Розлад адаптації

Розлад адаптації – це реакція на важкий стрес, що характеризується тривогою, депресією та порушеннями у соціальній, міжособистісній, професійній сферах. Основні симптоми: занепокоєння, пригніченість, плаксивість, дратівливість, стомлюваність, апатія, погіршення сну та апетиту. Для діагностики використовуються клінічні, психометричні методи, зокрема тести виявлення рівня стресу і дезадаптації. Лікування комплексне, передбачає використання протитривожних препаратів, антидепресантів та психотерапії.

Розлади адаптації неоднорідні за клінічними проявами: 42% випадків представлено порушеннями пристосувальних реакцій, 12% – тривалими депресіями, 18% – змінами поведінки, 28% – змішаними емоційно-поведінковими симптомами. Поширеність даних розладів у загальній медичній практиці становить 10%, а психіатричної – до 27% від усіх захворювань. Приблизно у третини пацієнтів переважає тривога. Найчастішим супутнім діагнозом є особистісні розлади.

За походженням розлади адаптації є психогеніями: їх розвиток провокують гострі та хронічні психотравмуючі ситуації. Сприятливими факторами стають психологічні особливості, такі як емоційна лабільність, тривожність, вразливість, низька стійкість до стресів. Ситуації, що призводять до розладу адаптації, за силою впливу поділяються на три групи:

1. Екстремальні. Пов’язані з серйозними потрясіннями, загрозою життю та здоров’ю. Включають смерть чоловіка, насильство, отримання каліцтв, що інвалідизують соматичні захворювання. У жінок екстремальні психогенії переважно гострі (87%), тобто згодом відбувається адаптація до умов, що змінилися. У чоловіків більш виражена тенденція до хроніфікації.
2. Виражені. Ці ситуації змінюють життя частково (окремі сфери). Приклади: розлучення, втрата джерел доходу, вимушена еміграція. Виражені психогенії легше долаються, а спровоковані ними стресові реакції краще піддаються лікуванню.
3. Помірні. До цієї групи належать ситуації втрати роботи, конфліктів у сім’ї, фінансових труднощів, тимчасового погіршення здоров’я. Найчастіше люди розуміють проходить характер труднощів, знаходять ресурси їхнього подолання. Порушення адаптації є тимчасовими, але за наявності більш глибинних психотравм можуть затягтися.

Основа розладу адаптації – зниження здатності пристосовуватися до мінливих умов. Пусковим фактором стає стресовий вплив, який сприймається як небезпечний, загрозливий для життя. Колишні способи дій, шаблони поведінки стають не потрібними, а нові не можуть бути освоєні через сильну напругу, спровоковану стресом. Втрата контролю за ситуацією, нездатність бути ефективним посилюють негативні емоції (страх, тривогу, агресія).

На рівні фізіологічних процесів відбувається зміна балансу нейромедіаторів. Збільшується активність адреналіну, адренокортикотропного гормону, кортизолу. Відбувається мобілізація організму, орієнтована боротьбу зі стресом. Увага звужується і концентрується на події, що травмує, тому все інше (об’єкти, думки) ігнорується. Це проявляється зниженням здатності адаптуватися до зовнішніх нових умов, тобто втратою гнучкості поведінки та психіки загалом.

Клінічні прояви неоднорідні, залежить від індивідуального сприйняття психотравмуючих чинників та особливостей реагування на стрес. Тривожний варіант – найпоширеніший. Він проявляється занепокоєнням, ригідною фіксацією на психотравмі, стурбованістю невирішеними проблемами. При депресивному варіанті першому плані виходить пригніченість, апатія, втрата інтересу всім сфер життя. Фактично найчастіше спостерігається змішана тривожно-депресивна симптоматика, виділити переважання одного стану буває складно.

У всіх хворих відзначається пригнічений настрій, тривога, зниження задоволення та радості, плаксивість, дратівливість. Недолік енергії проявляється швидкою стомлюваністю, недостатньою повсякденною активністю, погіршенням працездатності. Хворі довго перебувають у ліжку, прагнуть усамітнення, відмовляються від спілкування та зустрічей. У розмові часто повертаються до психотравмуючих подій чи, навпаки, уникають будь-яких нагадування про них. Рідкіший варіант розладу – порушення поведінки. Вони представлені запальністю, агресією стосовно себе чи оточуючим.

