Ріноліт

Ріноліт – це конкремент носової порожнини, що виникає внаслідок відкладення мінеральних солей та слизу навколо стороннього тіла. До основних клінічних проявів відносяться закладеність носа, утруднене носове дихання, періодичні кров’яні або гнійні виділення, головний біль. Висока інформативність для діагностики риноліту має фізикальний огляд, передня риноскопія, назальна ендоскопія, рентгенографія, комп’ютерне або магнітно-резонансне дослідження пазух носа. Основне лікування включає проведення оперативного втручання, лікарські засоби та фізіотерапія мають допоміжний характер.

Риноліт (носовий або назальний камінь) – це звапніння маси в порожнині носа, що оточують ендогенне або екзогенне стороннє тіло. Вперше такі конкременти були описані в 1654 датським ученим і медиком Бартоліном. Риноліт є досить рідкісною патологією: частота народження становить не більше 1:10000 хворих. Риноліти у 90% випадків мають односторонню локалізацію. Назальний камінь найчастіше виявляється у дітей дошкільного віку або підлітків, але через тривалу безсимптомну течію може бути виявлений і у дорослих. Відомо, що у чоловіків патологія трапляється частіше.

Основною причиною формування конкременту є тривале перебування носа стороннього тіла. Це призводить до змін носового слизу: він стає більш в’язким, з підвищеною кількістю солей. Рідше зустрічається ідіопатична форма патології, що виникає через невстановлену причину. До основних факторів, що сприяють утворенню носового каменю, відносять:

• Травми та медичні процедури. Внаслідок переломів кісток черепа невеликі кісткові фрагменти можуть залишитися в носовій порожнині. Основою для риноліту також можуть бути ватяні тампони або шовний матеріал, які залишаються після лікувальних маніпуляцій.
• Виробничі шкідливості. Носові камені можуть сформуватися у людей, які тривалий час працюють на виробництві з цементним пилом або токсичними хімічними речовинами. Небезпеки також схильні працівники сільського господарства через частого контакту з вовною.
• Неякісні стоматологічні послуги. У ролі стороннього предмета можуть виступати пломбувальний матеріал та коріння зубів. Вони проникають з ротової порожнини в гайморову пазуху при пошкодженні її нижньої стінки під час лікувальних процедур. Надалі сторонні тіла переміщаються в порожнину носа через отвір, сполучений із середнім носовим ходом.

Сторонні тіла найчастіше потрапляють у носову порожнину через її переддень. Набагато рідше трапляються випадки їх проникнення в ніс із ротоглотки через хоани. Це відбувається в момент чхання, блювання або кашлю у людей, які тримають у роті дрібні предмети (таблетки, гудзики, тверду їжу). Сторонні предмети застрягають у нижньому або середньому носовому ході, де можуть тривалий час. Вони виступають як центральне ядро ​​для формування риноліту.

Поступово у сфері знаходження стороннього тіла розвивається хронічний запальний процес. Поруч із осередком ураження спостерігається скупчення лімфоцитів та макрофагів, формуються гігантські багатоядерні клітини. Через зміну характеру назального слизу відбувається відкладення органічних та неорганічних компонентів навколо центрального ядра. Воно продовжує зростати, збільшуватись у розмірах, порушуючи прохідність дихальних шляхів.

Ідіопатичний риноліт виникає при випаданні солей з природного носового слизу та утворенні з них вогнища кристалізації. Камінь містить до 20-25% органічних речовин, із неорганічних компонентів переважають солі кальцію, магнію, фосфати, вуглекислі сполуки. Риноліт має різноманітні форми: овальну, клиноподібну, круглу, трикутну із загостреними краями. Середня маса носового каменю становить від 0,9 до 6 г, але зустрічаються більші, масивні утворення.

Сторонні тіла можуть, як проникати у ніс ззовні, і виникати під впливом внутрішніх чинників. У поодиноких випадках виявити центральне ядро ​​неможливо. У зв’язку з цим прийнято класифікувати риноліт за походженням:

• Ендогенний риноліт. Ендогенне центральне ядро ​​може бути наслідком відриву крові, слизу, фрагмента кістки після травми черепа. Рідше у ролі стороннього тіла виступають молочні зуби, що перемістилися в носову порожнину.
• Екзогенний риноліт. Екзогенними ядрами можуть бути будь-які дрібні предмети: насіння рослин, частини побутових приладів, пісок, синтетичні матеріали. Нерідко джерелом розвитку носового каменю стає промисловий пил чи шерсть тварин.
• Ідіопатичний риноліт. Такий діагноз ставиться, якщо з дослідженні був виявлено початкове ядро ​​носового каменя. Рідше центральне ядро ​​не вдається виявити за його біодеградації (розсмоктування тромбу). Передбачається, що для утворення риноліту необхідні особливі умови, що у назальної порожнини.

