Ринофонія

Ринофонія ‒ це набуття голосом назального відтінку внаслідок зміненого балансу резонування. Тембр голосу стає гнусовим, мова – неінтонована, погано розбірлива, проте звуковимова не порушується. Для виявлення причин ринофонії проводиться інструментальний огляд носоглотки, дослідження голосової функції. Лікування включає медичні заходи (хірургічні втручання, психотерапію), корекційно-логопедичну дію (логопедичний масаж, артикуляційну гімнастику, фонопедичні вправи, розвиток мовного дихання).

Ринофонія (палатофонія, назалізація, гугнявість) – це дисфонічний розлад з порушенням тембру на кшталт гіпер- або гіпоназалізації. Термін утворений двома грецькими корінням: “rhinos” – ніс і “phone” – голос. Початок вивчення ринофонії було покладено у 1960-ті р.р. чеським отоларингологом М. Зеєманом, який займався проблемами патології голосу та мови. У логопедичній практиці ринофонія може зустрічатися як ізольовано, і у структурі інших мовних порушень: дизартрії, ринолалії.

Назалізація може виникати при різних патологічних станах порожнини носа, глотки, твердого та м’якого піднебіння органічного або функціонального характеру. Причини гіпо-і гіперназолізації різні. В основі гіперназалізації лежить неповноцінне піднебінно-глоточне змикання (НГС) внаслідок:

• Паралічів та парезів м’якого неба. Ринофонія характерна для периферичних парезів, що виникають в результаті травм, операцій в області піднебінної фіранки. Піднебінно-глоткова дисфункція центрального генезу відзначається при дифтерії, ботулізмі, ураженні стовбура головного мозку (ДЦП, інсульт, ЧМТ). Гнудкість голосу можлива при істеричних парезах м’якого піднебіння.
• органічної патології. Найчастіше повноцінному НГС перешкоджають рубці в області м’якого піднебіння та стінок глотки, лицьові ущелини («заяча губа» та «вовча паща»), перфорація твердого неба. Іноді скорочення м’якого піднебіння спостерігається при вроджених синдромах.
• Видалення аденоїдів або мигдаликів. Причиною тимчасової піднебінно-глоточної недостатності можуть виступати нещодавно перенесені аденоїдектомія, тонзилектомія. У цих випадках ринофонія зазвичай має оборотний характер, зникає через 6 міс. після операції, проте іноді потребує логопедичного втручання.
• Неточної артикуляції. Назалізація внаслідок млявої артикуляції відзначається при загальній астенізації (церебрастенічному синдромі, у соматично ослаблених дітей). Той самий механізм визначає розвиток функціональної ринофонії при приглухуватості.
• Особливостей мови. У дорослих ринофонія часом є своєрідною манерою говоріння, засобом самовираження і має під собою патологічної основи. Так званий прононс є відмінною характеристикою французької мови. У дітей звичка «говорити в ніс» може засвоюватися наслідуванням.

Гіпоназалізація обумовлена ​​порушенням носового дихання, і, як наслідок, неучастю носового резонатора у фонації. Така ринофонія спостерігається при:

Повноцінний тембр голосу забезпечується фізіологічно координованою участю ротової та носової порожнин у процесі фонації. Цей механізм називається балансом резонування. Зміна ступеня участі обох резонаторів у голосоподачі призводить до порушення даного механізму та появи назального відтінку – ринофонії.

З урахуванням причин, що спричинили зміну балансу резонування, тембр може змінюватись у бік гіперназалізації (патологічного збільшення носового резонансу) або гіпоназалізації (зменшення фізіологічного носового резонансу).

При велофарингеальній недостатності під час фонації ротова та носова порожнина стають єдиним резонатором. Виникає гіперназалізація – всі ротові фонеми вимовляються з відкритим носовим відтінком. Навпаки, при порушенні прохідності носової порожнини голосовідихальний струмінь не потрапляє в ніс, через що страждають носові приголосні (вони набувають ротового резонування) і голосні звуки.

В основі розподілу ринофонії на кілька категорій лежить етіологія та патогенетичний механізм назолізації. Відповідно до цього принципу розрізняють такі варіанти:

1. Відкрита ринофонія. Піднебінно-глоточний затвор неспроможний, ротовий і носовий резонатори об’єднані, одночасно беруть участь у тембральному забарвленні звуків мови. Спостерігається гіперназальний відтінок.
2. Закрита ринофонія. Носова порожнина непрохідна для повітряного струменя та виключена з резонування. Тембр голосу гіпоназалізований.
3. Змішана ринофонія. Відзначається гіперназалізація при вимові ротових звуків, гіпоназалізація при вимові носових. Рідкісна форма, виділяється не всіма логопедами.