Розлади адаптації поширені, але які завжди своєчасно діагностуються. Спроби подолати труднощі самостійно, без підтримки фахівців, призводять до розвитку ускладнень. Найчастіші – соціальна дезадаптація, хронічна депресія, розлад особистості, алкоголізм. У хворих формується підвищена чутливість до стресових навантажень, зростає ризик суїциду, особливо у разі алкогольного сп’яніння. Ризик самогубства серед пацієнтів з порушенням адаптації та хронічною депресією вищий, ніж у осіб з іншими видами депресивних розладів.

Підставами для звернення до лікаря-психіатра або психотерапевта є депресія, тривога, агресія, самоушкоджуюча поведінка. Для діагностики розладів адаптації використовуються специфічні критерії, що відображають вираженість синдромів реакції на тяжкий стрес. Збір інформації про стан психічного здоров’я пацієнта виконується кількома способами:

1. Клінічний опитування. У всіх хворих у минулому є психотравмуюча подія: смерть близької людини, розлучення, хвороба. Скарги стосуються емоційного стану: поганий настрій, смуток, нездатність радіти, тривога, дратівливість. Іноді пацієнт уникає обговорень ситуації, що травмує, не усвідомлює її зв’язку з самопочуттям, заперечує тяжкість події. У таких випадках скарги стосуються соматичного здоров’я: порушення сну та апетиту, слабкість, стомлюваність, головний біль.
2. Психологічні опитувальники. Стан пацієнтів вивчається за допомогою шкали тривоги Гамільтона, тесту Спілбергера-Ханіна, шкали депресії Бека, копінг-тесту Лазаруса та інших методик оцінки емоційного стану. При порушеннях адаптації показники тривоги та депресії високі, серед копінг-стратегій переважають неефективні.
3. Проектні методики. Для оцінки розладів адаптації ефективними є проективні психологічні тести: малюнок неіснуючої тварини, людини під дощем, тест Люшера. Вони дозволяють оцінити індивідуальну значущість подій, що травмують, через зміст асоціацій. Мають особливу діагностичну цінність під час обстеження пацієнтів із витісненими зі свідомості переживаннями.

Терапія найчастіше проводиться амбулаторно. Приміщення пацієнта до стаціонару необхідно при виражених поведінкових порушеннях, коли є ризик агресивних, у тому числі самоушкоджуючих дій. Лікування тривале, поєднує у собі кілька видів допомоги, зокрема, роботу з членами сім’ї. Воно включає:

• Лікарську терапію. Невиражені розлади тривожно-депресивного типу коригуються за допомогою антидепресантів. При вираженій тривозі показано застосування анксіолітиків, які переважно належать до групи бензодіазепінових препаратів. Вони мають швидку і комплексну дію: заспокоюють, нормалізують сон, підвищують опір стресу, усувають вегетативні порушення.
• Психотерапію. Вибір методів залежить від особливостей етіопатогенезу розладу, мотивації пацієнта, досвіду фахівця. При гострому стресі найефективніші короткострокові техніки, орієнтовані рішення конкретної життєвої проблеми. Наприклад, терапія, що активує, полягає в мобілізації психологічних ресурсів для вирішення повсякденних завдань, що виникають в нових умовах. При хронічній психотравмі ефективнішим може бути психоаналіз, динамічна психотерапія.
• Сімейне консультування. Психологічна підтримка сім’ї пацієнта полягає в інформуванні про особливості розладу, способи його лікування, попередження рецидивів. Завдання родичів – створити умови, які допоможуть адаптацію пацієнта. Необхідно допомогти відновити рутинні справи, звичні заняття, професійну та навчальну діяльність.

Розлад адаптації більшою чи меншою мірою коригується під час комплексної терапії. Прогноз найбільш сприятливий за високої мотивованості пацієнта, помірної психотравми, підтримки сім’ї. Попередити розвиток гострої реакції на стрес складно, тому що травмуючі ситуації непередбачувані. Профілактика полягає у підвищенні стресостійкості психіки та освоєнні копінг-стратегій: оцінка та аналіз стресових подій, розробка схеми дій, вміння перемикати увагу, розслаблятися.