Назальний камінь формується поступово протягом багатьох місяців і навіть років, у результаті на початковій стадії клінічні прояви відсутні. Згодом зростання освіти викликає одностороннє утруднення носового дихання, ниючі, гострі болі, виражений дискомфорт у носі. Пацієнти з носовим камінням частіше схильні до захворювань верхніх дихальних шляхів, що викликаються вірусами, бактеріями.

Основним симптомом, що свідчить про наявність стороннього предмета в носі, є виділення. Вони мають слизово-гнійний характер, мають неприємний запах, який не помічає сам хворий. Під час простудних захворювань кількість відокремлюваного різко збільшується, з носових ходів можуть відторгатися невеликі кірки. Якщо перебування каменю викликало ушкодження та виразку судин, виникають нерясні носові кровотечі.

У хворих також спостерігається повна чи часткова втрата нюху (гіпосмія чи аносмія). Великі риноліти атипової форми у процесі зростання викликають викривлення перегородки, деформують ніс. Багато пацієнтів відзначають виникнення сльозотечі, дифузного головного болю, що нагадує мігрені. Клінічно наявність носового каменю може протікати на кшталт риносинусита чи гаймориту.

При тривалому знаходженні каменю в носі розвивається пролежень, який згодом може призвести до перфорації носової перегородки, незворотного руйнування кістково-хрящової частини носа. Приєднання інфекції сприяє формуванню флегмони лицьової області, гнійних процесів орбіти. Особливо важких випадках розвивається гематогенний менінгіт, остеомієліт кісток черепа. Велику загрозу життю пацієнта є спонтанні носові кровотечі. При розвитку в нічний час доби існує ймовірність аспірації крові.

Підтвердити діагноз риноліту дозволяє аналіз скарг, дані фізикального обстеження, огляд лікаря-отоларинголога, комплекс лабораторних та інструментальних досліджень. При опитуванні пацієнта особливу увагу приділяють часу виникнення перших симптомів, характеру роботи хворого, наявності в анамнезі травм голови чи стоматологічних втручань. Для діагностики носового каменю використовуються:

• Об’єктивний огляд. За наявності великих ринолітів спостерігається виражена деформація носа, проведення повітря через одну ніздрю утруднене або зовсім відсутнє. Під час пальпації назальної порожнини пацієнт має неприємні відчуття, перкусія спинки носа може викликати посилення болю.
• Передня риноскопія. У процесі огляду виявляються кальциновані маси, що оточують стороннє тіло. Слизова оболонка атрофована, у деяких випадках спостерігається набряк із гіперемією. Носова порожнина містить слиз із неприємним запахом та дрібні скоринки. У дітей та підлітків для виявлення каменю використовується назальна ендоскопія.
• Томографія. Магнітно-резонансна томографія або КТ приносових пазух дозволяють визначити локалізацію носового каменю, його розміри, а також відношення до підрядних синусів носа. Рентгенографія ППН відображає розташування тільки рентгенопозитивних тіл та стан кісткових структур.

Диференціювати носовий камінь доводиться із озеною, риносинуситом, запаленням гайморових пазух. Рідше клінічна картина захворювання нагадує злоякісну чи доброякісну пухлину носа. Дифдіагноз також проводиться з вродженими патологіями (викривлення перегородки, звуження носових ходів, нориці) та травматичними ушкодженнями обличчя.

У сучасній отоларингології використовують переважно хірургічне лікування носового каменю. Операція проходить у стаціонарних умовах у плановому порядку під місцевою чи загальною анестезією. Під контролем ендоскопа стороннє тіло витягується за допомогою пінцету або щипців. Якщо риноліт має великі розміри, попередньо здійснюється його дроблення та послідовне видалення невеликих фрагментів. При необхідності січуться змінені тканини, ділянки носової перегородки.

При інфікуванні назальної порожнини здійснюється її промивання антисептичними розчинами та протимікробними препаратами. Після загоєння м’яких тканин проводиться пластична операція, спрямована на відновлення цілісності носової перегородки та нормалізацію носового дихання. За потреби для зупинки кровотечі застосовують передню тампонаду носа.

У післяопераційному періоді призначається етіотропна антибактеріальна терапія з урахуванням лікарської стійкості (цефалоспорини, захищені пеніциліни, макроліди та фторхінолони). З метою зменшення набряку та больового синдрому призначають антигістамінні, нестероїдні протизапальні засоби, судинозвужувальні краплі. Для прискорення процесів регенерації використовують антиоксиданти, вітаміни, фізіотерапію (ендоназальний електрофорез із глюкокортикоїдами, індуктотермію, УФО).

За своєчасного видалення риноліту прогноз сприятливий. Впродовж місяця нормалізується дихання, поступово відбувається відновлення слизової оболонки порожнини носа. Якщо ж пацієнт відмовляється від хірургічного втручання, існує ризик розвитку серйозних ускладнень, що загрожують життю та здоров’ю. Профілактика виникнення риноліту заснована на дотриманні правил техніки безпеки на виробництві (носіння захисних масок, респіраторів), запобіганні травматичній особі. Також необхідно запобігати попаданню дрібних сторонніх тіл у ніс і своєчасно їх витягувати.