сфінктером), висока (супроводжується утворенням кишені у верхній частині піхви).

Клінічна картина розвивається поступово. Спочатку дефекація стає менш регулярною, з’являється схильність до запорів, утворюється почуття неповного випорожнення чи стороннього тіла у сфері прямої кишки. У міру посилення симптоматики пацієнтка з ректоцеле все частіше змушена приймати проносні засоби або використовувати клізми. Штучна стимуляція акту дефекації сприяє посиленню існуючої патології. Ректоцеле прогресує.

Запори стають все більш завзятими. Згодом здатність до нормального випорожнення зникає; Щоб домогтися виходу калових мас, хворий ректоцеле доводиться натискати руками область сідниць, промежину чи задню стінку піхви. Застій калу і травматизація стінок кишки жорсткими фекаліями стають причиною розвитку проктиту чи ректосигмоїдиту. Через надмірне напруження, що повторюється, ректоцеле ускладнюється гемороєм, тріщиною заднього проходу, іншими хворобами прямої кишки і зони ануса. Можливі опущення та випадання матки. У деяких пацієнток розвивається цистоцеле (випинання сечового міхура у піхву). Іноді виникає нетримання калу.

Діагноз ректоцеле виставляють з урахуванням характерної симптоматики, даних огляду промежини та періанальної області, гінекологічного дослідження, ректального дослідження, ендоскопії та радіологічних діагностичних методик. При огляді області ануса у хворих на ректоцеле можуть виявлятися анальні тріщини та збільшені гемороїдальні вузли. При нетриманні калу в області анального отвору видно сліди фекальних мас та ділянки подразнення. При проведенні гінекологічного та ректального дослідження пацієнтку з ректоцеле просять напружитись. При напруженні стінка кишки випинається у піхву. Лікар визначає розмір та розташування випинання (високе, середнє, низьке), зазначає наявність або відсутність вмісту ректоцеле (кал, калові камені) оцінює товщину вагінальної перегородки та стан м’язів тазового дна.

У процесі ректороманоскопії у хворих на ректоцеле виявляється характерна кишеня в області передньої стінки прямої кишки. Для більш точної оцінки виразності розладу акта дефекації та ступеня ректоцеле призначають дефекографію (евакуаторну проктографію). Густу барієву завись вводять у кишку, а потім виконують серію знімків під час акту дефекації. Іноді радіологічне дослідження замінюють на магнітно-резонансну дефекографію. Диференціальну діагностику ректоцеле здійснюють з грижами прямокишково-піхвової перегородки.

Лікування захворювання 1 ступеня консервативне. При 2 і 3 ступеня патології використовуються комбіновані методики, що включають хірургічне втручання, перед-і післяопераційні консервативні заходи, спрямовані на усунення запорів, відновлення кишкової перистальтики і поліпшення евакуації вмісту з прямої кишки. Обов’язковою частиною лікування ректоцеле є дієта, що передбачає збільшення кількості грубої рослинної клітковини (для стимуляції моторної функції кишечника) та достатню кількість води (для забезпечення м’якості фекальних мас).

Для відновлення регулярності акта дефекації хворим на ректоцеле призначають м’які проносні засоби осмотичної дії. Для корекції складу кишкової мікрофлори застосовують комбіновані пробіотики. Для нормалізації моторної функції кишечника використовують прокінетики (домперидон та його аналоги). Медикаментозну терапію ректоцеле доповнюють фізіопроцедурами та спеціальними комплексами ЛФК, спрямованими на зміцнення м’язів тазового дна.

Консервативна терапія дозволяє уповільнити розвиток хвороби, але може забезпечити повне одужання. Єдиним радикальним способом лікування ректоцеле є операція. Всі хірургічні втручання при даній патології можна розділити на дві групи: спрямовані на усунення кишені, утвореної прямою кишкою, які мають на меті зміцнення перегородки між піхвою та прямою кишкою. Для корекції ректоцеле використовується доступ через піхву, пряму кишку, промежину або передню черевну стінку.

У процесі операції лікар ушиває і фіксує передню стінку кишки, здійснює зміцнення ректовагінальної перегородки та проводить заходи щодо відновлення сфінктера. При комбінованої патології, поруч із ректоцеле що включає у собі геморой, тріщину заднього проходу, цистоцеле чи поліпи прямої кишки, виконують комбіноване хірургічне втручання, спрямоване усунення всіх наявних порушень. Операції можуть проводитися як у традиційний спосіб, так і з використанням ендоскопічного обладнання.

В ході лікувальної ендоскопії хворий на ректоцеле встановлюють сітчастий імплантат, що зміцнює ректовагінальну перегородку і перешкоджає випинання прямої кишки у піхву. У перед- та післяопераційному періоді призначають ЛФК, фізіотерапію, пробіотики та прокінетики. За наявності протипоказань до оперативного втручання пацієнткам з 2 та 3 ступенями ректоцеле рекомендують використовувати песарій – спеціальний пристрій, який вводять у піхву для підтримки правильного становища органів малого тазу.

За своєчасного початку лікування прогноз ректоцеле досить сприятливий. До списку заходів щодо запобігання розвитку патології включають виключення надмірних фізичних навантажень, збалансовану дієту, регулярне спостереження за пацієнтками під час вагітності, своєчасне лікування порушень, адекватне пологове допомога та спеціальні комплекси ЛФК для зміцнення м’язів тазового дна.