При назальному відтінку порушується сила, висота голосу, але більшою мірою страждає на його тембральне забарвлення. При відкритій ринофонії людина каже «в ніс», голос стає немодульованим, слабким, затиснутим, здавленим. Мова пацієнта позбавлена ​​виразності, емоційного забарвлення. Всі ротові приголосні набувають нозалізованого відтінку.

Відмінні риси голосу при закритій формі ринофонії – глухість, тьмяність, монотонність, неприродність. Носові звуки М-М звучать як Б-Б; Н-Н′ – як Д-Д′, голосні втрачають свою відкритість, довготу звучання. Розрізнити закриту та відкриту ринофонію на слух, ґрунтуючись виключно на акустичних характеристиках тембру, досить складно та під силу лише досвідченому фахівцю.

Загрозу здоров’ю становить не сама ринофонія, а ті захворювання, які спричинили її. Водночас, нерідко наголошується, що навіть після усунення етіофакторів голос залишається назалізованим – виникає так звана звична ринофонія, яка потребує логопедичної корекції. Гидкий тембр створює певні психологічні перепони: людина уникає ситуацій спілкування, стає замкненою, нелюдимою. Знижується настрій, змінюється поведінка, з’являється депресія.

На першому етапі пацієнта з ринофонією консультують лікар-оториноларинголог (фоніатр) та логопед. При необхідності до діагностики залучаються щелепно-лицьовий хірург, невролог. Обстеження складається з медичних та логопедичних заходів:

1. ЛОР-обстеження. Для виявлення органічної патології виконують інструментальний огляд носо- та ротоглотки за допомогою риноендоскопії, фарингоскопії. Додатково може знадобитися дослідження слухової функції методом аудіометрії, проведення рентгенографії порожнини носа, придаткових пазух.
2. Вивчення голосу. З метою аналізу акустичних властивостей голосу використовують шкалу GRBAS, проте через суб’єктивність та трудомісткість оцінки останнім часом перевагу надають об’єктивним методам: спектральному аналізу, фонетографії. При більш поглибленому обстеженні проводять електроглоттографію ЕМГ гортані.
3. Логопедична діагностика. Здійснюється після отримання медичних висновків. З допомогою спеціального стимульного матеріалу аналізують особливості голосу, його тембр, силу. Звертають увагу на фонаційне дихання, інтонаційні характеристики мови.

У межах диференціальної діагностики необхідно розмежувати різні форми ринофонії між собою. Крім цього, на діагностичному етапі слід з’ясувати, чи є гугнявість голосу ізольованим порушенням або симптомом іншого захворювання.

Хірургічне лікування

Якщо ринофонія є наслідком патології ЛОР-органів чи ЧЛО, першим етапом проводиться хірургічне лікування причинних захворювань. При лицьових ущелинах, що призводять до відкритої ринофонії, виконується уранопластика, хейлоринопластика, метою яких є роз’єднання носової та ротової порожнини.

При закритій ринофонії потрібне відновлення прохідності носових ходів. Залежно від її причини може бути показана корекція носової перегородки (септопластика), зменшення гіпертрофії слизової оболонки носової порожнини (вазотомія), видалення патологічних розростань носа і носоглотки (поліпотомія, аденотомія). У післяопераційному періоді у багатьох випадках пацієнтам потрібна подальша логопедична реабілітація щодо нормалізації балансу резонування.

Логопедична корекція

Цей етап може мати самостійне значення або доповнювати хірургічне лікування. При функціональних істеричних парезах необхідно включати до лікувального алгоритму раціональну психотерапію. Метою логопедичної корекції ринофонії служить формування чи відновлення функціональних зв’язків між артикуляцією, диханням, фонацією. Це досягається в ході вирішення наступних завдань за допомогою спеціальних прийомів:

• Розвиток м’язів артикуляції: артикуляційна гімнастика, логомасаж, самомасаж.
• Нормалізація фізіологічного та мовного дихання: диференціація носового та ротового видиху, вироблення спрямованого повітряного потоку.
• Розвиток акустичних характеристик голосу: фонопедичні та вокальні вправи.
• Формування слухової уваги, сприйняття: розвиток кінестетичних відчуттів, уточнення артикуляції, диференціація носових та ротових фонем.

Ринофонія може бути досить стійкою, непросто піддається корекції. Однак при систематичній, правильно побудованій комплексній реабілітації результат завжди буває позитивним. Профілактика ринофонії полягає у попередженні захворювань, що призводять до виникнення піднебінної глоткової дисфункції та непрохідності носових ходів. Слід уважно ставитися до промови дітей, у разі назального відтінку голоси необхідно показати дитину дитячому отоларингологу.